Активна пізня дорослість. Непомітні зміни

Вік пізньої дорослості (60+) підштовхує нас дізнаватися щось нове про себе. Починати нову діяльність чи продовжувати звичну – але по-новому.

Звісно, можна ігнорувати свідоцтва змін – в собі, в своєму ставленні до оточуючого світу та сприйнятті оточуючими нас. В такому випадку ми ризикуємо зробити цей етап свого життя не дуже приємним. Як для себе, так і для тих, хто з нами спілкується.

На жаль, скарги на нестачу (або відсутність) взаємного розуміння між представниками різних поколінь існують, напевно, з моменту розділення людського загалу на покоління. Й під час психотерапевтичної сесії, й у розмовах на побутовому рівні в якості пояснення ускладнень в спілкуванні може звучати, мовляв, що ви хочете, ми належимо до різних поколінь.

Спробуймо розібратися, в чому, з точки зору психології, полягають причини непорозуміння між людьми різного віку. Чи в змозі представники різних поколінь сприймати одні й ті ж явища однаково. Та чи достатньо одного лише бажання для розуміння.

В цій статті, першій з циклу «Активна пізня дорослість», ми почнімо із загальнолюдського поняття «звичка». Люди звикають не тільки до чогось стороннього, але й до самих себе. До своїх уподобань, статусу, уявлень про правильне та неправильне; про те, що є обов’язковим для втілення в певному віці; до реакції оточуючих на свої вчинки тощо. Спочатку звичка слугує інструментом для полегшення життя. Та згодом, втрачаючи гнучкість, може перетворитися на гальмо для розвитку особистості. Тому що «зупиняє самосприйняття» в одній точці. Сама людина часто не помічає цього перетворення. Також непомітно для себе змінює вираз: «Маю таку звичку», - на: «Я є такою людиною».

Навколишня реальність змінюється. Поруч з’являтися більш молоді люди з іншим життєвим досвідом та реакціями на життєві явища. «Людина із звичкою» бачить їх та чує. Та все одно вчиняє так, наче нічого не змінилося. Наче не дає собі усвідомити повною мірою нову життєву ситуацію. Зізнаємося чесно, хто хоча б раз у житті не пожартував про вчителя із 30-40-річним стажем (психолога, психіатра)? А хто, почувши жарт, не зрозумів його? Або не зміг уявити манеру поведінки людини, що багато років поспіль вчила, оцінювала та вказувала на помилки (допомагала, лікувала)? В кожному жарті міститься тільки доля жарту. Цей жарт добре ілюструє потужність впливу звички (в нашому випадку звичка перетворюється на профдеформацію) на прояви особистості не тільки в професійній сфері життя.

Ті, хто мають вік 60+, мали більше, ніж 60 років для того, щоб звикнути сприймати себе та світ певним чином (ті, хто є молодшими, просто поки мають на це менше років).

«Близькими родичами» звички є традиції. Колись вони були просто адекватними для певної ситуації способами дії. Якби рівень розвитку суспільства (та освіченості його членів) застиг на місці, неухильне виконання незмінних традицій було б виправданим. Та, на щастя, все змінюється. Деякі традиції (способи дії) зберігають свою актуальність, деякі із зміною умов перетворюються на красивий «фантик», деякі стають безглуздими. Хто сьогодні пам’ятає щиру віру та криваве підґрунтя традиції пускати в квартиру на новосілля спочатку кішку? Або хто може знайти сенс в традиції класти пелюшку у воду під час купання немовляти (у сучасну ванночку)? Натомість традиція вітатися та прощатися добре почуває себе у сучасності.

З приводу традицій та змін в Інтернеті ходить влучний жарт: «Що таке нетрадиційна медицина? Це коли люди, що живуть у середньому 70 років, лікуються за допомогою рецептів людей, що жили у середньому 30 років».

Жарти, що наочно та із смішного боку можуть показати «непохитну» ситуацію. Приклади з літератури або фільмів. Історії «про когось». Ці засоби допомагають побачити невідповідність усталеного звичного способу дії або мислення реальним умовам. В історіях, жартах та прикладах говориться про інших людей. Тому більш-менш об’єктивно проаналізувати їх та зробити висновки є набагато легшим, ніж спокійно відреагувати на прямі зауваження щодо «застрягання в минулому».

На жаль, це минуле не надає нам однієї дуже важливої традиції. Традиції проживання достатньо довгого життя активно й без виснажливої фізичної праці задля виживання. Більшість стародавніх звичаїв, як в жарті про нетрадиційну медицину, є призначеними для життя з середньою продовжуваністю 30-40 років. Коли ми кажемо, бажаючи підкреслити «традиційність» та «непохитність» чогось, що «так було за діда-прадіда», то охоплюємо десь 150-200 років. Щодо прадідів-довгожителів - ми далеко не завжди знаємо їхній справжній вік. Людський чинник сильно впливав на ці відомості. Реєстрація народжень велася вручну, часто не дуже грамотними людьми. Дані могли записуватися згодом, зі слів. Оскільки певна кількість років могла надавати преференції або повагу односельців, деякі люди додавати собі віку. Через ранні (з нашої точки зору) шлюби люди ставали батьками та дідами-бабусями також у доволі молодому віці. Й дуже вірогідно, що дійсний вік пра-родичів, про яких звикли говорити, що вони прожили довге життя, народивши -надцять дітей та ще більше онуків, закінчився десь біля сорока-п’ятдесяти років.

В своїй практиці я багато користуюся художньою літературою. Зокрема те, як непомітно змінюються звичні уявлення людей про «нормальність», - «нормальну» продовжуваність життя, про вік, коли час брати шлюб та народжувати дітей, - клієнти відкривають для себе за допомогою історичних та класичних творів. На мій погляд, це є набагато дієвішим, ніж розповідати про необхідність змінюватися. Особливо, коли клієнт має міфічне уявлення про те, що «раніше» життя було більш чистим, суспільна мораль більш вищою, а люди цнотливішими.

Так, навіть ті, хто читав «Парфумер» Патрика Зюскинда, стають приголомшеними, коли ми звертаємо увагу на ставлення у 18 сторіччі до норми у стані здоров’я та продовжуваності життя. Автор таким чином змальовує двадцятип’ятирічну мати головного героя: «…вона… ще зберегла майже всі зуби в роті і ще трохи волосся на голові, й, окрім подагри, й сифілісу, й легких запаморочень, ні на що серйозне не хворіла, й ще сподівалася жити довго, може, п’ять або десять років…»  

Класичний твір «про кохання» «Ромео і Джульєтта» повертається шокуючим боком, коли сучасні люди читають, як няня героїні каже: «Клянуся, пані, вам своїм дівоцтвом, що берегла дванадцять перших літ…» (с). Або мати Джульєтти дає сувору настанову своїй майже чотирнадцятирічній дочці: «Пора, дитино. Думай про заміжжя. Веронський звичай полягає в тому, що вже й молодші ходять у мамАх. Я, зокрема, також колись ходила. А ти дівуєш…» (с).

Люди, що мають вік 60+, вчилися за шкільною програмою, в якій обов’язковим для вивчення був «Євгєній Онєгін» О.С.Пушкіна. На жаль, саме тому для багатьох цей твір назавжди залишився нудним. Та під час нашої роботи із ним вибухає й нудність, й уявлення про солодку невинність життя «простих людей». Няня Тетяни про свій законний шлюб, з батьківським благословенням та церковним вінчанням: «Мой Ваня моложе был меня, мой свет, А было мне тринадцать лет» (с).

Усвідомлення того, що звичні погляди на життєвий устрій дійсно змінюються, полегшує звертання до власної життєвої історії. Вдається побачити й визнати зміни, що відбувалися протягом життя реальної людини (а не літературного героя). Звісно, лише тільки реальне ставлення до звичок та традицій не є панацеєю. Та воно значно покращує якість життя. Звертання свідомої уваги на свої звичні реакції, обмірковування їхньої актуальності, цікавість до витоків конкретних звичок та традицій, визнання впливу неухильного слідування традиційним поглядам на якість спілкування та стосунків; визнання права представників різних поколінь на власні звички та хиби, - все це знижує вірогідність автоматичного реагування образою та обуренням на поведінку іншої людини. В нашому випадку – більш молодшої. Надає можливість поставитися із повагою та цікавістю одне до одного. Та просто поліпшує життя.

Клієнти, бува, кажуть, що їм стало легше спілкуватися. Чому саме, вони не знають. Та «чомусь» так стало.

Далі буде.

Опубликовано 2019-09-19 в 11:40:22