Фільм про те, якою може бути смерть. Вона може не лише лякати, викликати огиду, відсторонення чи забуття. Смерть може породжувати смисл там, де його раніше не було.
Так трапляється і з вже померлими персонажами, які лише після смерті змінюють життя живих, а також надають нового змісту пам'яті про них самих. Так трапляється і з головним героєм Джоном Меєм, якого прекрасно зіграв Едді Марсан. Джон Мей займається невдячною сферою послуг – він турбується про одиноких померлих, яких немає кому провести в останню путь. І часто саме Джон після довгих марних пошуків родичів стає останнім свідком завершення життєвого шляху цих одинаків. Він пише для них надгробну промову, він присутній при їхньому похованні, і лише він зберігає пам'ять про померлих, додаючи до свого сімейного фотоальбому їхні фото. Але що робити, коли все це раптом закінчується?
Коли робота виконана і більше нічого не залишається, коли ти звільнений за "занадто ретельне ставлення до мерців", коли вдома чекає лише незаймана біла скатерка на кухоному столі, коли ти навіть сподобався дівчині і твої очі мерехтять - все це більше не має значення. Герой Едді, сповнений умиротворення, робить необережний рух назустріч червоному автобусу і потім, лежачи горілиць на асфальті, в останні хвилини свого життя мрійливо дивиться в небо. Йому немає про що шкодувати. Це могло би бути сумним фіналом, одначе світ не є таким, яким здається на перший погляд. Ми бачимо, як на одиноку могилу головного героя зусібіч починають підтягуватися мерехтливі, непевні постаті - це душі померлих, про яких за життя турбувався Джон. Виходить, що нічого не буває марним, якщо ти робиш це з серцем. Навіть якщо опікуєшся мерцями. Все, що ти зробив, залишається з тобою.
Для мене у цьому фільмі є кілька послань. Перше. Кар'єра – це не те, як ти готуєшся до життя. Насправді кар’єра – це твоя підготовка до смерті. Друге – можна бути самотнім за життя, але смерть знімає це обмеження. Третє – якщо ти з кимось пов'язаний, смерті не існує.
