Єдність -_наше все_- розбрат?

Всім привіт, дорогі друзі! З вами Іван Рудий.

Я б хотів поговорити на тему, яка ну дуже хвилює мене сьогодні, особливо у період війни. Тема розбрату, чвар та суперечок в суспільстві стара як світ і звичайно вона не є виключно українською проблемою. Втім саме в сьогоднішніх умовах вона стає особливо небезпечною у контексті воєнного протистояння з агресором.

Почну цей допис висловивши безмежну зневагу до мови ненависті, яка лунає звідусіль у сучасному світі. Що я маю на увазі під поєднанням слів «мова ненависті»? В моєму уявленні це метод комунікації, який передбачає спалювання мостів взаєморозуміння, конфронтацію (загострення) конфліктності між суб’єктами спілкування, а також певне підкреслення домінації одного учасника (-ів) взаємодії над іншим (-ми) (так зване словесне приниження на основі певного фактору).

Також мова ненависті проявляється через спеціальну (часто свідомо вигадану і сконструйовану) термінологію, яка має на меті підкреслити та перебільшити певні відмінності різних людей або народів. Таким чином можна яскравіше відобразити різницю між хорошими МИ та поганими ВОНИ. Надмірне вживання лайливих слів по відношенню як до інших людей, так і до звичних побутових справ – це для мене також мова ненависті, яка відображається через прояв пасивної агресії.

Тут, незважаючи на мою зневагу до вищезгаданого методу комунікації, мушу вставити одну ремарку – мова ненависті виправдана у період воєнних дій, втім є одне але… Це але начебто маленьке, але воно насправді дуже важливе – мова ненависті виправдана по відношенню до ворога і шкідлива між учасниками спільноти, які виступають на одному боці фронту у період війни. Річ начебто очевидна, але коли очевидність речей була достатньою підставою для прийняття правильних рішень? Питання риторичне.

В умовах теперішньої війни, особливо з початком третього тижня повномасштабного вторгнення, я все частіше зустрічаю гострі напади людей зі спільного фронту один на одного. Піднімається споконвічне питання російської мови, з аргументом якби в Україні всі розмовляли українською, то ворог ніколи б не вторгся на наші території. Також в українському суспільстві виникають питання до православної церкви московського патріархату. Зважаючи на його власну біографію особисто для мене патріарх Кирил скомпрометований давно, втім для деяких українських вірян УЦМП він впав у очах з початком російського вторгнення (комусь з 2014-го, комусь від сьогодні). Своїм мовчанням та відсутністю осуду воєнної агресії з боку рф очільник церкви підтвердив лінію партії кремлівського диктатора.

Агресія українського суспільства у даному контексті цілком зрозуміла, оскільки в період війни ненависть до ворога і всього ворожого завжди має місце, навіть якщо поєднання чогось із цим ворогом відбувається тільки на рівні символів або термінів.

Зважаючи на підступність та цинізм з боку російського ворога можу припустити, що навіть якби в Україні всі спілкувалися чистою українською мовою ворог все одно напав би, вигадавши якусь чергову ілюзорну та абсурдну причину. Нагадаю, що в їхніх пропагандистських сюжетах також лунали наративи про несправжність української мови, її штучність та походження від російської. Що завадило б ворогу вигадати чергову історію і напасти на країну із «вигадаю» мовою, якщо окупанти із високоточної зброї ціленаправлено обстрілюють пологовий будинок, дитячі садочки, школи та житлові квартали?

Те ж саме відбувається із прихильниками протесту проти церков, пов’язаних із ворожою державою. Тінь головного очільника храмів МП падає на всіх вірян церкви і тисяч священнослужителів, які вірою і правдою служили українському суспільству. Та чи правильно падає ця тінь? Чи можна всіх гребсти під одну гребілку цією хвилею ненависті? Певні представники суспільства – кажуть, що так, я все ж таки схильний до протилежного. Проблему зв’язків із ворожою країною, її агентурою та диверсантами потрібно вирішувати і її буде вирішено, але чому око суспільства падає саме храми, де моляться люди та мову, якою розмовляє частина наших громадян.

Мене, наприклад, куди більше хвилюють депутати втікачі, які напередодні російського повномасштабного вторгнення успішно покинули країну без жодного наміру на повернення. Також мене хвилює єдиний в історії нашої країни президент-утікач, який перед вояжем до Ростова написав листа сусідньому диктатору. Лист із проханням ввести іноземні війська на територію нашої країни призвів до катастрофи, як і все президенство цього персонажа. Що було далі ви прекрасно пам’ятаєте?

Мене дуже хвилюють люди, які не вміють вловлювати причинно-наслідкові зв’язки, ціленаправлено або неусвідомлено підмінюють поняття, а також ті, в кого не розвинене критичне мислення. Тільки такий електорат може обрати та постійно переобирати авторитарного диктатора, віддавши йому всю відповідальність за країну і за себе, в тому числі, а у випадку теперішньої війни – ще й відповідальність за долю сусідніх країн.

Люди, які змінюють звично-комфортний стан речей часто відчувають як відчай так і злість. Всі ці прояви у такий час у межах норми, хоча взагалі ніколи не можна вважати війну нормою.

Зараз в суспільстві лунає багато історій про нахабство українських переселенців, зверхність та пасивність біженців і т.д. Друзі, прошу вас не підганяти всіх людей під одну лінійку, а також ознайомитись із основами статистики. За приблизними підрахунками з України від 24-го лютого 2022 року до сусідніх країн виїхало щонайменше 2 мільйони людей.

Ви уявляєте що це за показник 2 мільйони? Навіть якщо серед цих двох мільйонів 100 тисяч чи навіть 300 тисяч українців за кордоном показують себе неввічливими чи відверто грубими людьми – це однаково тільки незначна частина із 2 мільйонів громадян. Пам’ятайте про знамениту когнітивну помилку «що я бачу те і є», описану Деніелом Канеманом у його книзі «Мислення: швидке і повільне».

Суть цієї помилки полягає в тому, що наш погляд на речі доволі обмежений, а особливу увагу ми звертаємо на те, що підтверджує складену у нас раніше точку зору. Простими словами – в який світ я вірю, таким він і є в моїй голові, а те, що в моїй голові світ такий ще не означає, що він такий в реальності. Один дєятєль вже повірив, що Ленін створив Україну і тут всі чекають асвабадітєлєй і до чого це призвело.

Питання негативних відгуків стосовно наших переселенців та біженців також пояснюється тим, що люди куди простіше залишають негативний коментар стосовно якоїсь послуги чи товару, аніж позитивний (інтернет-статистика також не дасть збрехати). Можете почитати про аналіз відгуків на букінгу чи будь-якої таксі служби. А скільки нерозказаних історій про доброзичливих та прекрасних людей, які через війну та руйнування покинули свої домівки і знайшли нових товаришів, а дехто навіть сім’ю. А скільки тихих історій про підтримку, добро та взаєморозуміння.

Хто ми такі, щоб засуджувати іншу людину, яка стоїть поряд із нами по цей бік фронту? Чому ми дозволяємо собі критику поведінки або ж вчинку людини поряд ігноруючи навіть банально різні типи нервової системи, не кажучи про складну структуру психіки та накладання на історію унікального життєвого досвіду?

Тим паче, друзі, непроханий ворог все ще стоїть на нашій землі і сам проситься на осуд наш та суд міжнародного трибуналу. Він сильно проситься як на фізичну так і на словесну агресію. Чому б не дати йому те, на що він заслуговує? І ця агресивна відсіч з нашого боку як ніколи обгрунтована, оскільки ми боремося за власне виживання.

В цей непростий час, друзі, окупанту потрібно, щоб учасники єдиного українського фронту чинили розбрат між собою. Натомість, як і в перші дні війни ми зобов’язані бути єдиною та незламною силою. Чвари та суперечки можемо залишити на потім, бо прийде час, коли окупант буде розгромлений і з соромом вигнаний із наших земель.

Тільки ставши пліч-о-пліч зі своїм народом (а в Україні він багатогранний), ми зможемо перемогти у цій війні. Пліч-о-пліч, друзі, а не навпроти один одного і тільки так можна вигнати ворога з нашої землі. А коли ми це зробимо і запанує мирне небо над головою – сваріться скільки завгодно і в транспорті, і в черзі до лікаря, і на кухні з дружиною і з сусідом через паркан. До речі, сваритися також потрібно вміти, втім це вже зовсім інша історія. Колись про це поговоримо, але вже після війни, а вона неодмінно завершиться перемогою.

В студентські роки одного разу ми з товаришами вирушили на футбольний матч разом із ультрас Говерли від Ужгороду до Чернівців. Там нас дуже агресивно зустріли місцеві фанати і після матчу вони обступили наш автобус. В деяких чернівецьких фанатів в руках були різні засоби для бою і вони активно закликали нас взяти в ньому участь. Вони значно переважали чисельністю пасажирів нашого автобуса, втім це не завадило кільком шибайголовам миттєво вискочити з автобусу, щоб прийняти виклик.

Автобус почав порожніти і ми, щоб уникнути звинувачень у боягузтві також вийшли слідом за іншими. В нашому напрямку почали рух співробітники поліції і один з них, напевно наймудріший промовив слова, які запобігли здавалося б неминучому конфлікту. «Хлопці, - сказав він, - Можете битися скільки вам влізе. Перші хвилини ми не втручатимемось точно, але є одна умова… Кожен із вас, хто зараз покинув автобус і не повернеться до нього назад буде добиратися до Ужгороду самостійно і як наслідок – до прибуття найближчого поїзду, або автобусу самостійно розбиратися із хлопцями навпроти».

На щастя ми повернулися в автобус і поїхали додому та навіть шибайголови, які вистрибували найпершими не обурювалися надто сильно. Втім меседжі по типу «ми би їм наваляли!» та «хто вони такі?!» ще не одноразово лунали протягом тієї поїздки. Для чого я розповідаю вам це? Уявіть, що всі пасажири автобуса – це українці, а сам автобус рухається в напрямку світлого, мирного і незалежного європейського майбутнього (в нашому випадку це був шлях додому). Люди, які залишились за межами автобуса – це також українці, які обрали шлях розбірок та чвар один із одним. Звісно кожен має можливість обирати свій шлях, але в останньому випадку уже зовсім неважливо виграєте ви в бою зі своїми, або ж програєте – ви уже за бортом спільного транспорту.

Тож єднаймося, друзі, особливо в ці темні часи, бо в єдності наша сила і слава! 

Слава Україні! Героям слава!

Опубликовано 2022-03-12 в 23:01:52