Я не знаю що таке воювати, але я знаю, що таке плакати.

Сучасні потреби терапії акцентувалися на терапії, підтримці бійців, які повернули з «нуля», які втратили частини тіла, несподівано для них же, набули невідомого раніше психосоматичного захворювання, замкнулися в собі та стали емоційно недоступними для своїх рідних. Багато терапевтів підхопили цей напрямок та навчилися працювати з цією категорією пацієнтів.

Саме я,  не вчилася тепер, бо пройшла навчання ще в 2014 році, коли вже йшла війна на Донбасі. Але цілеспрямовано,  я не працюю з людьми, які повернулися з війни, хоча поодинокі випадки трапляються.

Мій напрямок направлений для тих, хто втратив, хто залишився живим, не спав ночами, на сніданок, обід та вечерю, в меню включалися від заспокійливих до антидепресантів. Не спали ночами, передзвонювалися з рідними, зі знайомими з фронту, з друзями, слухали новини, ледь розплющивши очі, щоб дізнатися вісточку, а чи пройшла ніч спокійно для «Нього». І їх дні проходили в тривозі, напрузі, хворобі буквальній і сподіваннями на «краще».

Мій напрямок для тих, хто плаче, хто оплакує ту частину свого життя, як минулу так і майбутню, з ким вже ніколи не побачиться.

Я знаю, як це плакати, як це сумувати, злитися, чому саме він, за що, чому, та не знаходити відповіді.

Моя ліпша подруга втратила свого чоловіка, через два місяці початку війни, ми всі товаришували, і тоді я зустрілася з першим болем втрати на війні, це зовсім інший біль, ніж людина відходить в інший світ по закону природи. Цей біль реве, кричить, роздирає, і ніщо не може допомогти.

Наша велика сімʼя теж втратила родича, тата двох маленьких дітей. «Хто як не я», казав Він, збираючись захищати.

Коли я дізналася про втрату в нашому роді, я згадала, як мій дід приніс мені книгу «Живи для живих», - цей спогад та назва книги змогли повернути мені в реальність, не бути заковтнутою почуттями.

Як пережити біль, усвідомити її глибину та вплив на мозок та тіло? Де знайти сили пережити та прийняти неминучу втрату? Як усвідомити глибину тривоги за близького, та вчитися  вгамовувати себе? Що робити з почуттям провини чи почуттям зради, коли ти в теплі чи за кордоном, а твій земляк там, де мозок відмахується уявити? Що робити зі страхом та тривогою за чоловіка, сина, котрого можуть на «0». Де знайти ресурс через невизначеність майбутнього, повітряні тривоги, та страх «заплющити очі», тут, в своїх домівках?

Хто зустрічається зі знайомими вам переживаннями, запрошую вас. Запрошую вас плакати, вчитися давати раду своєму внутрішньому переживанню, та використовувати свої ресурси тут і тепер, в не прості теперішні часи.

Шануймося.

Тетяна Пелех - психотерапевт.