Елізабет Строут. Жінка з дипломом юристки та талантом письменниці, яку, на щастя, не задушила юриспруденція. Лауреат Пулітцерівської премії 2009 року. На жаль, її ім’я майже невідоме у нас. Та й мої американські друзі нічого не чули про неї. Нещодавно мені довелося прочитати відразу дві її книги, і я можу впевнено сказати, що це було найкраще з сучасного літературного світу, що потрапило мені в руки за останні кілька років. Я читала їх, як колись, залюбки, не відриваючись, з жагою дізнатися, а що ж далі. Їхні герої та історії не залишили мене навіть тепер, коли книги, на жаль, закінчені.
«Побудь зі мною» (Abide with me). Історія молодого священика Тайлера Кескі та його родини, а разом з ними й усієї провінційної Америки кінця 50-х років. Думаю, що всі провінційні містечка схожі у всьому світі та у всі часи. Спільнота, яка може допомогти, підтримати, а може й засудити та розтоптати. Замкнута система зі своїми правилами, звичаями, лідерами та ізгоями. Обов’язкові походи до церкви по неділях.
У глибині церкви набагато більше, ніж церква і Бог – це й можливість продемонструвати нову капелюшку, і кулінарний талант, і обмін новинами, і вирішення ділових питань, і влаштування маленького свята після проповіді, чи то обід, чи то чаювання, яке додасть яскравих фарб до сірості буднів. А отже, і священик у такому приході набагато більше, ніж просто священик. Він і психолог, і своєрідний законодавець громадської думки, і знавець душ, і діловод. І ще такий самий член громади, якого можуть висунути в лідери або ж безжально скинути з п’єдесталу.
Так, Тайлер Кескі молодий. Він отримує прихід Вест-Еннет відразу після семінарії. І переїздить до будинку, наданого йому приходом, досить бідного й ветхого, разом із дружиною та маленькою донькою. Слід сказати, що й сам прихід Вест-Еннет не відзначався багатством, і Тайлер був обраний його пастором саме за свою скромність і аскетизм. Кафедральна комісія, яка займалася розподілом приходів, була більш ніж упевнена, що саме Тайлер Кескі ніколи не буде скаржитися чи просити грошей. Як і всі маленькі замкнуті громади, громада Вест-Еннета поставилася до нового пастора насторожено.
Об’єктами пильної уваги та пересудів стали також дружина й донька нового священика. І справді, Лорен Кескі була трохи вродливішою, трохи вільнішою, трохи розкішнішою, ніж очікувалося від дружини пастора. І бути їй ізгоєм, проте сам Тайлер був настільки щирим у своїй вірі, у своїй простодушності, у своєму бажанні чесно нести тягар життя, що громада швидко полюбила його. А отже, й прикрила покривалом любові й його таку невідповідну йому дружину.
Так би й жити всім поживати, та в сім’ю священика приходить біда. Лорен народжує другу доньку й невдовзі захворює на рак. Вона згасає швидко й болісно. А головне — безнадійно. І тут автор піднімає таку неоднозначну для суспільства тему евтаназії. Звичайно, наприкінці 50-х ще не існувало такої практики. Точніше, до Другої світової війни евтаназія застосовувалася у багатьох європейських країнах. Однак після, після дій нацистів це поняття й тим більше практика були надовго заборонені.
І ось одного разу Тайлер, не в змозі терпіти муки дружини, залишає біля її ліжка пухирець із морфіном. Автор не пише прямо, скористалася чи Лорен пухирцем, чи все ж таки пішла сама, коли настав час, важливішим є рішення Тайлера зробити це.
Сама ідея самогубства сильно суперечить релігії, але релігію несуть люди, вони смертні, вони слабкі, вони страждають, і священик, так само, як і будь-яка інша людина, може не витримати страждань.
Так чи інакше, Лорен помирає, прихід дуже співчуває і підтримує Тайлера, але на порозі нова біда — старша донька Тайлера, Кетрін, не в змозі пережити втрату матері, занурюється в травму і стає ось такою, «Людиною дощу», перестає розмовляти, б’ється, робить ще багато чого нестерпного для інших.
І ось тут, уже як психолог, я знімаю капелюха перед автором. Наскільки точно, без зайвих «соплів», але так, що за душу бере і не відпускає, Елізабет Стрьот описує розвиток травми у дитини. Мати померла, батько поринув у горе, бабуся і тітка поринули в турботах про новонародженого, і дитина 6-7 років залишається наодинці зі своїм горем. Вона занурюється в нього все глибше й глибше, кричить дорослим «допоможіть», але так, як може сказати дитина — погіршенням поведінки. Але дорослі або ігнорують, або карають, або обурюються. Особливо старається з «обурюватися» та «карати» шкільна вчителька Мері Інґерсолл.
Вона скаржиться на Кетрін під час недільних чаювань жінкам громади, скаржиться Тайлеру, скаржиться директору школи, нібито ця дитина — уособлення всього зла на землі, а не маленька дівчинка, замкнена у своїй журбі. У громаді перебуває знавець фрейдистських теорій, Ронда Скіллінґс. Треба зазначити, що Фрейд зі своєю теорією сексуальності був і є «too much» для пуританської провінційної Америки. Однак, з вуст молоденької симпатичної жінки «комсомолки й спортсменки» деякі його аспекти можна навіть слухати, особливо, якщо не прислухатися. Тому Ронду залучають для «допомоги» Кетрін. Навмисне пишу в лапках, адже вся «допомога» зводиться до лекції з основ психоаналізу, прочитаної нею Тайлеру Кескі.
У книзі є й інші, дуже психологічні персонажі. Наприклад, Чарлі Остін, герой другого плану, як прийнято говорити в кіно. Ветеран війни. Людина, яка страждає від посттравматичного нервового розладу. Якби Чарлі був ветераном будь-якої іншої війни після Другої світової, йому цілком можливо було б отримати і вірний діагноз, і допомогу. Але не в 50-ті роки, тому він несе свою травму й біль наодинці. Але чи наодинці? У Чарлі є дружина, діти.
Вони несуть усі принади ПТСР разом.
Але не випадково, саме Чарлі, один травмований, витягує, просто вибиває зі стану травми іншого, Тайлера Кескі, який ризикував потонути у горі, так само, як і його старша донька.
У книзі є ще й економка Тайлера Кескі, а також злодійка та вбивця Конні Гетч. Але чи така вже вона страшна чи погана?
Є багато інших, другорядних, але яскравих персонажів, які, як шматочки мозаїки, перетинаються, переплітаються та створюють дивовижний сюжет неймовірної книги, яка набагато багатша, тонша та багатогранніша, ніж ця рецензія.
«Олівія Кіттерідж» (Olive Kitteridge) — ще одна книга Елізабет Страут. Саме за неї вона отримала Пулітцерівську премію у 2009 році. Історія жінки, яку я не можу назвати інакше, ніж «страшна баба» (для тих, кому цікаво: цей термін із статті Людмили Петрановської «Травми поколінь»). Жінка без емоцій, без почуттів, без радості. Похмуро й упевнено несе вона безрадісність життя. Різкість і черствість — ось що отримують від неї чоловік, син, невістки, учні, сусіди. Але чи так це?
Чи так вона безчутлива й холодна, як здається на перший погляд? Книга складається з 13 різносюжетних есе. Не завжди головною героїнею є саме Олівія. Але всі ці есе нагадують мені анфіладу кімнат, крізь які рухається Олівія Кіттерідж зі своєю родиною, вони ніби доглядачі в музеї, показують нам чужі життя, а через них — і свої власні. А ми, як екскурсанти, рухаємося й спостерігаємо.
У 2014 році книга була екранізована в міні-серіал «Що знає Олівія?». Головну роль у ньому виконала чудова Френсіс Макдорманд. І це якраз той випадок, коли треба і дивитися фільм, і читати книгу. Одне не замінить інше.
І якщо вже говорити про сучасних американських письменників та Пулітцерівську премію, то зовсім недавно мені трапилася ще одна авторка, володарка премії, та ще одна книга — Кетрін Бу «У тіні вічної краси: життя, смерть і любов у нетрях Мумбая» (Katherine Boo Behind the Beautiful Forevers: Life, Death, and Hope in a Mumbai Undercity). У скупих відомостях, які є в Інтернеті, зазначено, що Кетрін Бу три роки прожила в нетрях Мумбая, щоб зібрати матеріал для книги.
З такою ж самою вдачею, вона могла б прожити там і десять років, і все життя, що лишилося. А, головне, ніколи не писати цю книгу. При всій багатій кількості матеріалу, книга нудна, автор тоне в описах, місцями навіть поринає, усі види відходів індійських звалищ описані так докладно, що книгу можна використовувати як посібник для тих, хто раптом вирішить стати сортувальником сміття в Мумбаї. Характери героїв не прописані, сюжет не вибудований, оповідь скаче від одного героя до іншого, від одного періоду часу до іншого, без жодних паралелей, вступів, наче сміттяр по звалищу. Читаєш, і прямо шкода стає такого багатого матеріалу. Ось яскравий приклад, коли одного лише знання матеріалу недостатньо, потрібен талант письменника. Радує лише те, що Пулітцерівську премію Кетрін Бу отримала все ж не за книгу, а за «служіння суспільству».
Такі різні книги й такі різні автори, читайте, ви обов’язково знайдете щось своє.
Шпундра Олена
30.03.2015
