Як зберігати емоційний спокій та впевненість при спілкуванні з батьками

Почуваюся самотньою і засмученою від спілкування з батьками (і власними, і чоловіка). Відчуття, що мене не чують і ми говоримо аби говорити про город, капусту, борщ, сусідів, але не про те, що для мене дійсно важливо і значимо. Можу подзвонити папі, з яким місяць не говорила і він мені починає розповідати про огірки, які не проходили і так 30 хв по колу, замість того, щоб поцікавитися як мої справи.
Я завжди прагнула душевної близькості і тепла, а натомість або ігнор, або повчання. При цьому раніше я на це не так гостро реагувала як зараз. Що мені дивно, бо самій вже 36, а стала реагувати і включатися як підліток. Я відчуваю наче в мене якесь загострення дитячих травм і претензій саме зараз, хоча ще в 30 пам'ятаю свій внутрій стан піднесення і вдячності, яке щиро відчувала до своїх батьків. Скажу про себе - я заміжня і мама двох синів (7 років і 1 рік). відчуваю, що прожовжую ранитися від слів і взаємодії з батьками. Хоча і не хочу цього. Починаю всеодно думати і накручувати себе і так далі. А хочу навчитися не включатися і при цьому вибудувати більш менш здорові стосунки. Бо поки, щоб не включатися, я просто перестаю їм дзвонити і приїжджати, хоча мені видається це шлях в нікуди, бо спілкування зводиться нанівець або воно ні про що. Я також сумую від власного невміння мати ці душевні і близькі стосунки, де мене чують, підтримують, захоплюються. А пофакту маю рідних людей, які мене критикують як доньку, як маму, як людину або повчають. Якось вже втомилася і виснажилися від цього, а ще тотальне розчарування, що з цими людьми цього ніколи вже і не буде. І я наче прямо не можу це прийняти і всіляко цьому опираюся.
Окрема історія з моєю мамою: я завжди думала, що в нас теплі близькі стосунки. Вони такі дійсно і були, але зараз також розумію, що вони ще й були дуже залежні. У нас стався конфлікт нещодавно, після чого ми не спілкувалися тиждень, але мене це надзвичайно тяготить, і заполонює весь мій емоційний стан. Зазвичай я почуваюся поганою, невдячною, починаю сумніватися в собі як людині в цілому, що я нікчемна і лише в мене ось так. Але цього разу під час конфлікту цього, я наче зовсім по іншому поглянула на маму. У мене наче моя вина випарувалася, хоча я згодна, що дійсно їй відповіла грубим тоном, а натомість виникла велика злість, я б сказала навіть гнів, обурення від того, що жінці 65 років, а вона не вміє поводитися із власною дочкою, повністю заперечує свій внесок.