Цей вразливий, легковажний світ… Як він опинився у пастці – і як з неї вибратися.

2020 рік добігає кінця, я хоча в нього є ще цілий місяць на сюрпрайзи, але в цілому можна потруху підбивати підсумки. Нажаль, він виявився саме такою кризою, про яку японці коротко, але дуже змістовно говорять двома ієрогліфами: це водночас ризики, і в той же час – можливості. Тільки лінивий це не сказав, що «світ більше ніколи не буде таким, як раніше», але від частоти вживання ця теза все ж не втрачає своєї справедливості: і всі суспільні моменти, починаючи від економіки та політики й закінчуючи освітою та медициною, і, що набагато важливіше – особистісні моменти - докорінно змінилися.

Перша особливість «нової реальності» полягає в тому, що вона виявилася лакмусовим папірцем для нашої цивілізації, індикатором її зрілості. Нажаль, світ провалив цей тест – він виявився повністю неготовим до випробування через легковажність та некомпетентність, що нині панують на планеті. При цьому пандемію коронавірусу аж ніяк не можна назвати «чорним лебедем», адже це поняття означає абсолютно непередбачуваний фактор, чого не можна сказати про вірусні захворювання такого роду. Спеціалісти попереджали про можливість розгортання подібного сценарію вже після першої епідемії SARS в 2003 році («атипової пневмонії», викликаною SARS-CoV). В 2012-15 світ знов зустрівся із модифікацією цього вірусу - MERS-CoV, що спричинив спалах респіраторного синдрому в Південній Кореї.

Попередження від фахівців прозвучали голосно ї доступно. В 2011 році Скотт Бернс і Стівен Содерберг зняли фільм «Зараження», який в пору його виходу пройшов не дуже поміченим, але шаленої популярності набув навесні цього року. Бернс, приступаючи до роботи над сценарієм, багато розмовляв з вірусологами і інфекціоністами, і в інтерв'ю The New York Times зізнався: «Коли я говорив з фахівцями, всі вони без винятку підкреслювали, що подібна епідемія - це не питання «якщо». Це питання «коли».

В 2014 році французькі спеціалісти відзняли документальну кінострічку «Епідемії. Невидима загроза» (Epidemies, la menace invisible). Девіз фільму звучав як вирок: це станеться неодмінно, рано чи пізно катастрофа відбудеться. Проте ніхто в світі до цього не готувався, ніяких програм не було розроблено - весь світ повністю проігнорував вчених и виявився не готовим...

Країни «західних демократій» перебували у теплій ванні світогляду, що подібне завжди стається «десь там, не з нами». Ну а більш бідні країни, а тим паче Україна, повністю вибита з колії війною, знаходилися у вирі власних негараздів – вони й не замислювалися над такою проблемою, тому що коли в тебе в хаті пожежа, тобі не до блідої поганки у холодильнику, хоч вона теж потенційно небезпечна.

Більше того, коли загроза вже постала на повний зріст, мало хто пішов шляхом готової після попереднього досвіду із MERS Південної Кореї, що зробила акцент на масовому тестуванні населення, вчасному виявленню та ізоляції саме хворих – і вийшла із пандемії в числі перших і з найменшими втратами, особливо в економіці (ніхто не зупиняв там виробництва і не вбивав власний бізнес). Більшість країн світу вчинили навпаки: вони демонстрували недалекоглядність аж до середини березня, абсолютно не готуючи економічну та медичну сфери, при цьому і з діагностикою відбувся повний провал. А в нашій країні мав місце ще й ганебний корупційний скандал (засоби захисту були масово вивезені для продажу за кордон), і тому надали перевагу найбільш грубому сценарію: просто закрити вдома взагалі всіх, підірвавши економіку, не відшкодувавши населенню майже ніяких збитків (порівняно з країнами Європи та  США), і не маючи жодного уявлення про вихід з ситуації, який неодмінно доведеться шукати.

Отже, світ отримав дві моделі. Перший шлях - довго думати, пізно вжити заходів і зробити упор на карантин, а не на тестування. Друга модель - без колапсу економіки миттєво реагувати на рівні держави: раннє виявлення хворих, доступність тестів для всіх і швидка госпіталізація у разі найменшого ризику. Але країн, що пішли по цьому шляху, було дуже мало – Південна Корея, Сингапур – більше й не згадаю. Решта повелися як бабка, що літечко все проспівала й протанцювала…

Тому - висновок перший: ніхто не захотів почути науковців і медиків, ніхто особливо не виділяв фінансування на дослідження та на вдосконалення медичної системи - і, те, що відбувається зараз у світі – ціна легковажності та презирства до науки як такої. За невігластво платять дорого. За хибні акценти – ще дорожче: коли медицина фінансується в тисячі разів менше, ніж футбол – світ приречений.

Інша нова реальність – страх. Оскільки сама пандемія ще нікуди не поділася, це і лякає ллюдей найбільше – непевність, невизначеність, розмитість меж ситуації і її перспектив. Страх часом рятує нам життя – особливо тим, хто занадто безтурботний, схильний до ризику, не звик думати. Проте надмірний страх паралізує і позбавляє можливості робити вірні кроки и об’єктивно бачити ситуацію. Страх вбиває імунітет, волю і розум – і в даному випадку всі варіанти фатальні. Наразі він торкнувся усіх сфер життя, і в першу чергу людських контактів, які істотно скоротилися, змінилися, а в чомусь і понівечилися через пандемію та ізоляцію, Світ був готовий до «віддаленої соціальної активності» вже давно - вже більше 10 років сфера дружби й соціальних контактів змістилася до месенджерів та соцмереж. Це може бути як добре, так і погано, дискутувати можна нескінченно, проте це вже давно факт. Але головна відмінність того, що маємо зараз, полягає в добровільності вибору: коли ти інтроверт і живеш в комфортному для себе внутрішньому просторі – одна річ, і зовсім інша, коли тебе примусово ізолювали від світу.

Торкнувся страх і освіти, яка вже зазнала руйнування своїх засад через страхи батьків, вчителів та топ-освітян перед необхідністю кардинальних змін перед новим викликом: якість освіти в березні-травні впала в рази, бо всі до цього виявилися не готові. Випускники цього року теж «збиті на зльоті» такою психотравмуючою ситуацію, як відсутність впевненості в будь-чому: здоров’ї близьких, наявності можливості здати іспити та вступити в виші, отримати роботу, вже не кажучи тих, хто бачив свої перспективи за кордоном.

Страх опанував і сферу медицини, якій з одного боку повністю не довіряють, побачивши її неефективність та недофінансованість, корупцію на всіх ланках та відсталість від викликів, які ставить реальний світ; а з іншого боку ставляться як до останньої надії у критичних випадках, демонструючи повністю нераціональне, містичне мислення, і наділяючи медиків рисами і повноваженнями богів – що, звісно, є такими надіями, які неможливо задовільнити. Перед обличчям небезпеки лікарів то ненавидять, то моляться на них – тепер відношення до медицини втратило будь-яку нормальність і стало сюрреалістичним. Їм ладні аплодувати з балконів в одних країнах – і не платять в інших, на них готові молитися в одних випадках і не готові навіть підвезти на роботу в других.

Тому висновок номер два: якщо повірити на хвильку в якийсь Глобальний План, який мав на увазі повне перекроювання світу та його устрою, ставка на страх була зроблена геніально, адже вона спрацювала на всі 100%. Про це казав ще Стівен Кінг у своєму творі «Туман»: «Якщо людей лякати досить сильно і досить довго, вони підуть за будь-ким, хто пообіцяє порятунок».  Отже, як то  кажуть, далі буде, і наступні серії фільму в якому ми живемо, нас неодмінно вразять, бо режисер, як бачимо, з фантазією.

І третій аспект, з яким нам всім довелося мати справу, - криза еліт. Пандемія та спроби різних держав боротися з її проявами поки що доводить нам лише одне: для кожної окремої людини результати залежатимуть виключно від власного здорового глузду, рівня стресостійкості, бажання і вміння аналізувати ситуацію, а не плисти за течією із широко заплющеними очима – куди несе мейнстрім. Більшість країн, незалежно від успішності їхньої економіки та рівня життя населення продемонструвало, що їхня ефективність у боротьбі з пандемією дуже низька. Тому очікувати рятівних рішень «зверху» не варто: єдина стратегія, що працює цього року – керувати своїм життям власноруч, самовдосконалюватися, починати з себе – це єдиний шанс вижити для цієї цивілізації. Рятуємо себе самі.

Люди по всьому світу не вдоволені тим, як «керманичі» впоралися із проблемою, що трапилася. Вони здебільшого продемонстрували некомпетентність, повільність, застарілість поглядів, а багато хто – дбання про виключно свої особисті інтереси. І все це буде мати наслідки перш за все для цих самих еліт: ті, хто має переобиратися, навряд чи зможуть це зробити, адже люди ніколи не пробачають фатальних наслідків недосконалості політиків, які торкнулися кожного особисто: якщо в твоїй родині хтось загинув від хвороби, до якої очільники країни виявилися не готовими, якщо твій бізнес потерпів крах з причин, які залежали від незграбних дій керівництва держави – ти навряд чи подаруєш тим самим людям другий шанс. Тим більше це стосується України, яка зіткнулася і з «велюровим карантином» з усіма його проявами, і з абсолютною відсутністю фінансової підтримки для основи суспільства – малого та середнього бізнесу – рушійної сили економіки, із некомпетентним намаганнями списати на пандемію своє тотальне невігластво у плані керування країною, що перетворилася на літак у «крутому піке».

Тому останній висновок буде таким: немає сенсу покладати великих надій на «сильних світу цього» - вони й самі виявилися безпорадними і нетямущими перед цим викликом. Немає ніяких вказівок на те, що вони адекватно впораються із мінімізацією наслідків. Але той, хто не усвідомлює, що світ нині змінився докорінно, приречений лишитися «за бортом».

Опубликовано 2020-12-01 в 20:29:05