Нікого не підпускаю до себе

Доброго дня, я увесь час не підпускаю до себе людей. Це стосується не тільки стосунків (ні разу не було справжнього хлопця), але й просто друзів, незнайомих, а іноді сімʼю. Навіть не можу співчувати, зазвичай намагаюсь промовчати… думала в мене немає емпатії, але я здатна уявити як людині боляче, не рідко навіть плачу, хоч намагаюсь цього не показувати, і якщо немає виходу намагаюсь дати пораду. Здається що мої співчуття не потрібні, що всі сприймають мене егоїстичною та зайвою, але хочеться спілкуватися не задумуюсь що зі мною щось не так. В своїх думках невпевнена, наче співрозмовник завжди має рацію. Увесь час ловлю себе на думці що я маю виглядати сильною, але виглядаю непотребом. Люди спілкуються, а я просто тікаю від них. У коледжі так за 4 роки ні одного імʼя не запамʼятала, не могла брати відповідальність за групу тому що нікого не знала і не вистачало сміливості познайомитися. Людина хоче поговорити з кимось або напряму пише мені, і все закінчується аналогічно (наче йому буде не цікаво, а із-за цієї думки розмова реально зі мною нудна, або тільки мені так здається). Для роботи це також заважає, дистанційна не рідко вижимає усі соки, а уявити собі виїзд з міста та спілкування с людьми просто не можу… Поруч можуть спілкуватися дві людини, які не проти щоб до їх розмови приєдналися, та не можу просто взяти і приєднатися навіть якщо тема розмови дуже близька і є про що поговорити та підтримати. Відчуваю себе одиноким непотребом, від якого нікому легше не стане, хоч і дуже хочу допомогти. Як з цим боротися?