«Оголеність спокуси»

«Оголеність спокуси»

Приклади. Бодрийяр.

Коли говорять про спокусу, то, передусім, мають на увазі щось заборонене, яке засуджується і, можливо, навіть низинне, але водночас привабливе. Приклади? Будь ласка. Історія дона Хосе в «Кармен» Меріме (історія взаємних спокус циганки Кармен, врятованої доном Хосе, їхні стосунки, сповнені пристрастей та ревнощів, та фінальна сцена вбивства Кармен, спровокована самою героїнею).

Друга історія - з місіонером, який спокусився повією і вкоротив собі віку після гріхопадіння в оповіданні Сомерсета Моема «Дощ». Схоже, трагедія пастора полягала в тому, що він не зміг винести мук, викликаних зрадою і Богу, і що, мабуть, ще важливіше – зрадою свого образу непогрішного служителя церкви, з яким він зрісся за багато років. Ось як обертаються знаки: звинувачення в розпусті занепалої жінки обернулося вироком самому собі.

Ну що ж, продовжимо. Говорити про спокусу ми будемо переважно у контексті любовного дискурсу. Отже, спокуса. Ця тема досить глибоко і ґрунтовно була розкрита Жаном Бодрійяром в однойменній роботі «Про спокусу».

На наш погляд, впритул доторкаючись до такого феномену психологічного та соціального життя людей як СПОКУСА, у нас з Вами з'являється можливість розібратися в деяких важливих аспектах життя: як ми захоплюємося, як часом опиняємося на межі спокуси і переступаємо заборонену межу, як спокушаємося самі і як спонукаємо інших зробити щось заборонене або хоча б таке, що виходить за межі звичного.

Крім того, розкриття внутрішніх пружин спокуси може пролити світло на сценарії взаємодії між людьми: якого типу відносини вони вибудовують і як заплутуються в них; від яких відносин тікають, розчаровуються, страждають чи отримують задоволення та насолоду.

Досліджуючи тему спокуси, ми маємо можливість побачити те, що відбувається з нами, так би мовити, з відстані. Побачити не буквально, а метафорично. Ми можемо краще зрозуміти природу символічного – що є любов, що є ритуальна гра як форма відносин і, нарешті, чим така приваблива для людини віра в надприродне.І головне – як ми від усіх перелічених речей залежимо. Точніше, як вони впливають на те, що відбувається з нами.

Символічний обмін.

Як писав Бодрійяр, життя людей через еволюцію ускладнюється, набуваючи нових, незвичних обрисів, у яких виробництво і природа мали б витісняти лад символічного. Цей лад, своєю чергою, на думку Бодрийяра, домінував у примітивних культурах, побудованих переважно на РИТУАЛІ  та СПОКУСІ, тобто періоду до становлення соціальності.

Однак навіть не найпильніший погляд на процеси в соціумі сьогодні дає вагомі підстави для сумнівів у тому висновку. Символічне нікуди не зникає(!) Воно на рівних із природним та економічним продовжує визначати принцип обміну, закладений в основу будь-якої взаємодії між людьми, соціальними групами, державами та їх союзами.

Відколи люди стали утворювати спільноти, їх взаємодія (обмін речами, вчинками та знаками) відбувалася і, як бачимо, відбувається сьогодні, за певними правилами, що задають форму символічного обміну.

Що ж є символічний обмін?

Це суб'єктивне сприйняття обміну дарами, вчинками чи почуттями. Воно загрожує викликом та ризиком для учасників. Ставить їх у конфліктно-силові (дуально-дуельні) відносини між собою.

Справа в тому, що обмін дарами передбачає три непорушні процеси — «давати, одержувати, відшкодовувати». Насправді ж, індивід може й ухилитися від прийняття дару (якщо вважає його недостойним себе) або зволікати з його поверненням («щоб не стати образливим, [дар] має бути відстроченим та іншим, — адже негайно віддаритися точно такою ж річчю буде з очевидністю рівнозначно відмові від дару»).

Тобто в реальному суспільстві, пронизаному відносинами влади, вигоди та рідше – честі, обмін є складно ритмізованим процесом. Від чуйності людини до цього ритму залежить його душевний добробут та стійкість соціального становища. Там, де вільний обмін блокується, утворюються надлишки, накопичення, і як наслідок – влада та її похідна – насильство.

Таким чином, символічний обмін є певним чином організований потік знаків. А знаки, своєю чергою, формують певний код. Людина тепер живе у світі знаків та символів.

Прикладом симулятивної циркуляції знаків може бути реклама як нещадне маніпулювання бажаннями споживачів мати речі і отримувати задоволення. Або таке явище, як мода. «Позбавлена ​​змісту, вона [мода] стає видовищем, з якого люди показують самі собі свою здатність повідомляти значення незначному» (Р.Барт, «Система моди»).

Мода — це стадія чистої спекуляції у сфері знаків, де немає змісту і референтності, як і в плаваючих валют немає стійкого паритету чи конвертованості в золото. Характерна для моди циклічність і повторюваність, що відтворює щось, що вже існувало раніше, обумовлена ​​порожнечею її змісту. Тому мода, по суті, є набором «чистих» знаків за відсутності зазначеного. Це як, знаєте, ім'я є, а людини немає!

Тим часом наші магазини та ринки наповнені безліччю підробок, видимостями оригіналів. Для покупця цінність міститься у володінні річчю із престижною наклейкою. Ця цінність є символічною. Переваги самої речі та її відповідність смаку нерідко взагалі не беруться до уваги, оскільки і смаку немає як такого. Мотив – набувати те, що модно (!) Іншими словами, те, що нав'язано іншими. Значна частина людей, не маючи можливості володіти оригіналами, прагне мати підробки, а, значить, і прагне обманюватися і «пускати пилюку в очі» іншим.

Аналогічна ситуація з витворами мистецтва, де вартість витворів іменитих майстрів в агонічному змаганні аукціону злітає до неба. І є просто шаленою тратою, що відкидає естетичну гідність твору мистецтва.

Те саме відбувається у міжособистісних та соціальних відносинах. З усіх боків на людину обрушується неймовірна безліч рекламних пропозицій і закликів, що містять убогі рецепти типу, «як не бути справжнім, зате як бути обманкою, що спокушає іншого: виборця – у політиці, чоловіка чи жінку – як потенційного партнера у шлюбі, роботодавця – як засіб знайти вигідну роботу тощо». По суті, у промиванні мозку задіяна ціла індустрія спеціальної літератури, публікацій, семінарів і тренінгів.

А подивіться, з якого переважно тіста зліплений телеефір. Образи героїв серіалів та всіляких естрадних шоу (у мирний час) сповнені липових, підроблених пристрастей, надуманих переживань, брехливо драматичних вражень. І цю їжу народ вживає із задоволенням замість того, щоб творити свою власну долю. Сіре та порожнє життя обмінюється на гарну картинку на екрані телевізора. Реальний світ підміняється ілюзорним. Світ реальних цінностей підтасовується підробками. І навіть оргазм імітується задля виграшу у грі видимостей.

Анекдот:

Мама – доньці: «Ось хочу поговорити з тобою про безпечний секс».

Дочка у відповідь: «Мамо, я тебе благаю. Краще навчи мене, як імітувати оргазм...»

Говорячи про знаки, важливо помітити, що вони між собою пов'язані та оборотні. Дар обертається неекономічним віддаром (вам зробили дар – коштовну чи не дуже коштовну річ, вам приємно, вас виділили серед інших людей, а вже у відповідь ви відповідаєте вдячністю, увагою, ввічливістю тощо. Причому часто з бажанням надмірного реагування).

Відносини обертаються жертвопринесенням (щоб створити пару, зберегти взаємини, чоловік і жінка чимось жертвують, обмінюються – частиною своєї свободи, автономією, часом, колишніми зв'язками, матеріальними ресурсами, іноді здоров'ям). Життя, зрештою, внаслідок суперництва за реальні чи символічні цінності обмінюється на смерть. Скажете не так?

Сучасне суспільство як система задовольняється виробництвом видимостей на шкоду реальності. Виходить тотальна симуляція, а світ перетворюється на світ симулякрів, тобто світ, наповнений видимостями, підробками, несправжніми цінностями. І, очевидно, що людину спокушають видимості. І тут ми впритул приступаємо до спокуси як інструмента зваблення.

Спокуса як спосіб зваблення.

Спокуса дає змогу звабитися власним образом – адже хтось інший виділив тебе серед інших людей. У цьому випадку ми, скоріше, маємо справу з самоспокусою, захопленням якоюсь ілюзією під впливом пристрасті, що обіцяє умиротворення на нетривалий час. Дивно, але спокуса, схоже, особливіша і піднесеніша, ніж секс. Тому її і цінують вище.

Внутрішня сила спокуси в тому, щоб все і вся відторгнути від істини і повернути гру, чисту гру видимостей. (Взято у Ж. Бодрійяра). Згадайте класика: "Ох, обдурити мене не складно, я сам обманюватися радий". Адже це так солодко і приємно - спокушатися!

Натомість створення та розвиток не поверхневих відносин передбачає знання Іншого(!) А воно, у свою чергу, ґрунтується на основі бажання прийняти реальність, хоч би якою вона виявилася, а також зусиль і праці. Саме цього часом і не хочеться. Зустріч із реальністю лякає обернутися негативними емоціями, тобто замість задоволення такий перебіг подій загрожує розчаруваннями, зустріччю з соромом, зі своєю безпорадністю.

Через страх спокуситися люди часто, відмовляють собі в праві ризикнути і стати на незвіданий, хисткий ґрунт нової для себе території почуттів і відносин, відчувають жаль і досаду з приводу своєї нерішучості. Нарікають на життя, що воно нудне і одноманітне, і як мало в ньому яскравих переживань та гострих вражень.

А виною всьому їхня емоційна ощадливість. Або власні страхи, перебільшене ставлення до гріху, тобто заборонена та засуджувана поведінка. Суть цієї ситуації якнайкраще виражена приказкою «і хочеться, і колеться, і мамка не дозволяє», що у інший інтерпретації звучить радикальніше: «хочеться і рибку з'їсти і кісточкою не подавитись».

Альтернативне сприйняття кохання.

У контексті спокуси ми у будь-якому випадку маємо справу з вибором. Як казали стародавні греки, зі «священним правом вибору». Невибір – по суті, той самий вибір, лише «вид з боку». І тут важливо, щоб людина визначилась із критеріями вибору, своїми цінностями. Звідси можна дійти висновку: розвиток душі, усвідомлення буття, подолання невігластва зможуть забезпечити особистість передумовами для «справжнього» вибору. Лапки поставлені не дарма. Істинність може бути лише умовною, що суб'єктивно визначається самою людиною.

На думку Бодрійяра, спокуса належить до ритуального ладу, а стать людини і бажання – до природного. Зіткненням цих двох фундаментальних форм, писав він, і пояснюється боротьба чоловічого та жіночого, а зовсім не біологічною відмінністю, як стверджував Фрейд, чи суперництвом у гонитві за владою.

Виходячи з цього трактування, любов, а скоріше те, що під нею мають на увазі, може набувати зв'язку «виклик - ставка», тобто форму символічних ігор. Виклик іншому полюбити у відповідь. Бути спокушеним - це кинути виклик іншому: чи можеш ти поступитися спокусі? (Рекомендую цікавим даним аспектом фільм «Непристойна пропозиція», США). І спокуса часто походить від виду спокушеного.

Іноді відносини чоловіка і жінки набувають форми агонічного змагання, свого роду клінчу, а це і є агонічна логіка спокуси – зростання ставок і, зрештою, як логічна розв'язка – смерть (або символічна, або фізична).

Насправді це і є ніщо інше, як ритуал – низка повторюваних дій, яка позбавлена ​​відкритої взаємодії. Гра та ритуал розгортаються за несвідомим сценарієм. Вам потрібні підтвердження? Їх багато у нас, як то кажуть. Огляньтеся на знайомі вам сім'ї та пари: хіба мало серед них тих, чиї стосунки схожі на ритуал? Очевидно, там ви легко знайдете чи то змагання «хто кому більше жертв принесе», чи то ескалацію закидів «подивися, що через тебе вийшло», чи ранній відхід з життя одного з подружжя без будь-яких видимих причин.

Зовні такі стосунки можуть нагадувати гру за картковим столом, де гравці підвищують ставки для виграшу. Шулерство у грі жорстоко карається. І навіть питання ліквідності затятих «гравців» у парі «чоловік-і-жінка» не обходять. Наприклад, обміни на рівні «молодість і краса – на старість та поганий запах з рота плюс великі гроші чи статус» для них неприйнятні. У грі виклику та ставки надмірні сподівання на «пан», а не «пропав», і невгамовне бажання переграти суперника.

Дії спокусника розглядаються як дзеркальне відображення готової спокуситися жертви. Це дотримання ритуалу, яке скасовує у своїй основі закон природності. У «Щоденнику спокусника» К'єркегора анатомічно зображено історію спокуси, де практично немає об'єкта спокуси. Майже весь текст займає гра уяви самого спокусника, який шукає ту, кого варто було б звабити. Не володіння, тобто природа і бажання, рухають цією людиною. Нею керує гра її власної уяви.

Спокуса, секс, насолода.

З давніх-давен ставлення релігії до спокуси цілком виразне. Вона сприймається як диявольські хитрощі з чаклунськими або приворотними цілями. Не дарма ж у народі кажуть: «голову закрутив», «від кохання збожеволів». На спокусу накладено прокляття та засудження. Від нього треба тікати та його побоюватися. Для всіх ортодоксій спокуса продовжує бути згубними хитрощами, магією псування всіх істин.

У любовному дискурсі жіноче – як спокуса, це виклик, що ставить під питання існування чоловічого як статі, його монополію на домінування і насолоду, його здатність піти остаточно і відстоювати свою гегемонію на смерть.

Сценарій, який легко вгадується навіть у найпростішій грі спокуси: я не піддамся, ти не змусиш мене скінчити, а я примушу тебе грати і вкраду твою насолоду.

Чарівність спокуси, звичайно, сильніша і вища за загальноприйняті подачки насолоди. Спокуса не тільки манить своїм запамороченням, вона і є запаморочення. Прийнято вважати, ніби насолода – природна мета, багато хто з розуму божеволіє від того, що не в силах її досягти. Але кохання в трактуванні Бодрійяра нічого спільного не має з потягом. Кохання – виклик та ставка: виклик іншому полюбити у відповідь; бути спокушеним – це кидати іншому виклик: чи можеш і ти поступитися спокусі? (Тонкий хід: звинуватити жінку в тому, що вона на це нездатна.)

Інший сенс набуває під цим кутом зору збочення: це удавана спокуса, за якою не ховається нічого, крім нездатності піддатися спокусі.

Спокуса - це виклик, що кидається іншому (поступися ще більше спокусі, люби мене більше, ніж я тебе!), може бути зупинений лише смертю. Спокуса може мати на увазі секс, але вона їм не обмежується. У спокуси далекосяжні цілі та свої наслідки. Секс, навпаки, має близьку і банальну мету – насолоду, оскільки це безпосередня форма виконання бажання.

Чоловік, який відповідає на виклик жінки та її запит на насолоду (саме запит, а не саму насолоду) опиняється у «підвішеному стані». Запит цей з непередбачуваною логікою може змінюватись у часі, формою та інтенсивністю. Він не терпить відтяжок та вибачень. Під його впливом чоловік часто, і що характерно, непомітно для самого себе, виявляється на межі суїциду, коли він уже майже нічого не контролює і ні за що не відповідає. Такому становищу чоловіка не позаздриш. Згадайте ігри Настасії Пилипівни з «Ідіота» або Грушеньки з «Братів Карамазових».

Бодрійяр вважав, що у спокусі вкладена і виражена природа жіночого – таємничого, непостійного, непідвладного, що обіцяє насолоду, але не завжди дає цю саму насолоду. Але ж спокушати може і чоловік - своєю силою і магією чарівності, палаючим пристрастю поглядом або непохитною рішучістю, пристрастю. Або, навпаки, холодом вдаваної байдужості. У «Безприданниці» головну героїню спокусив багатій Сергій Паратов. Вона ж на карту поставила все – своє чесне ім'я, своє майбутнє, а він… Він, піддавшись пориву пристрасті, швидко охолонув, можливо, що й злякався тих змін, які б неминуче наслідували, виріши він зв'язати свою долю з нею. Фінал, як відомо, трагічний.

У відносинах між двома людьми може існувати підтвердження чи доповнення одного іншим. І все ж відкритися іншому важко, не маючи довіри до самого себе і сподівання на іншого. Обидва прагнуть визнання з боку іншого, але обидва кидаються між довірою і недовірою, надією і безнадійністю, і обидва задовольняються в результаті уявними актами підтвердження, заснованими на вдаванні. Для цього обидва мають грати у гру “негласної домовленості”. (Взято у Рональда Д. Лейнга).

Гра як підміна кохання.

Загалом кажучи, спокушають не заради кохання. Ставка робиться на збудження та подальше розчарування бажання. Приколотися і проколотися, за образним виразом Бодрійяра, і тоді сценарій гри спокуса в тому, щоб «зачарувати і потім піддати закланню бажання та цінності іншого». Спокуса «витягує» іншого на територію, де він слабкий і тим самим робить його слабким.

Навпаки, виклик у грі, аналогічно підштовхує іншого на територію, де ви сильні, і, відповідно, іншому здається, ніби він теж стає сильнішим в результаті підвищення ставок. Виклик та спокуса, як ми встигли помітити, нескінченно близькі. Але що змушує відповідати на виклик? Питання таємниче, під стать іншому: що спокушає?

Чи є що спокусливішим за виклик? Виклик або спокуса - це завжди прагнення звести іншого з розуму, але тільки взаємним запамороченням, божеволіючи об'єднуючою їх запаморочливою відсутністю сенсу, і взаємним поглинанням. Ось неминучість виклику, і чому неможливо не відповісти на нього. Він вводить свого роду шалене ставлення, що різко відрізняється від відносин комунікації чи обміну: дуальне ставлення, що ковзає за знаками хоч і безглуздим, але пов'язаним якимось фундаментальним правилом і таємним дотриманням його. Виклик покладає край кожному договору і контракту, будь-якому обміну під керівництвом закону природи чи закону вартості. Усе це він замінює якимось пактом, дуже умовним і ритуалізованим, невідступним зобов'язанням відповідати і підвищувати ставки.

Для появи виклику чи спокуси будь-яке договірне ставлення має зникнути, поступившись місцем дуальному відношенню, що складається з таємних знаків, вилучених з обміну. Такі ж чари спокуси, яке кладе край будь-якої економії бажання, будь-якому сексуальному чи психологічному договору і підставляє замість запаморочення відповіді — жодних вкладів: лише ставки — ніякого договору: лише пакт — нічого індивідуального: лише дуальне — ніякої психологічності: лише ритуальність — ніякої природності: лише штучність. Стратегія особи: доля. На її вівтар приносяться дари – час, сили, енергія, багатство та саме життя.

Додано на сайт 2024-11-19 в 16:39:27