Потребую поради дитячого психолога. Хочу почути ще думку, що я роблю не так. Маю сина 4р та діагноз РДУГ. З 2р він почав битися як реакція на спалах гніву.Ми осмикували, сварили.Зараз спалахи злості так і підкріплюються биттям батьків. Розказували, показували як емоції вивільнити безпечно і биття подушок, і дихання дракона, і тупання слона, і картки, щоб показати емоцію, і емоціємір, і короткі фрази (стоп) тренували, і просто мовчки стримували. зараз дитина постійно говорит про те, що хоче битися, вдарити якщо щось не по її. Просто починає, я хочу тебе вдарити, ти мені щось заборонила, або просто так. Вже здавали нерви і сварили (не били у відповідь ніколи) у відповідь прокидається злість шалена, на якийсь момент може злякатися, потім стає некорованим. Психолог радить не звертати увагу, що він намагається таким чином просто викликати батьків, а якщо включатися в цю гру, то все рівно буде гнути свою лінію. Тому зараз повний ігнор і перемикання уваги на фізичну дію. Але ще і коли кажеш, наприклад, не ламай кран, може кричати відчепись (я сказала раз так коту), може відмахуватися, вдарити коли фізично перешкоджаєш робити шкоду або підбігти і вдарити коли робиш зауваження словесно. От тут я в ступорі, бо вже і казала спокійно ми так не робимо і пару разів добряче сварила, і намагалася перемкнути увагу, і пояснювати, і розказувати як проговорювати своє небажання, і намагалася давити авторитетом, і ліпили наліпки-заохочення за день без биття і все без толку.Я не знаю, що робити. Коли його зачіпи і прикрикни, то буде битися і кричати як дикий звір, поки просто не розплачеться. Строгість і покарання роблять з нього просто некерованого. Після іде відкат у поведінці, мовленні. А як по іншому авторитетно пояснити і добитися розуміти, що так не можна я не знаю. Я все спробувала і я у відчаї. Я вже боюся з ним виходити на вулицю, бо фраза зараз ідемо додому і буде істерика на весь день і биття на вулиці мене. Я вже чула від одного психолога, що я погана мама, я розмазня і мною керує дитина.Я не поставила себе вище дитини, та психолог працювала зі мною, казала, я маю усвідомити, що я вище за дитину, тренувала інтонацію мою, показувала як впевнено дивитися, що маю бути наповненою бажанням стати вище за дитину, бути домінантом. Нуль результату., дитина слухається певний час, потім ще більше іде в протест. Поки діє лише перемикання уваги і недопущення ситуації. Але психолог казала, це погано, бо він не проживає свої емоції і не вчиться з ними жити.
Нравится: 1 из 1
Что означают эти оценки?
Оценки вопросов
Пользователи могут голосовать за понравившиеся вопросы. Лучшие вопросы мы размещаем в специальной секции сайта.
Вы можете проголосовать за вопрос, если он чем-то вам понравился. Может быть, интересная тема, или хорошо описана проблема, или вы считаете, что ответы психологов на поставленный вопрос полезно было бы почитать многим другим людям.
Если вы голосуете за какой-то вопрос, то ссылка на него позже может быть отображена на вашей личной страничке, в секции "Понравились вопросы". Ваши негативные оценки нигде отображены не будут.
У психологов на личных страничках понравившиеся им вопросы отображены не будут.
Вітаю ! По-перше, ви не «погана мама». Ви мама, яка 2 роки шукає способи допомогти дитині. Це вже говорить про включеність і відповідальність. І дуже важливо: у 4 роки + РДУГ/цей діагноз можно поставити тільки після 6 років/ імпульсивні удари — це не про «маніпуляцію» і не про боротьбу за владу. Це про слабкий контроль імпульсу в моменті перевантаження.
Що тут відбувається. Коли ви забороняєте, обмежуєте або просто щось іде не по його — нервова система «вибухає». У дітей з РДУГ гальмівні механізми ще слабші, ніж у ровесників. Удар — це найшвидший спосіб скинути напругу. І якщо раніше були осмикування, сварки, сильні реакції — нервова система могла «вивчити», що через удар приходить велика увага й емоція. Не тому що він поганий. А тому що мозок так закріплює шаблон.
Чому не працюють пояснення. У момент спалаху доступу до логіки майже немає. Пояснювати, вчити, домовлятися можна лише після, коли він спокійний. Під час — тільки коротко і тілесно безпечно зупиняти.
Кілька важливих принципів.
Нуль емоційного «палива» на сам факт наміру: «Я хочу тебе вдарити». Відповідь дуже спокійно і коротко: «Битися не дозволю». Без моралі, без лекції. Якщо продовжує — фізично м’яко блокуєте руки, з мінімумом слів. Ви — стіна, не суперник.
Розділяємо почуття і дію. «Бачу, ти злишся. Бити не можна». Фраза одна й та сама щоразу. Стабільність важливіша за різноманітність методів.
Якщо б’є — негайний короткий розрив контакту. «Мені боляче. Я відходжу». 30–60 секунд дистанції. Без читання нотацій. Це не ігнорування його як людини, це наслідок дії.
Вчимо не в момент вибуху, а в нейтральний час. Програємо сценки з іграшками: «Мишка злиться — що вона робить?» Репетиція працює краще за пояснення після конфлікту.
Зменшити кількість тригерів. З РДУГ краще працює режим попереджень: «Через 5 хвилин йдемо додому», «Ще 2 хвилини». Таймер, пісенька-ритуал. Перехід без попередження = майже гарантований вибух.
Більше щоденного «розряджання» тіла: боротьба з татом за правилами, штовхання стіни, носіння важких предметів, батут, подушки. Планово, а не після злості.
Про «домінування». Дитині з РДУГ не потрібен домінант. Їй потрібен дорослий-регулятор. Спокійний, передбачуваний, короткий у словах. Коли ви підвищуєте голос — його нервова система ще більше розганяється. Тому строгість і дає відкат. Це не про вашу слабкість, це про нейрофізіологію.
Щодо істерик на вулиці. Ваша задача не «переконати», а витримати. Попередили — нагадали — дійшли до межі — спокійно фізично допомогли піти. Так, може кричати. Ви мінімізуєте аудиторію, мінімізуєте слова. Чим менше боротьби за владу — тим швидше згасає цикл.
Про повний ігнор. Ігнорувати почуття — погано. Ігнорувати провокацію — можна. Формула: почуття визнаю, агресію зупиняю, драму не розкручую.
Ще важливе. Якщо є діагноз РДУГ, чи є у вас супровід дитячого психіатра? У 4 роки іноді вже рекомендують поведінкові програми для батьків, а інколи медикаментозну підтримку, якщо імпульсивність дуже виснажлива. Це не «поразка», це інструмент.
І останнє. Ви виснажені. Коли мама в постійному напруженні, дитина це зчитує. Вам потрібна підтримка не для того, щоб «стати вище», а щоб відновитися. Бо регуляція дитини тримається на вашій стабільності.
Якщо коротко: менше пояснювати в моменті, більше однакових коротких реакцій, фізичне блокування без емоцій, чіткі ритуали переходів і планова тілесна розрядка. Це довгий процес, не тиждень і не місяць. Але стабільність дає результат.
Вітаю.
«Зараз спалахи злості так і підкріплюються биттям батьків.»
Дитина бʼє тільки вас? Чи бʼє він інших дітей чи дорослих?
Відвідує садочок?
«зараз дитина постійно говорит про те, що хоче битися, вдарити якщо щось не по її.» Тобто, спалахи агресіі відбуваються як реакція на заборону чогось? Чи є інші причини?
«Нуль результату., дитина слухається певний час, потім ще більше іде в протест»
Як ви самі думаєте, чому так відбувається? Як вам роль « домінанта»? Ви гармонійно себе в ній почуваєте? Можливо, краще « перекласти « її на того дорослого, хто з нею впорається? Як на рахунок батька чи іншої людини чоловічої статі? Бо, мені здається, що через деякий час ви втомлюєтесь бути не собою, починаєте вести себе , як завжди, дитина це відчуває й все повертається назад. А збільшення протесту- це так проявляється його образа на ваш обман .( це тільки припущення)
Дитині потрібен стабільний дорослий, який може тримати « рамку» для неї. Це про безпеку для дитини. Дитина повинна відчувати « береги», які батьки формують для неї ( дисципліна, ритуали, правила), особливо, якщо є РДУГ.
Системна сімейна терапія розглядає такі поведінкові симптоми як результат порушення ієрархії в родині або проблеми батьківського управління в родині , проблеми близькості або всього цього. Тобто, це не дитина « проблемна», а відносини в родині такі, що дитина « вимушена розвивати симптом» для стабілізації сімейної системи.
Навіть, якщо дитина має діагноз (?) , його прояви можуть дуже відрізнятися в залежності від умов, в яких вона перебуває . Тому, не вам одній потрібна робота з психологом, а всій родині ( якщо тільки ви не сама виховуєте сина).
Ваша дитина нейровідмінна, тому потребує іншого підходу в вихованні ніж нормотипова ( СДВГ встановлений лікарем? )
Консультація дитячого нейропсихолога/ сенсорного терапевта або іншого фахівця з сенсорної інтеграції для обстеження та проведення ( якщо потрібно) сенсомоторноі корекції була б не зайвою. Бо його поведінка- це не тільки виховання, а й результат особливої роботи мозку.
Що може допомогти ? Підтримка, терпіння і правильний підхід. Дітям із РДУГ потрібна чітка структура, розклади, повторення, щоб допомогти мозку адаптуватися до світу, який вимагає зосередженості. І це працює набагато краще, ніж зауваження чи крик.
Доброго ранку Rina
Насправді, як на мене, Ви мама, яка любить свою дитину і робить все, що тільки може та вміє, щоб виховати гарного сина.
Можливо, Вас здивую, але практично всі батьки роблять все, що можуть для своєї дитини з тою лише різницею, що у кожного власний досвід виховання. І саме цей відображається на самій манері спілкування з малюком.
Як це не дивно, але основне виховання відбувається не на рівні слів, а на рівні відчуттів, емоцій та реакцій дорослих та дитини. І, судячи з усього, саме про це Вам ніхто і не розповів. Дитина реагує не стільки на слова та дії мами та батька, скільки на їх внутрішній стан.
Ви пишете "Коли його зачіпи і прикрикни, то буде битися і кричати як дикий звір, поки просто не розплачеться. Строгість і покарання роблять з нього просто некерованого. Після іде відкат у поведінці, мовленні. А як по іншому авторитетно пояснити і добитися розуміти, що так не можна я не знаю"
Підкажіть, будь ласка, а що Ви відчуваєте, коли поведінка дитини не відповідає Вашим очікуванням?
Що Ви відчули, коли вперше дізналися, що у Вашого синочка РДУГ?
І ще. Я правильно зрозуміла, Ви самі, без чоловіка, виховуєте свого сина?
Дополнение от автора вопроса·
Людмило Петрівно, Дякую за змістовну відповідь. Майже так і стараюся з дитиною поводитися... Психіатр теж сказала, що рдуг діагноз з 6 років, але зараз на нього все вказує. Найбільше це перепади настрою і шалена імпульсивність. Зараз дитина не ходить в садок. Дуже багато хворіє з ускладненнями, тільки зберемося іти, знову хворий, то на зиму взяли перерву з садком. Якщо в садку буде те що вдома, призначать ліки. Є заняття з сенсорики і з психологом. Я працювала з Ава терапевтом. Намагалися замістити поведінку. Є якісь позитивні моменти, не хотів мити руки, почали клеїти смайлики за кожне миття і як збере 25 отримує подарунок, не хотів митися, даємо вибір без вибору (миєшся зараз, чи через 5 хв, сам чи з іграшками). З биттям намагалися збирати теж наліпки. День без фраз про биття і наліпка, потім за 7 подарунок. На змогли зібрати їх. Але ось перехворів грипом і 4 тижні вже дитина зривається нон-стопом. Сьогодні просто фраза стандартна, після сніданку ідемо зубки чистити, син влітає до ванної, кричить на буду, хапає щітку і кидає об підлогу паралельно б'є мене ногами, раніше чистив нормально, я не розумію що робити, нахиляюся взяти щітку, він б'є мене по обличчю дуже боляче і кричить "відчепись, я тебе поб'ю. Я як ви написали зупиняю руки, відходжу від нього, кажу звичну фразу стоп і йду, з фразою мені не подобається, а він біжить слідом і руки тримаю, а він ногами мене б'є, я зайшла в іншу кімнату і він побіг далі. Але мені так не по собі стало, розумію, у нього імпульс, але... Я бачу, що мої дії не допомагають. Бо це дуже часто і він просто обожнює говорити про це. Проходить 5 хв, він пробігає мимо і кричить, що буде гратися, але спочатку щось зробить, сміється, підбігає до мене, я не очікую і сильний удар ногою і біжить від мене... Я кажу, що мені це не подобається і я іду гратися сама, на це фраза ні, не йди,я так не буду. От це витримати просто не можливо. Потім говоримо, що він злився на трійку, по емоціоміру, але йому не подобається тупати і т.д, хоче битися і буде це робити. А я ж все роблю як пишете, а результату поки нуль. Він і гарний хлопчик буває, ніжний, добрий, я не сварю його ніколи, намагаюся передбачити всі ситуації і зацікавити грою, мотивацією. Якось саме з іншими проявами рдуг я справляюся, а от саме оте биття і я нічого не можу зробити.
Павел Леонидович Басанский
психолог
Київ·
Психолог больше не активен на сайте
Здесь ДВА!!! момента, а не один.
1-й: уверен, что предварительный диагноз поставлен НЕ точно. Кроме РДУГ есть что-то ещё. И это 100%. А может и РДУГ нет, а есть только это "другое".
Потому что при РДУГ НЕ бывает такого:
цитата:
син влітає до ванної, кричить на буду, хапає щітку і кидає об підлогу паралельно б'є мене ногами, раніше чистив нормально, я не розумію що робити, нахиляюся взяти щітку, він б'є мене по обличчю дуже боляче і кричить "відчепись, я тебе поб'ю
цитата:
це дуже часто і він просто обожнює говорити про це. Проходить 5 хв, він пробігає мимо і кричить, що буде гратися, але спочатку щось зробить, сміється, підбігає до мене, я не очікую і сильний удар ногою і біжить від мене...
цитата:
фраза зараз ідемо додому і буде істерика на весь день і биття на вулиці мене
У ребёнка ЯВНО прослеживается СКЛОННОСТЬ к насилию. Не импульс! Нет.
Именно склонность. И любит поиздеваться. Дети с СДВГ НИКОГДА не издеваются и никогда не бьют вот так. Только в порыве эмоций. Но потом ВСЕГДА чувствуют вину и ВСЕГДА просят прощения.
Вопрос к Вам: он чувствует себя виноватым после таких поступков? Он просит прощения? Если на оба вопроса "нет", то никакого СДВГ у него нет. Это другое.
Плюс истерик при СДВГ практически нет, тем более на целый день.
цитата:
перепади настрою і шалена імпульсивність
Такое бывает и при Социопатическом растройстве, и при Пограничном, и при Нарциссическом тоже.
Больше склоняюсь к социопатическому или нарциссическому. Важны и остальные признаки. Возможно есть и нечто эпилептоидное, если присутствует, например, мрачная злобность.
Тем более, если у него присутствуют такие черты как мстительность и злопамятность. Присутствуют? Помнит обиды, вспоминает как что-то не дали-не разрешили?
При СДВГ такого нет в принципе, такой ребёнок забывает свои обиды ТУТ ЖЕ, сразу. СДВГ-ник благороден и великодушен. На гадости и подлости не способен. Это я знаю точно. Кроме того, что я перевидал много детей с СДВГ, среди моих взрослых клиентов их наберётся полтора десятка и даже сейчас в терапии у меня их несколько. И лично у меня СДВГ имеется. Но ничего и близко тому, что Вы описываете я и сам не переживал, и не наблюдал и не слышал ни от кого с данным диагнозом. Так что Ваши специалисты (либо Вы) ошибаются. Это другое.
цитата:
Він і гарний хлопчик буває, ніжний, добрий
При РДУГ хлопчик завжди такий - "ніжний, добрий", а не буває.
Навпаки, він ІНКОЛИ БУВАЄ агресивним та імпульсивним. Головне слово "інколи".
У Вас же навпаки. Система - це агресивність та насильство.
А добрим та ніжним ТІЛЬКИ БУВАЄ саме НАРЦИСИЧНА дитина - задля того, щоб отримати своє - свої бонуси, зіграти роль лагідної та слухняної, НЕ щиро.
2-й момент:
цитата:
Я вже чула від одного психолога, що я погана мама, я розмазня і мною керує дитина.Я не поставила себе вище дитини, та психолог працювала зі мною, казала, я маю усвідомити, що я вище за дитину, тренувала інтонацію мою, показувала як впевнено дивитися, що маю бути наповненою бажанням стати вище за дитину, бути домінантом. Нуль результату.
Думаю, что психолог была права - ребёнок Вами 100% манипулирует и управляет, эгоистически добиваясь СВОЕГО. И это скорей всего нарциссическое.
И права в том, что ТАКОМУ эгоистичному и уважающему ТОЛЬКО СИЛУ ребёнку, нужен родитель-доминант, который задаст ему правила и границы, и который сможет его справедливо наказать за нарушения. А мягкость только ПОРТИТ таких детей. Они и так несколько испорчены, а так... вообще беда получается.
Полностью соглашусь с Людмилой Петровной, которая пишет:
цитата:
Про «домінування». Дитині з РДУГ не потрібен домінант. Їй потрібен дорослий-регулятор. Спокійний, передбачуваний, короткий у словах
Именно, при доминировании получите протест и сопротивление. Но это при СДВГ.
А при нарциссическом характере доминирование, наоборот, НЕОБХОДИМО.
Потому как считаться с Вами будут только тогда, когда за Вами сила.
Так что это ещё раз подтверждает ошибочность предположения про РДУГ.
И тут НЕ тренироваться в интонациях нужно, а проработать то, что БЛОКИРУЕТ Вашу доминантность и проявление власти. Возможно, это детство, если родители были властными, возможно какаие-то страхи и неуверенность в себе.
В данном случае Вы нуждаетесь НЕ в тренировках, а в глубокой психотерапии.
Дополнение от автора вопроса·
Оксано Юріївно, дякую за відповідь. Щодо питань, тато є, але він багато працює, може до години на добу приділяє дитині. Але він дуже м'який, ще м'якший за мене. Завжди каже, ти ходиш по спеціалістах, ти і кажи як з дитиною себе вести.
В садок не ходить з осені. Хворіє безкінечно, не можемо піти, тут одужав, тиждень і знову з ускладнення. Тому б'є лише мене і тата, більш ні з ким не контактуємо сильно. Коли сильно збуджений, може чіплятися до дітей на майданчику, не бити, емоційно на них реагувати, махати руками на них.
З психологом я працювала, вона сказала, що я так вихована строгими батьками, я вже не стану "бойовою", я навчилася відстоювати свої кордони, робити те, що для мене добре, але бути "домінантом" я не зможу, бо це не моє і я маю вчитися з дитиною взаємодіяти бувши сама собою. Тим паче на нього краще діє якщо домовляєшся, пояснюєш, мотивуєш. Я його обнімаю, жалію, він любить все це. Структура дня є, режим є, повторення, ритуали. З гіперактивністю вчуся працювати, увагу вчу утримувати, нейровправи, сенсорні вправи. Відвідуємо нейропсихола, сенсорного педагога. З цим справляємося, важко, але справляємося. Але ось перехворів на грип і вже з місяць майже емоційні вибухи стали в рази сильніші, та і вибухи я вчуся витримувати, десь перемкнути увагу, десь попередити вибух, розумію, що вибух це не спеціально. Даю інструменти для для виходу злості безпечно, але після вибуху згоджується і тупати і ричати і бити подушку, в у момент, не кажи мені такого, відчепись, не буду дихати, не буду бити подушку. Ну і ці розмови про биття. Я зробила помилку, я реагувала на це і тепер він повертається до цього, це його манера комунікації інколи, просто говорити про биття, або вдарити, він хоче щось цим добитися? Бувають такі випадки, що робиш зауваження, не перестає, підходиш, фізично перешкоджаєш, коли все нормально, в коли відмахується і б'є, кажеш стоп, я не дозволяю бити, ідеш, а він біжить в слід і кидається з биттям. Тримаєш, кричить, ображає, а потім іде, і все як не було нічого. От моя біда, от те що мене мучає. Як з цим боротися і як відучити не знаю.
Дополнение от автора вопроса·
Алло Григорівна, сина виховую з чоловіком, але 90% часу я з сином.
Коли дізналася за діагноз, перша думка, ну за що мені ще і це. Я хочу пожити хоч трошки спокійно. БВ мене досить не легке життя, багато випробувань випало.
Немає в мене очікуваної поведінки від дитини, я люблю його таким яким він є, є тільки біль, що не можеш виправити деякі його вчинки, точніше навіть не виправити, а те що я допустила я помилки і він так себе почав вести, а як все виправити не знаю. Бо чесно, я підхвачую будь яку пораду, я намагаюся її виконати. А нічого не діє.
Rina, після ваших доповнень, ситуація стає більш зрозумілою. Ви дійсно робите майже все можливе в даній ситуації. В мене немає питань до роботи з дитиною з приводу компенсації можливого РДУГ, ви робите достатньо. Хоча, є : що кажуть спеціалісти, з якими займається ваш син? Як вони оцінюють його стан? Є позитивна динаміка від занять?
З приводу садочка:
«Якщо в садку буде те що вдома, призначать ліки.»
Раніше як було в садочку? На нього скаржилися? Він бив когось?
Якщо дитина поводила себе більш- менш нормально у садочку, на майданчику грає теж більш менш нормально, у психолога та терапевта поводиться пристойно, то можна говорити про те, що дитина може себе контролювати/ стримувати. Й тоді питання все ж таки не стільки в діагнозі ( ви закриваєте це питання), а в організації сімейного управління. Хто в « домі господар»? Бо, якщо обидва батьки « мʼякі «, дитині стає небезпечно і вона вимушена « захоплювати владу».
«він хоче щось цим добитися?«
Думаю, що так. Він стає все більш « некерованим», ніби говорячи: « станьте ви вже дорослими, візьміть керівництво в свої руки «. Це не про « домінування « чи « бойовитість», це про спроможність давати собі раду, не « провалюватися « в емоції ,не боятися конфліктів , знати свої межі, витримувати емоції дитини . Бо, коли ви так поводитеся:
«…я не сварю його ніколи, намагаюся передбачити всі ситуації і зацікавити грою, мотивацією.» дитина не розуміє меж, не стикається з проявом негативу з вашого боку та з боку батька . А коли ви намагаєтеся іх виставляти, він починає « зриватися «, ви не витримуєте й все починається знову.
Правило( межа)- НЕ можна битися. - Бʼє- Наслідки в моменті ( негативні для нього).
Я дуже скептично відношуся до позитивного підкріплення в перспективі (збирання смайликів та чогось подібного), бо дитина, навіть нейротипова, в такому віці не розуміє отримання подарунку в майбутньому ( 25 смайликів? ).
Він повинен розуміти, що так Не можна робити ніколи, ні з ким. Для цього вам з чоловіком треба згуртуватися та проявити твердість.
І ще:
«Коли дізналася за діагноз, перша думка, ну за що мені ще і це»
Так, дитина з РДУГ—це не просто. Знаю це з власного досвіду. Але, …це просто дитина, якій самій не просто з всим цим. Й вам, як мамі, необхідно допомогти дитині з цим впоратись. Так, іноді, проявляючи твердість, наполегливість, рішучість, іноді буваючи «поганою» мамою, яка щось забороняє, може посварити, наказати, забрати іграшки, не купити солодощі. Але, при цьому залишаючись теплою, люблячою і турботливою.
Дитина з РДУГ- це не покарання, це завдання з зірочкою.
Щодо спеціалістів. Десь щось краще, десь без змін. Сенсорні проблеми зберігаються. Є повторювана поведінка.
Щодо садочка, то зауваження були за емоційність і що як завести його комусь, спинити важко.
Але і у нас такі проблеми почалися з осені. Бо до того бився лише коли вибухав в протесті на вимогу якоїсь дії. А зараз я не знаю, як себе поведе. Бо ось саме складне почалося після грипу. Дитина не стримується. Це не лише про батьків, впала соломка на землю, а він знає, що брудне не їмо і просто заходиться, його аж трусить, голос пропадає. Ну що тої соломки, в замін отримав нову чисту і знає, що дам нову і нічого страшного, а вже його прямо "душить", або чоловік мені каже, що доїв останній шматочок сиру, дитина почула, біжить, плаче, де сир, виплюнь його, хай сир буде ще. Конструктор не складається, паніка, сльози. І багато чого. Раніше такого не було. Чекаємо на квітень запис до психіатра в Києві. Може якось хвороба подіяла, бо дитина могла злитися, вимагати свого, кричати, бути емоційною, але зараз видно, що він слова мовити не може нормально, коли його накриває якась емоція, і реакція в секунду. Якщо не перемкни, не загаси, це крик, потім ріки сліз вже від втоми. Зараз він ще почав казати фразу коли зовсім його накриває "я заспокоюсь" і вже такий маленький як дорослий зціплює зуби і намагається стабілізувати дихання. Тому я і даю йому це перемикання, відволікання. Що як його нервова система не вчиться, в навпаки виснажується? Я не знаю, я дію інстинктивно тоді. Був випадок його др, стримувався, вийшли зі свята і з рук вирвалася кулька, піймали сина за секунду, міг опинитися під машиною, тримали хв десять, щоб не кидався під машини, поки заспокоївся і викричався, але йому треба було тоді скинути напругу після свята. Тобто я готова терпіти і не порушувати рамки, межі але моя дитина так емоційно реагує, що один раз я просто вибігла на вулицю залишивши самого, бо той крик був шалений.
Щодо винагород. Син чудово розуміє, що збере і отримає винагороду. Бо мити руки він не любить з народження. На це був завжди шалений протест. Так у нього хоч є мотивація це зробити, він і без це робив, але з протестом.
До 3 років це була золота дитина. Так, гіперактивна, з сенсорною чутливістю і бився лише коли дуже розгулювався, від емоцій радості. Потім почалася протестна. Ми одразу до психолога, нам поради, дитина сприймає все через гру, грайте, плюс правила, від них не відступайте ніколи. І дайте свободи, вибір без вибору, чуйте його, розумійте бажання і так сильно не виховуйте золоту дитину (бо діти і піском обсипалися і билися і чого тільки не робили, а ми ж такого не допускали, у нас ріс дуже слухняний син).
Правила він знає. Мити руки, митися, прибирати за собою іграшки, їсти самостійно в певний час, лягати спати, чистити зуби і нікого не ображати. Ці правила постійно розказували і він їх знає чудово. Але з 3.10 правила дотримується, але вже треба нам добитися цього. Ніколи їх не порушуємо, не боїмося бути поганими, але постійно бути в конфлікті вже дуже втомило. Тому і є домовляння, вибір без вибору, заохочення, винагороди час від часу, збирання наліпок, намагаємося і його думку іноді враховувати, якщо не суперечить нашій. Всі правила виконуються і майже ніколи не ідемо на поступки (поступки коли не доїдає тарілку, випускаємо з застолу, або ідемо гуляти куди він хоче).
З биттям теж пояснюємо, що ні, не можна. Карати, як.? Було таке, то іграшки забрали, то залишили самого в кімнаті, позбавили мультиків. Без толку. Твердість проявляли, ще одна психолог радила, взяти за руку і дивлячись у очі сказати ні, не можна, я не дозволяю. Робила так. Наскільки могла впевнений погляд. Тоді так заводиться і кричить. От поліз в калюжу , дістала звідти, одразу вибух і битися, фраза стоп, не можна, б'ється як тваринка пару секунд, за руку і додому. Сльози, крики. Потім стих. Схожа ситуація, беру за руку і кажу, ні, не можна, ніколи битися, розгортається сужет протилежно першому, тоді оре, можна, більше кричить і виривається битися. Хоча погляд у мене не лагідний і добрий. Як нам деякі знайомі кажуть, його треба добре авторитетом задавити, що б він злякався і пропустив це через себе, але в мене не виходить, не виходить як не стараюся, точніше він може лякатися, розуміти, але тоді просто іде в протест на мою поведінку. Сильно, тоді іде просто боротьба за владу. Не має ні переможців, ні програвших, є шалена втома і виснаження від цієї боротьб у обох.
Дякую, що все це прочитали, дякую, що вислухали, дякую за поради. Знаю, треба над собою працювати, все розумію, 10 сенсів Ава і 7 психолога. Я змінила своє життя і реакцію на світ. Я живу по своїх правилах, а з малою дитиною не можу впоратися.
Я дякую Вам за щирість.
Насправді, дуже складно відслідкувати ті свої почуття, які запускають підсвідомі механізми і впливають на реакції оточуючих. Особливо, ,
якщо це мама і дитина. Адже, мама і дитина - це як одне ціле на психо-емоційному рівні. І щоб впевнитися в цьому, достатньо спробувати згадати, в які моменти дитина поводить себе найкраще, а в які - найгірше. Пригадайте, як поводить себе син, коли Ви особливо втомлена, знесилена, коли роздратована, сердитеся на себе, на оточуючих, на свою долю та життя, коли у Вас просто поганий настрій або Ви хворієте?
А тепер спробуйте порівняти, як синуля поводить себе, коли Ви в ресурсі, у Вас гарний настрій, коли Вам все вдається, Ви змогли повноцінно відпочити і Ви щаслива?
Окрім того, надзвичайно важливі от ті самі перші реакції та почуття, коли щось відбувається в житті. Бо саме вони є підсвідомими, автоматичними, а отже, такими, які впливають, як саме буде поводити себе дитина. Бо це той самий несвідомий рівень, на якому мама і дитина як одне ціле. І який дитина "зчитує", як ставлення до себе. Бо все інше не проходить вглиб, в лише є зовнішнім фоном, який, насправді, вже нічого і не вирішує, які б зусилля титанічні Ви не доклалали.
Ви пишете "...ну за що мені ще і це. Я хочу пожити хоч трошки спокійно. БВ мене досить не легке життя, багато випробувань випало". І це могло бути однією миттю, але саме ця перша реакція змушує дитину відчувати, що вона є обузою, що перешкоджає маминому щастю, що без дитини мама могла б бути щасливою та радісною...
Тому все наступне залишається ніби "за скобками" і дитина вже цього просто не відчуває: "Немає в мене очікуваної поведінки від дитини, я люблю його таким яким він є,...". А далі, знову ж таки, за нащирішим намаганням проявити свою любов "...є тільки біль, що не можеш виправити деякі його вчинки, точніше навіть не виправити, а те що я допустила я помилки і він так себе почав вести...".
І, насправді, саме ці Ваші останні відверті слова (за які Я вам дуже вдячна), дають "ключ" до розуміння всього, що відбувається з дитиною. Бо показали, що прийняття немає, насамперед, Вами себе самої. А отже, автоматично, не може бути і повного, глибинного, підсвідомого прийняття дитини таким, яким його створила природа. Бо є певні закони, за якими утворене наше життя. Один з яких: "Ми приймаємо інших так, як ставимося до себе", за яким і реагує Ваш син. Знову ж таки, відчуваючи, що він якийсь не такий, неправильний, що він обуза, що саме через нього мама не може бути щасливою і радіти життю, а отже, його неможливо любити...
І син починає поводитися все гірше та гірше, бо от це внутрішнє неприйняття самого себе роз'їдає його, робить глибоко нещасним. Бо він сердиться та б'є не Вас! Він підсвідомо ненавидить себе та намагається у такий спосіб себе повністю знищити..., .
Плюс, на це все накладається, що батька практично ніколи не буває вдома і сина виховує мама. А мама - це жінка. Яка реагує як жінка, поводить себе як жінка і намагається зрозуміти сина (чоловіка) з позиції жінки. Тоді як природа чоловіка зовсім ІНША! І це ще одна причина, чому Вам не вдається порозумітися. Бо у Вас просто немає необхідних знань з цього приводу.
Саме тому, жодна з порад прекрасних психологів у Вашому випадку не працює. Бо щоб Ви не робили найправильнішого, дитина реагує не на Ваші правильні слова та дії, а, насамперед, "зчитує" Ваше глибинне ставлення до життя, до своєї долі, до свого минулого, яке не було легким, до Вас самої, а отже, як наслідок, і до своєї дитини.
Бо дитина може бути спокійною, слухняною та щасливою лише тоді, коли спокійна, в ресурсі його щаслива мама, яка, насамперед, розібралася зі своїм минулим (можливо, не дуже щасливим дитинством), а отже, собою.
Тому потрібно багато додаткової інформації.
Перша. Порівняння як син себе поводить, коли Ви перебуваєте в різних станах.
А друга. Чи було Ваше дитинство щасливим? Чи отримували Ви достатньо тепла, уваги, прийняття та порозуміння від батьків?
Дополнение от автора вопроса·
Щодо питання про моє дитинство, воно було не дуже щасливим. Тато пив, мама виживала як могла і я часто для неї була як та, на кому можна зірвати злість. Але я це прожила вже, з маму простила, але підліткову кризу пройшла вже під 30 років, коли вирвалася з її контролю. Пообіцяла ніколи не бути такою матір'ю для своєї дитини. І цього дотримуюся. Я кожен день починаю з нового аркуша. Прокидаюся, посміхаюся і вірю, що цей день буде прекрасним. Тому я зранку в ресурсі. Але от сьогодні дитина сидить і знімає піжаму, сиджу поряд, бо сам не перевдягнеться, не може зосередитися на такій довгій справі. Треба постійно нагадувати, зніми штані, кофту, бо або зависає, або інші речі іде робити в одній шкарпетці або без штанів. Сидить поруч, зависає, я сиджу, чекаю і тут він дивиться на мене, різко рукою по коліну стукає, перехвачую руку, не можна, не кажи мені такого, встаю іти, він ногою штурхає, знову кажу такого не дозволяю, він кричить дозволяєш, іду, біжить слідом, перехоплюю руку, кажу ні, максимально спокійно на скільки можу, погляд міняється, обнімає, секунда і знову удар. Веду до ліжка, говорю з ним, каже хоче битися. Наприклад Іванку (дівчинка, що реагує на його провокації). Перемикаю увагу, вдівається і йде снідати. Що це було і чому не розумію, тоді і випадаю з ресурсу, бо це важко, дуже важко, коли це триває вже 5 місяців. Просто вдарити і зачепити. Чому, що не так, як діяти. Чоловік каже не реагуй, перехопи руки і швидко виходь з кімнати, а якщо біжить слідом. Що тоді робити? Я готова бути в ресурсі, син задоволений коли я в ресурсі, бо я тоді знаходжу сили в собі сприймати його таким який він є і давати максимум виходу енергії, емоцій. Але ось ранок, все чудово, сиджу поряд, посміхаюся, м'яко увагу повертаю до рутинного заняття і тут цей удар без причини. Перший-50 удар не хвилювалася, зараз вже хвилююся, бо нічого зробити з цією звичкою не можу. Син просто забирає мій ресурс
«Не має ні переможців, ні програвших, є шалена втома і виснаження від цієї боротьб у обох»
Розумію вас та співчуваю, хочу підтримати. Думала над вашою історію та згадала дуже непростий період із своєю дитиною. В той час не було стільки інформації як зараз про нейровідмінних дітей й приходилось діяти більш інтуїтивно. І це спрацювало. Тому, те що ви слухаєте себе, на мою думку, дуже правильно. Ніхто, крім вас, не знає вашу дитину краще.
Що хочу додати- боротьба буде тривати до тих пір поки буде « дозрівати « нервова система дитини. Ви боретеся не за владу, а за формування у дитини важелів стримування імпульсів, за його вміння жити в суспільстві, за його майбутнє, формуєте її «береги». Поки їх немає, ви є тією силою, яка стримує « повінь@ його емоцій. І от тут треба попіклуватися про себе. Ресурсна мама необхідна такій дитині.
«Сидить поруч, зависає, я сиджу, чекаю і тут він дивиться на мене, різко рукою по коліну стукає, ( що ви хочете в цей момент зробити? А що робите? ) ( що ти робиш? Навіщо?)
перехвачую руку, не можна, не кажи мені такого, ( добре, я не буду так казати, якщо ти не будеш так робити / добре, як мені казати, щоб ти зупинився?)
встаю іти ( ви завжди після того, як він вас вдарить, йдете?)
, він ногою штурхає,( навіщо ти це робиш? Мені боляче. Ти мене образив, мені сумно/ я злюсь, хочу побути одна), знову кажу такого не дозволяю, він кричить дозволяєш( так дійсно ж дозволяєте), іду, біжить слідом( зупиняєтесь, розмовляєте з ним: я ж тобі пояснила, що зараз не хочу бути поруч з тобою, бо мені боляче), перехоплюю руку, кажу ні, максимально спокійно на скільки можу, погляд міняється, обнімає, секунда і знову удар ( що ви робите після цього? Чим все закінчується?)
«Чоловік каже не реагуй, перехопи руки і швидко виходь з кімнати»
В чому ценз вийти з кімнати? Виглядає так, ніби ви збігаєте, не доводите справу до кінця. Що відчуває дитина? Ви кинули її сам на сам із її емоціями, з вами так можна діяти, на вас можна нападати. Де в цій схемі він навчається стримувати імпульси?
Якщо запитати, чому ти це зробив, почути відповідь ( наприклад, хочу), сказати , мені не подобається таке і тому Я ХОЧУ піти. Формується причинно-наслідковий звʼязок: я вдарив( мені полегшало) - мамі неприємно ( мені від цього як?)- мама пішла( мені не подобається)- буду я так ще робити?
Розумію, буде складно, будуть істерики, треба витримувати. Потрібна система, повторювання такої вашої поведінки тривалий час ( не тиждень або два, можливо декілька місяців, а то й більше).
Що ще може спрацювати?
Гіперактивність потребує дії. Можливо, дитина не реалізує фізичний та психічний ресурс, він не достатньо втомлений і цей надлишок потребує виходу. Якщо садочок зараз не відповідає, спробуйте якісь додаткові заняття ( активні), дитячі ігрові кімнати.
Й не зайвим були б заспокійливі. Порадьтеся з педіатром або неврологом з цього приводу.
Дополнение от автора вопроса·
Дякую, за підтримку.
Просто зараз я заплуталася в своїх діях і тому як краще дитині. Бо ще пару місяців тому ми жили в страшному протесті, істериках, я не витримувала і зараз я не прогнулася перед дитиною, а стала більш гнучкою у своїх діях і вже прийняла, що щось з ним не так, бо звичайні дії на нього не впливають. Я шукаю методи впливу, щоб виконував те, що треба, щоб не виживати у боротьбі, а жити хоч трохи в спокої як би не було з нервовістю, гіперактивністю, неуважністю, спалахами емоцій. Тому і приміняю смайлики-заохочення, перемикання уваги, мотивацію, вибір без вибору, врахування його бажань певних, ігри, жарти, квести чи встигнеш вдітися швидше за пісочний годинник чи з'їси як я всю тарілку, чи заснеш перший. Бо так менше спротиву, бо так у мене є сили, якщо цього не буде, а лише я сказала і виконуй, будуть вибухи, буду я потерпати. А я вже дуже стомлена і нічого не зміниться, допомоги немає не від кого, чоловік вимушений працювати багато, та і дуже він м'який, більше я можу впливати на сина, чим він. Тому все на мені і я маю зберегти себе і свої сили. Я пробувала бути мамою яку не можна не слухати, але мій син ішов в шалений протест, все виконував, але він не витримува і я. Може я і не правильно все роблю, але як ви казали, то не моя роль, вона мене виснажує.
А з биттям не в імпулісі, не під час злості, спалаху, от тут я не знаю, що робити. Бо спалах, фраза стоп, дихай, кричи, тупай. Є інструмент реагування. А тут немає спалаху, тут провокація. Я спробую метод Ваш, Оксано Юрієвно, коли уду від нього, буду казати, що мені боляче, не хочу бути поруч. Але раніше я не йшла і був жах. Тому чоловік і просив мене залишити дитину саму. Син кидався битися і говорив про це, по 100 разів на день. Я перехвачувала руку, емоційно казала ні, не можна, а він можна, ну нехай тобі буде боляче. Буду бити, буду ображати, так хочу, і входив у раж, я тримаю його і говорю, а він намагається вдарити, потім він вибухав і плакав сильно. Я тоді ходила ледве жива, бо це винести було важко. Він постійно це робив, щоб ситуація повторювалася, задівав мене, я реагувала і тоді вже тримання рук не допомагало, треба було всього тримати, бо він боровся за те, що так робити можна. Тоді мені психолог сказала, менше звертати увагу, коротка фраза ми так не робимо і йти з кімнати, дистанція, або перемикати увагу на фізичну дію. Що він так шукає вихід якимось своїм почуттям, чи просто потребує того імпульсу. Бо часто зараз питаю, нащо так робиш, не знаю, хочу і все, так мені ж це не подобається, я сумую. Відповідь, ну хай ти сумуєш, я піду і не буду гратися, ну і йди, або я тебе вдарю і ти не підеш, я буду тримати. Я заплуталася, тому і звернулася сюди, бо я не розумію, нащо йому той імпульс, нащо він так робить?. Тут пишуть не про рдуг, а про соціофобію, нарцисизм. Не знаю, він добрий хлопчик, може і вибачитися і жаліти. Він різний, але чомусь зараз щось з ним не так відбувається. Ще півроку тому це імпульсивний, гіперактивний хлопчик був, але дуже ніжний і добрий. А зараз фрази, ну хай тобі буде боліти, ідемо слизько, кажу боюсь впасти, ну хай ти впадеш, немає електрики, ну хай і в сусідів не буде, переходимо на зелене, в не на червоне, ну хай нас машина зібє. Звідки і чому це взялося. Я не розумію.
Я отримала дві поради, психологів ігнор провокації з короткими фразами не дам бити, де не про стримування імпульсу, а про не дати тому імпульсу піти далі, розвинути вже спалах. Або не залишати його, пояснювати, тримаючи удар, витримувати істерики і провокації. Я маю вибрати один варіант. Поки не розумію який, від цього залежить мій і дитини моральний стан. Як буде краще, тільки про це і думаю. Щодо питання про те, що буває після биття і того як я іду, та нічого, він забуває якщо перемкнеться на інше, або плаче і далі відходить і може ще і обняти як ні і чому не бувало, або сидіти ображатися. По різному. Саме сьогодні перемкнувся на одяг.
Дякую за відвертість щодо Вашого дитинства. І те, що Ви змогли маму пробачити - чудово. Але чомусь нічого не написали про батька... Справа в тому, що батько, так само, як і син - це чоловіки. І якщо, наприклад, залишилися якісь травми стосовно стосунків з батьком - а це може бути несвідомий негатив до чоловічої природи вцілому, і цей негатив може "зчитувати", так само, несвідомо, Ваш син. Що виливається, наприклад, потім в таку його поведінку, як реакція на Ваші застарілі образи...
Насправді, це лише мої припущення. Бо нічого не знаю про Вашого батька.
Окрім того, хотілося б більш уточнення.
Коли Вас син несподівано б'є, як Ви себе далі з ним поводите?
Відредаговано автором 25-02-2026 16:01:22
Павел Леонидович Басанский
психолог
Київ·
Психолог больше не активен на сайте
Наверное, хочется считать, что это только!!! СДВГ. Понимаю. Не хочется считать это чем-то худшим и большим. Самоуспокоение, пребывание в иллюзии - так легче. Но ведь НЕ легче! Не выдерживаете ведь? И силы забирает.
Значит чуть позже примете-осознаете, после дольшего взаимодействия, большего опыта.
цитата:
Не знаю, він добрий хлопчик, може і вибачитися і жаліти. Він різний, але чомусь зараз щось з ним не так відбувається
Скажу 2-й и последний раз (услышите-не услышите, ваша ответственность):
Скорей всего кроме! СДВГ есть что-то ещё. Потому что НЕ могут происходить в человеке такие кардинальные изменения. Особенно такие:
цитата:
з биттям не в імпулісі, не під час злості, спалаху, от тут я не знаю, що робити ... А тут немає спалаху, тут провокація
Дети только!!! с СДВГ НЕ провоцируют никого специально. НИКОГДА. Только непроизвольно могут надоедать из-за своих особенностей, но ЗАДЕВАТЬ специально, провоцировать - никогда! Надеюсь, услышали.
цитата:
Тут пишуть не про рдуг, а про соціофобію, нарцисизм
"Тут" пишут про возможную! социопатию, а не про социофобию, это разное, важно точно! читать и точно! понимать. И возможный! нарциссизм. Ребёнка нужно наблюдать, чтобы сделать окончательный вывод. И кроме того, возможно наличие 2 и более особенностей, сочетание например социопатии с СДВГ, нарциссизма с СДВГ. И чего в ребёнке больше.
Об этом и ваша фраза:
цитата:
Він різний
Далее. Может вы не в курсе (даже многие специалисты, кто не сталкивается, не в курсе), что очень часто люди путают проявления СДВГ и нарциссические. И сами нарциссичные ставят себе диагноз СДВГ, хотя на самом деле его либо нет вовсе, либо он лишь дополнительный к их нарциссизму. И наоборот тоже, люди с СДВГ идентифицируют себя с нарциссами. И с тем и с другим я сталкивался неоднократно! Среди моих клиентов, повторюсь, много и тех и других (нарциссичных и с СДВГ) - и я могу увидеть разницу и сочетание черт тоже.
Кроме того 4 года работал с детьми в реабилитационном центре. Как думаете, опыт имеется? Имею право говорить о детских особенностях? Думаю, что по своему опыту имею.
Как справляться с приступами агрессии напишу ниже - если вы проявите свою заинтересованность в этом.
«А зараз фрази, ну хай тобі буде боліти, ідемо слизько, кажу боюсь впасти, ну хай ти впадеш, немає електрики, ну хай і в сусідів не буде, переходимо на зелене, в не на червоне, ну хай нас машина зібє. Звідки і чому це взялося. Я не розумію.»
Не з відки. Він не розуміє про що це взагалі.
Ви вважаєте, що син розуміє як це « машина зібʼє?»
Хай мене закидають тапками, але дитина не зрозуміє фразу « мені боляче», до тих пір, поки не відчує як це. Тобто, вона бʼє, їй « прилітає» у відповідь. Тоді їй теж боляче, й ПОСТУПОВО до неї почне доходити. Але, це дуже « непопулярний» метод, особливо, коли ви противник фізичного насильства( я не пропагандою бити дитину, я за те, щоб дитина відчула як це , коли тобе бʼють).
Про електрику також, коли її немає:» ти не можеш дивитися мультики, або не можеш послухати улюблену аудіо книжку, тощо.Дитина ж розуміє все, в неї з саморегуляцією проблеми. Я за пояснення дій дорослого, за формування причинно-наслідкових зв’язків у дитини. Тобто, якщо ти робиш щось, моя реакція ось така.
«А тут немає спалаху, тут провокація»
Якщо не має « спалаху», тоді це більше про перевірку кордонів.
«Бо часто зараз питаю, нащо так робиш, не знаю, хочу і все, «
« добре, ти не знаєш зараз, а якщо ти подумаєш хвилинку? Все ж чому ти це робиш?» ; « Якщо ти будеш робити як ти хочеш, я також буду робити, що я хочу , як нам тоді буде разом? Ми будемо сваритися замість того, щоб гарно проводити час?»
Якщо входить в «раж», бʼється, кричить- тримаємо його, тримаємося самі, розмовляємо, заспокоюємо… потім пʼємо валеріану вдвох.
«А я вже дуже стомлена і нічого не зміниться, допомоги немає не від кого, чоловік вимушений працювати багато, та і дуже він м'який, більше я можу впливати на сина, чим він»
Яким би не був чоловік, він однієї статі з вашим сином. В них набагато більше спільного, ніж у вас. Якщо ви не бачите в чоловіку повноцінного батька, то син теж не бачить.
Рекомендація: побачте в свому чоловікові Чоловіка й батька своєї дитини.
Ви в двох з сином втомлені від спілкування 24/7. Додайте по максимуму батька в його життя.
Що стосується :
«Тут пишуть не про рдуг, а про соціофобію, нарцисизм»-
ми всі тут можемо тільки « предполагать», мати якісь гипотизи- не більше. Встановлювати діагноз має право тільки лікар - психіатр ( іноді, невролог), психолог/ психотерапевт , скільки б він не мав років практики , де б він іі не мав, не може цього робити). Ніхто не заперечує можливість коморбідності діагнозу, але діагнозу ще нема. Тому, працюємо з клінічними проявами на зараз. Вирішуйте проблеми по мірі їх постачання.
Павел Леонидович Басанский
психолог
Київ·
Психолог больше не активен на сайте
И ещё. Важное.
цитата:
мама виживала як могла і я часто для неї була як та, на кому можна зірвати злість. Але я це прожила вже, з маму простила, але підліткову кризу пройшла вже під 30 років, коли вирвалася з її контролю. Пообіцяла ніколи не бути такою матір'ю для своєї дитини
Не в обидах или прощении тут дело.
А в том, о чём я и говорил вначале:
цитата:
И тут НЕ тренироваться в интонациях нужно, а проработать то, что БЛОКИРУЕТ Вашу доминантность и проявление власти. Возможно, это детство, если родители были властными, возможно какаие-то страхи
имел в виду страх быть похожей на мать. Это и блокирует. И пока оно не разблокировано - будете пытаться и дальше быть "белой и пушистой" и на мать не похожей, а ребёнок будет вести себя подобным образом, чтобы вывести эту "белую и пушистую" маму из себя. И в этом его можно понять. Потому что подобная "хорошесть" (улыбки, постоянные предложения поиграть, терпеливость и прочее) - какая-то ненастоящая, не до конца искренняя, слишком сладенькая. А ребёнку возможно так хочется исренности и настоящести. Потому он и провоцирует на НАСТОЯЩИЕ чувства (злости, раздражения, обиды, которые вы ИМЕЕТЕ внутри, но НЕ выпускаете из себя, сдерживаете - по причине выше), плюс ещё и МСТИТ за что-то:
цитата:
Просто вдарити і зачепити
цитата:
ну хай тобі буде боліти, ідемо слизько, кажу боюсь впасти, ну хай ти впадеш, немає електрики, ну хай і в сусідів не буде, переходимо на зелене, в не на червоне, ну хай нас машина зібє. Звідки і чому це взялося. Я не розумію
Может есть за что мстить? Кроме сладкой "хорошести".
И это предположительный ответ на ваш вопрос:
цитата:
звернулася сюди, бо я не розумію, нащо йому той імпульс, нащо він так робить?
Чтобы не было искажений к которым склонны, уточню ещё раз, я не про любовь или её отсутствие к ребёнку пишу, про другое - про чрезмерную!!! "хорошесть". Если поймёте. И с терапевтом если повезёт, который это тоже увидит и поможет преодолеть данный блок в виде страха быть похожей на мать.
Щодо питання Алли Григорівни та відповіді Оксани Юріївни. Тато мій помер від раку вже дуже давно. Я його доглядала до останньої хвилини життя і ми були в нормальних вже стосунках, бо після того як захворів, він за все що було вибачився і просив прости його перед смертю. Мама теж вибачалася. І мені помогло піти рано від них. А далі вже моє життя без спомину про старі образи. Бо вони залишилися там, в минулому.
І як реагую. Вже пробувала різні варіанти, зараз або короткі фрази ні, ми так не робимо, не дозволяю, тримаю руки і ігнор, або перемикання уваги, або тримаю і кажу ні, так не можна, я не дозволяю, мені не подобається, можу сказати, я теж злюся на таку поведінку, я не буду з тобою гратися. У відповідь на обоє дій різна реакція, якщо менше включаюся, швидше перемикається і менше в часі дія бо не розвивається сварка, мама не включається, якщо довго тримаю, спілкуюся, може ще більше агресувати, кричати, тримаю руки, в хід ідуть ноги. Але буває по-різному, залежить від настрою дитини, бо може різко вибухнути в будь якій ситуації, або перемкнутися і все проходить важче/легше. А більш не знаю, що робити.
Пишете про не популярний метод. Чоловік бив дитину перші рази, син відповідав, тоді закипав сильніше, заходився в істериці, кричав, кусався і бив чоловіка ще більше і частіше. Чоловік перестав на нього реагувати, то його майже не зачіпає. Лише коли той щось забороняє і кричить на нього.
Щодо тата більше в житті, його не буде, він має один вихідний в тиждень і намагається провести його з сім'єю. Я бачу в ньому чоловіка, я шукаю в ньому підтримку, але чоловік не хоче брати на себе цю відповідальність. Він попробував строго, вийшло ще гірше. Зараз фраза, ти краще знаєш, я не знаю, що робити, буду як ти. Або відчепись від дитини, не реагуй, бачиш же, він виводить тебе, переросте. І все. То що мені ще йому казати?
Так, може і перевіряє кордони, що може робити зі мною, може Ви і праві, бо я все пишу про більше саме схоже на провокацію з його сторони. Він хоче бачити мою реакцію. Моя сильна реакція = ще більше провокації. Бо чим більше на це звертаю увагу, тим частіші ці ситуації, чи менше, тим їх менше. Чим більше при ділі, тим менше чіпляється.
Дополнение от автора вопроса·
Павел Леонидович, нисколько не сомневаюсь в вашей компетентности. Благодарна за участие и подсказки. Да, я понимаю, что может быть и не лишь один диагноз, поэтому и записалась на апрель к по отзывам опытному психиатру в Киеве . Относительно мамы и не подражания ей, она очень контролировала меня и сильно била. Поэтому именно бить я ребенка и не буду, в этом не хочу быть на нее похожей. И все. И я не идеальная мама, когда всегда хорошая. Я могу и поругать и пожалеть. С психологом я работала, она помогла во многом. Но сказала, мой темперамент не изменится. Я просто мягкая и в 40 уже себя не изменить. И почему-то я всегда думала, я для ребенка пример, как надо контролировать емоции, я должна научить безопасно для себя и других их выпускать и научить емпатии. Поэтому когда и злюсь, я стараюсь держатся иначе какой пример я подам ребенку.
Дополнение от автора вопроса·
Доречі, за те, що мене мама била, я її просто ненавиділа в дитинстві і тікала до бабусі від неї, могла дати здачі, потім мріяла піти від неї як найшвидше, так і зробила. Я боялася її, але биття не допомогло їй мене контролювати, я просто робила їй назло все. Бабуся і дідусь мене ніколи не били і не сварили, вони мене чули, рахувалися з моїми бажаннями, я їх любила і завжди слухала.
Потім захворів батько, мама теж хворіла, вони просили вибачення. Мама пояснювала, що вона була зла на батька, а я була для неї тоді як груша для биття і зливання негативу. Вона все зрозуміла. А я не хочу нести цю образу через своє життя. Вона живе далеко і мене не турбує. В мене інше вже життя і треба жити не образами на неї, а теперішнім, бо життя дуже швидко минає.
Тому я і більше приміняю модель виховання бабусі до сина, мені було добре, комфортно. Але я мамою була залякана, а бабусею і дідом дуже вихована, причому з їх сторони лише любов була, ласка, дідуся я пам'ятаю лише як того, хто був другом, ми завжди гралися, дуріли разом, я розказувала йому про все на світі і любила більше за всіх. І лише з мамою протест, непослух, втікала. А так була золотою дитиною, вчилася гарно, знайшла рано роботу, була тиха як вода. І сина виховувала таким, щоб гарна поведінка, повчала, а зараз зрозуміла, що я давила сильно і дала свободи більше, ось десь місяців 2 як. Коли вже пішли до психіатра, бо є гіперактивність сильна. Він не може ні секунду всидіти, увагу важко зосередити, сходити в туалет вже завдання з зірочкою іде в туалет, по дорозі відволікся і не дійшов, потім летить протепом, залетів, відволікся, не зняв штані. На ці симптоми нам і сказали, що це РДУг. І на прийомі у психіатра, я осмикувала дитину і повчала як себе вести. І вона мені сказала, дайте більше свободи дитині і побачите, буде менше протесту. Питайте його думку, давайте заохочення, давайте вибір. Зараз я це і роблю. Але проблема биття закріпилася ще до цього всього.
Павел Леонидович Басанский
психолог
Київ·
Психолог больше не активен на сайте
Хочу ещё добавить кое-что важное.
Выше писал об этом, но вы не отреагировали и не ответили:
цитата:
Возможно есть и нечто эпилептоидное, если присутствует, например, мрачная злобность.
Тем более, если у него присутствуют такие черты как мстительность и злопамятность. Присутствуют? Помнит обиды, вспоминает как что-то не дали-не разрешили?
Так вот, учитывая такие серьёзные психологические изменения в характере и поведении ребёнка как: немотивированные всплески агрессии и жестокость, длительные! истерики, злопамятность, мстительность, очень рекомендую сделать электроэнцефалограмму на эпиактивность (эпилептическую активность), лучше в ночное время, в период сна. Дневная ЭЭГ может ничего не показать.
В случае обнаружения эпиактивности врачи прописывают антиконвульсанты (противосудорожные препараты) и тогда как правило ребёнок снова становится прежним - добрым и ласковым.
Думаю, на него так могли повлиять перенесённые заболевания с осложнениями.
Дякую за доповнення.
Думаю, що проблема багатошарова.
Те, що Ви пробачили своїх батьків в дорослому віці - прекрасно, "А далі вже моє життя без спомину про старі образи. Бо вони залишилися там, в минулому",
але думаю, що не все так просто і однозначно...
Наша підсвідомість до тих пір, поки не будуть трансформовані дитячі травми на тому ж рівні, на якому вони і були сформовані, буде зберігати пам'ять про ті самі почуття та емоції, які відчувала дитина в стані стресів. І потім, саме ця "пам'ять", а не свідомість (на рівні якої Ви пробачили своїх батьків), буде керувати життям, безпосередньо впливаючи на Ваш внутрішній стан. Який, насправді, на мою думку, і "зчитує" дитина у вигляді тих самих поведінкових моделей, установок та реакцій, які так Вам не подобаються.
От Ви пишете: "Доречі, за те, що мене мама била, я її просто ненавиділа в дитинстві і тікала до бабусі від неї, могла дати здачі, потім мріяла піти від неї як найшвидше, так і зробила. Я боялася її, але биття не допомогло їй мене контролювати, я просто робила їй назло все". А тепер спробуйте тодішні свої почуття та реакції порівняти з тим, як поводить себе Ваш син... Думаю, схожість очевидна, при тому, що ніби, різне ставлення Ваших батьків до Вас і Вас з чоловіком до Вашої дитини. Але чи на стільки різне?
Далі Ви пишете, що "Я просто мягкая и в 40 уже себя не изменить".
На мою думку, з дитинства Ви перебували у системі співзалежних стосунків з батьками в ролі "жертви". І ця сама роль закріпилася і тримається до цих пір. Тому Ваші слова, в деякій мірі, мають сенс, але тільки в дзеркальному відображенні: "И почему-то я всегда думала, я для ребенка пример, как надо контролировать емоции, я должна научить безопасно для себя и других их выпускать и научить емпатии. Поэтому когда и злюсь, я стараюсь держатся иначе какой пример я подам ребенку". Ви, дійсно, приклад для своєї дитини, але цей приклад зчитується, як у дзеркалі відображення.
Те, що Ви вважаєте вмінням контролювати емоції - це, на мою думку, більше схоже на блокування своїх емоцій та почуттів. Тоді, як внутрішньо вони (почуття) не те, що нікуди не діваються, а ще більше накопичуються. І саме на цю непроявлену, заблоковану ще з дитинства біль від образ, страхів, претензій, що зчитується як агресія, і реагує Ваш син, зовні поводячи себе як аб'юзер.
Я вже не кажу про те, що у Вашого чоловіка можуть бути схожі програми так само з дитинства. Які проявилися тоді, коли він став сина бити.
Окрім того, явно прослідковується, що ні у Вас, ні у чоловіка не має чіткої лінії виховання: ви або занадто суворі та жорсткі, або, навпаки, занадто непослідовні та м'які. І дитина, взагалі, не розуміє, чого від неї хочуть дорослі.
Плюс, на мою думку, не має глибинного розуміння, що таке прийняття своєї дитини. Прийняти сина - не означає дозволяти йому так себе поводити. Прийняти - означає внутрішньо, на підсвідомості,, змиритися з тим, що він от такий, що саме таку дитину ви мали народити, щоб зрозуміти, що означає по справжньому любити, насамперед, себе, а вже потім дитину. Бо не так вже і багато людей можуть розрізнити пристрасть, прив'язаність та безумовну любов. Якої так не вистачає Вашому сину. Він глибинно відчуває, що мама, а може, і тато, хотіли б мати іншу дитину, кращу: слухняну, повністю здорову, яка б не завдавала клопоту...
Тому, як на мене, його агресивність більша по відношенню до нього самого. Він не любить себе от такого, він себе такого ненавидить. І свою ненависть до себе проявляє в присутності тих, чия любов йому так потрібна. (Не слабкохарактерність, не жалість, не роздратування, не непослідовність, а безумовна любов, яка буде проявлятися як здатність зрозуміти дитину, при цьому даючи адекватну оцінку його вчинкам і адекватно проявляючи до нього чітку та послідовну вимогливість)
Тому я ще більше впевнилася в своєму першому припущенні.
Дитина реагує не стільки на зовнішні пояснення дорослих, слова та дії батьків, скільки на їх внутрішні дитячі травми, їх розгубленість, слабкість, непослідовність, роздратованість, та недолюбленість з дитинства.
Як на мене, найбільша проблема в тому, що дитина найчастіше сприймається, як рівня дорослим, а отже, її поведінка може оцінюватися як спеціальна.
Тоді, як дитина ніколи і нічого спеціально не робить. Її поведінка - є лише прямим віддзеркаленням глибинного, на рівні підсвідомості, внутрішнього стану її батьків.
Який висновок?
Ситуацію неможливо вирішити лише діями по відношенню до дитини. Потрібна серйозна терапевтична робота з батьками щодо трансформації підсвідомих, з дитинства, зафіксованих поведінкових моделей, трансформації дитячих травм та блоків. Плюс, не завадить, консультації у дитячого психіатра.
Я б Вам порадила сімейну психотерапію однозначно.
Дополнение от автора вопроса·
Еег мы делали летом по евро протоколу днём, ночного тогда не сделали. Просили через охматдет направление, сказали нет такого на то время у них. Делали по причине заикания у ребенка. Все нормально показало.
Но именно эта осень-зима ухудшение состояния. Буду говорить с психиатром на эту тему.
Отеосительно мстительности и злопамятства, то нет. И мрачности нет. Он весёлый радостный ребенок. Только проявилось недавно то, о чем выше писала. Что-то такое, говорю мужу., возьми зонт, дождь передают, ребенок, ну пускай не берет, пускай промокнет. Или не пойдем под домом, снег падает, ребенок -нет, пойдем, пускай упадет на нас. Противоречие всему. И эти резкие, неожиданные, без тригера провокации. Сегодня так же утром ситуация, завтракаем, ребенок спрашивает, ни с того, ни с сего, а если я тебя не сильно ударю, ти на сколько растроишся, сильно или не сильно. Говорю сильно, он - но вот смотри, я так ударю, не сильно, я хватаю руку и строго говорю нет, нельзя. Он закипает, сильнее махает руками. Перехватываю и начинаю дишать, прошу его подышать, он смешно вдохнул, я сказала, что он как старенький дракошка дышит и все. Конфликт исчерпан, он переключился. Причем хочу заметить, пока идёт переписка сдест, я более емоционально реагирую на ребенка и этих разговоров больше и больше стает. У нас несколько недель были только удари во время взрыва емоций на отказ и не было ударов просто так. Сейчас он сам это начинает. Он ждёт моей реакции. Чем более я реагирую, тем больше его нервная система разгонятся. Я не психолог и не психиатр, я не могу судить верно, но почему то мне кажется, что моя реакция даёт что-то для его мозга. Когда я не реагирую, мозг решает, что не получит то что хочет и перестает провоцировать. И да, я не последовательна в своих действиях. Я то не реагирую, то реагирую. Наверное нужно выбрать одну тактику и идти по ней. Сдесь и просила совета. Как лучше реагировать на него.
Павел Леонидович Басанский
психолог
Київ·
Психолог больше не активен на сайте
цитата:
бо є гіперактивність сильна. Він не може ні секунду всидіти, увагу важко зосередити, сходити в туалет вже завдання з зірочкою іде в туалет, по дорозі відволікся і не дійшов, потім летить протепом, залетів, відволікся, не зняв штані. На ці симптоми нам і сказали, що це РДУг.
Да, это без сомнения проявления СДВГ.
цитата:
І на прийомі у психіатра, я осмикувала дитину і повчала як себе вести
А вот это как раз и может быть одной! из причин его агрессии. "Правильность" в виде мягкого!!! давления, когда зажимается свобода проявлений. На это сын скорей всего и реагирует.
Но это НЕ означает, что проявления агрессии нужно терпеть, даже если причина справедлива. Но!
цитата:
Поэтому именно бить я ребенка и не буду, в этом не хочу быть на нее похожей
И бить его вас никто не призывает. Я писал про твёрдость и принципиальность, которые в определённых ситуациях могут превращаться и в жёсткость. Но НЕ в жестокость. Есть разница. И большая.
Вы поверили тому психологу про свою врождённую мягкость - хорошо, не хотите прорабатывать свой внутренний блок - не надо. Ваше право. Хотя в человеке может прекрасно уживаться и то, и другое и проявляться в нужный момент.
Но я расскажу о тех способах реагирования, которым обучали нас, тогда ещё студентов-психологов и преподавателей, британские детские психологи из клиники по работе с трудными детьми ещё в далёких 90-х, когда приезжали в наш Университет с семинаром.
И нельзя сказать, что их подход был не гуманным, наоборот, максимально терпимым и гуманным. Но определённая жёсткость для его реализации была просто необходима.
1-й способ. "Успокаивающие объятия". Когда ребёнок в этой клинике начинал вести себя крайне агрессивно и неконтролируемо - начинал драться, чем-то бросаться и т.п., к нему подходил психолог - чуть сбоку! и сзади! и крепко!!! обнимал, обхватывая его руки и прижимая их к телу. При этом, он берёг свои лицо и голову от ударов ребёнка головой (и такое может быть). При этом он спокойным!, но ТВЁРДЫМ тоном говорил ему следующее: "Я сейчас тебя удерживаю для того, чтобы ты мог успокоиться, и когда ты успокоишься, я тебя сразу же отпущу".
Он удерживал ребёнка настолько долго, сколько тому было нужно для успокоения, иногда довольно долго. И когда тот успокаивался - отпускал со словами: "Ну вот, какой ты молодец. Постарался и успокоился". И как правило чем-то вознаграждал - какими-то вкусностями, например.
Способ 2-й. "Изоляция". Обычно применялся в случаях, когда ребёнок вёл себя агрессивно систематически, часто и чуть-ли не постоянно. В этом случае ребёнка со словами "Ты знаешь наши правила и раз ты себя так ведёшь, то тебе нужно побыть одному и успокоиться" отводили в специально обустроенную и оббитую мягким материалом комнату и оставляли самого. Говоря при этом, что пока он дерётся, проявляет агрессию и насилие, он будет там находится САМ, но как только успокоится, он сможет оттуда выйти. Дверь, естественно закрывалась. И что бы ребёнок там не делал: кричал, стучал кулаками в мягкие стены, выбивал ногами двери и т.п. (следили только, чтоб он себя не повреждал), его не выпускали. И для этого нужно было иметь определённую твёрдость и даже жёсткость. И важно: о данном правиле ребёнка заранее предупреждали.
Павел Леонидович Басанский
психолог
Київ·
Психолог больше не активен на сайте
цитата:
говорю мужу., возьми зонт, дождь передают, ребенок, ну пускай не берет, пускай промокнет. Или не пойдем под домом, снег падает, ребенок -нет, пойдем, пускай упадет на нас. Противоречие всему. И эти резкие, неожиданные, без тригера провокации. Сегодня так же утром ситуация, завтракаем, ребенок спрашивает, ни с того, ни с сего, а если я тебя не сильно ударю, ти на сколько растроишся, сильно или не сильно. Говорю сильно, он - но вот смотри, я так ударю, не сильно, я хватаю руку и строго говорю нет, нельзя. Он закипает, сильнее махает руками. Перехватываю и начинаю дишать, прошу его подышать, он смешно вдохнул, я сказала, что он как старенький дракошка дышит и все. Конфликт исчерпан, он переключился. Причем хочу заметить, пока идёт переписка сдест, я более емоционально реагирую на ребенка и этих разговоров больше и больше стает. У нас несколько недель были только удари во время взрыва емоций на отказ и не было ударов просто так. Сейчас он сам это начинает. Он ждёт моей реакции. Чем более я реагирую, тем больше его нервная система разгонятся. Я не психолог и не психиатр, я не могу судить верно, но почему то мне кажется, что моя реакция даёт что-то для его мозга. Когда я не реагирую, мозг решает, что не получит то что хочет и перестает провоцировать. И да, я не последовательна в своих действиях. Я то не реагирую, то реагирую. Наверное нужно выбрать одну тактику и идти по ней. Сдесь и просила совета. Как лучше реагировать на него
В описанных ситуациях ясно прослеживается связь его провокаций с вами. Это что-то о ваших отношениях с сыном. Однозначно. Я уже писал выше - ощущение, будто мстит вам за что-то. Возможно за прежнее давление "правильностью", возможно и за что-то ещё. Вам лучше знать за что.
И плюс то, что я писал - вызывает у вас живые и настоящие эмоции, а не "правильные", "такие, какие должны быть".
Он чувствует вашу сдерживаемую агрессию в его адрес (она есть, я в этом просто уверен на все 100) и пытается её всковырнуть. Вы и включаетесь.
В итоге пазл сложился.
Как это решить? Нужно поработать с психологом по поводу ваших взаимоотношений с сыном - в этом причина провокаций.
То, что я написал в предыдущем ответе остаётся актуальным - ребёнка можно и нужно сдерживать максимально БЕЗэмоционально, внутренне спокойно, БЕЗ внутренней агрессии (если получается, разумеется). То есть внешне выглядит как агрессия - крепко сжимаю в объятиях без его желания, но внутренне злости и а агрессии в его адрес не чувствую. Это сложно, но выполнимо, при долгой работе над собой.
Но без проработки своего настоящего эмоционального отношения к агрессивным проявлениям ребёнка толку будет мало, недостаточно.
Важное, в чём и не сомневаюсь: ребёнок по своей агрессивности НАПОМИНАЕТ вам вашу мать. И с этим "напоминанием" что-то нужно делать. На психотерапии с психологом. И снова повторю: одного прощения в данном случае НЕДОСТАТОЧНО.
Надеюсь, что услышали.
