Нікого не підпускаю до себе

↩ Реакція на відповідь № 383864 для Володимир Анатолійович

Дякую за відповідь.

Якщо можете - уявіть, що станеться в разі, коли наблизитесь або підпустите до себе людей? Не будь-кого, а тих, хто вам важливий? цікавий тощо?

Навіть пробувала і до сих пір намагаюсь. Раніше було набагато важче, а зараз можу бути відкритою день або два, а потім знову на тиждень два або на місяць замикаюсь. Це наче не від мене залежить. Типу не задумуючись спілкуюсь і навіть приємно від цього, а потім різко бац і все, батарея на нулі… Для мене навіть в магазин піти травма, як уявляю що прийдеться бачити людей прям істерика починається, а сімʼя вважає це дурницею і навіть сміється. Деякий час ходила у 5 ранку, типу людей небагато а графік сну був збитий. Із-за стресу сидина час від часу, гризу губи або нігті, безкінечний тонус обличчя, пробувала АД і вони допомагали лише під час прийому (2 місяців мінімум приймала), потім наче зовсім перестали допомагати. У моїх батьків самих важке життя, намагаюсь їм допомагати та підтримувати, сама ж не хочу ні про що розповідати, тому що… матері не раз казала о своїх проблемах, але вона їх якось не запамʼятовує, у самої купа. Один раз в мене була істерика тому що думала наче непотрібна навіть батькам, вона по-справжньому підтримала а через деякий час знову та сама реакція. Я працюю в своїй кімнаті (намалювала картину — відправила, і так по колу), якщо щось їй не подобається то одразу «нащо вилізла, коли заспокоєшся — виходь». Від цих слів прям все сжимає… Ми один одного любимо, не кидаємо, тільки час від часу сваримося. Але я можу її зрозуміти, їм насправді важко, батько й зовсім рік тому ледь не загинув, на щастя витягли.

На протязі року навіть пробувала побудувати дружбу з хлопцем, усе було чудово і навіть дуже, але в решті решт все скінчилося маніпуляцією так як він хотів щоб я допомагала йому в одній не дуже хорошій справі, а після неодноразової відмови звалив все на мої психічні травми, а мене ж добре осінило. До сих пір думаю що я винна, багато чого було спільного, але повертатися не хочу із-за кількох речей. Якщо друг знає що тобі боляче від якоїсь теми, але на протязі кількох днів розмовляє тільки про неї і намагається контролювати, це лише мої догадки? Або коли просить виправдовуватись за кожне слово та хоче знати усі мої соц мережі? Ми багато разів говорили про це, і все знову повторювалось, я до сих пір не злюсь на нього але здається що його зрадила, у нього раніше були такі ситуації і він боявся що зі мною станеться те саме. І це сталося Інший друг ні з того ні з чого припинив розмовляти а потім і зовсім сказав що мене ненавидить, на той момент я сама припинила розмовляти з ним, тому просто не розумію в чому справа. Якщо бачу що людина віддаляється, я просто залишаю її в спокої, але тут ще й ненависть з часом…

А це вже ознаки відчуття меншовартості. То хто і коли їх заклав у вашій свідомості?

По суті в останні роки (~6 років) друзі лише онлайн. Зараз просто спілкуюсь в чатах або по роботі, але мені важко якщо хтось називає мене другом, одразу «це починає заходити занадто далеко»... З трьома моїми клієнтами побудувала дружбу і вже довгий час спілкуємось, боюсь що знову все рухне, адже було декілька разів коли просто не виходила на звʼязок або відповідала крізь зуби (я розуміла що це виглядає грубо), вони все одно не покинули і до сих пір як ні в чому не бувало... Не розумію, нащо їм потрібна. Ті хто мене знають завжди казали що я дуже добра людина або ж зовсім вперше бачуть таку доброту, але ні, знову відчуття що їм просто нічого сказати або зі мною щось не так. Можливо це все із-за школи, я с першого класу потрапила в токсичний колектив, у звʼязку зі здоровʼям неможна було ходити в дитячий садок і тому не була підготовлена, а вся група була із дитсадка і висміювала мої проблеми аж до випуску, була увесь час на моральному та фізичному прицілі. Наче в тераріумі якомусь чи цирку, де я їжа та клоун.

Може тут між рядками, як-то кажуть, стоїть питання психологічної безпеки? То в чому причина, на ваш погляд?

Це точно воно, але не знаю як від цього позбутися або переосмислити життя. Вже 20 років пройшло, боюсь що помру так і не відчувши життя, з думкою «моє життя повинно тільки початися, а не закінчиться». Хочеться просто звалити кудись далеко, впевнено встати на ноги, почати все с початку, допомагати важливим для мене людям, знайти нових і самій не горювати. Зараз думаю зʼїхати на кілька місяців в інше місто, як раз відпочину та зможу заробити, але страх бере гору. Якись панічний страх що мене вбʼють, забудуть, заблукаю в невідомому місті, або що… Цей страх переслідує навіть в рідному місті, повсюди. Просто відчуття небезпеки, а якщо все добре — ненадовго.