«Страшні казки»

Казкові сюжети, як і сни, можна розглядати не буквально (як описи подій), а символічно, як образну розповідь про подорожі, пригоди, метаморфози та розвиток душі.

Якщо сприймати фільм Маттео Гарроне буквально – ми бачимо огидні, місцями відверто маячні фантастичні історії про душевнохворих людей та їхні безглузді спроби прожити свої жалюгідні життя. Дурниця та гидота, якщо в двох словах. Але якщо дивитися на «Казку казок» як на драму про внутрішній світ, зіграну через символічні образи, вона перетворюється на захопливий психологічний трилер. Пропоную своє тлумачення з цієї точки зору.

Історія перша: жінка, одержима материнством, та розколота душа дитини

Ми бачимо прекрасну королеву (Сальма Хайєк неперевершено передає відтінки переживань героїні), думки й почуття якої зайняті одним – їй потрібна дитина. У неї гарний, турботливий і уважний чоловік-король, та все королівство до її послуг, проте білий світ зовсім не милий без «лялечки».
Знаходиться чаклун, який пропонує їй чарівну технологію штучного запліднення, але попереджає про побічні ефекти: у світі панує баланс, і за кожне життя потрібно буде заплатити смертю. Королева, звісно, це не зупиняє (адже що може зупинити жінку, яка пристрасно чогось прагне?). Король вирушає добувати серце морського чудовиська і, виконавши жахливе завдання, гине від ран. Без єдиної сльозинки неблагодарна королева бере здобуте серце і повертається до замку. Хіба не знаходите, як точно описана система сімейних відносин? Якщо жінка відкидає в собі всі жіночі ролі, окрім ролі матері, їй не потрібен чоловік – потрібно лише отримати від нього те, що дозволить їй народити. Все, після цього вона символічно відправляє його на смерть (виключає з сім'ї) – він буде лише заважати безмежній материнській любові.

Далі, за версією італійських казкарів, відбувається власне запліднення шляхом поїдання серця чудовиська.
Однак служниця-дівиця, яка варила серце, вдихає пари відвару, і теж вагітніє — тож до вечора в королівстві народжується два малюки-близнюки (тут Джонні зробив монтаж, і 9 місяців скоротилися до півдня). На похороні чоловіка королеві абсолютно байдуже те, що відбувається — вона самозабутньо няньчить маленького. Продовження історії ми бачимо років через 15 — дитина стала підлітком, і мати, захлинаючись від обожнення та захвату, біжить за ним по лабіринту. Хлопчисько явно цим коханням тяжіє (як кожна нормальна, але перелюблена дитина), тим більше, що в нього є брат-близнюк, син непорочної служниці, з яким дуже цікаво тікати з палацу та плавати на морському дні — гени морської потвори, як-не-як, дають про себе знати. Ми бачимо, як хлопчик іде по дну ріки зі своїм братом, вони ніби одне ціле — дві частини однієї душі. І бачимо королеву-мати, яка безпорадно стоїть посеред порожнього лабіринту. У її житті немає нічого цінного, окрім обожнюваного сина, її душа, як ці коридори лабіринту — заплутані, але порожні.

Королева лає сина за «негідний зв'язок із простолюдином», погрожує вигнати з палацу разом із матір'ю гидкого братика, і стає все помітніше, що її любов до сина більше схожа на одержиму закоханість. Ця гіпертрофована й зациклена на одному об’єкті материнська любов дуже інцестуально забарвлена – так чуттєво вона пропонує синові допомогти їй надіти сережки, що глядачі в залі здригаються від огиди. Стає все помітніше, що ця любов ще й егоїстична, оскільки мати відкидає важливу для сина прихильність до брата. Так символічно розігрується драма розколотої дитячої душі – коли мати приймає «половину» дитини, гарну (успішну, красиву, слухняну – потрібне підкреслити), а іншу половину його особистості (невдалу, непоказну, непокірну) – відкидає, погрожує прогнати й навіть намагається знищити.

Від страху бути вбитим, син кухарки їде з палацу, і ми розуміємо, що принц залишається дуже нещасним.
Жодна людина не може бути щасливою, коли важлива її частина виявляється невизнаною, засудженою й вигнаною. Але чи можна назвати щасливою королеву? Дуже помітно, як сильно вона боїться втратити свого «хорошого» сина. Вона вклала всі свої душевні сили, усі пориви й усю пристрасть у цю половину людини й тремтить над ним, як скупий над своїм скарбом – тут немає ні свободи, ні радості, ні справжньої любові, лише страх втратити своє «багатство». Такі мами приходять до психолога виснажені тривогою – «з дитиною щось не так» (п’є, курить, тікає з дому…), «зробіть з ним щось». І варто лише натякнути, що дитині вже далеко за… (20, 30, іноді навіть 40) – як вона в жаху тікає. Сама думка про те, що кровинка виросла й може жити окремим життям, завдає матері нестерпного болю, їй доводиться всіма силами підтримувати несамостійність дитини, щоб виключити найменшу загрозу віддалення. Це страшенно сумна й цілком реальна картина…

Але повернімося до нашої історії – далі, як і в багатьох казках, пропонується дієва покрокова технологія виходу з патологічної ситуації розколу душі під гнітом задушливої любові.
Стратегія зцілення душі = психотерапії. Принц, дізнавшись, що з братом трапилася якась біда, вирушає на його пошуки, знаходить сім'ю, у якій брат жив, відкладає довгі пояснення і прикидається цим братом, щоб дізнатися, що ж сталося. Читаємо: крок перший – визнати, що частина душі в біді, крок другий – прийняти рішення вирушити на пошуки, крок третій – подолати шлях і знайти свою загублену половинку душі, крок четвертий – дізнатися її спосіб життя, прийняти його, примірити на себе.Тим часом, зневірена від тривоги мати знову кличе чаклуна – «лікарю, зробіть хоч щось!». Не лякаючись нагадування, що за все доведеться платити, вона вимагає допомогти їй знайти сина і вбити його братика. Ех, якби в неї був хтось, кому вона б довіряла, хто допоміг би їй пройти свої стадії зцілення душі, підтримав у горі, страху, порожнечі, допоміг впоратися з жахом небуття… Але чаклун просто виконує замовлення.

Брат принца справді в біді – у лісі він провалився в печеру і зламав ногу, не може сам врятуватися. Далі ще гірше – на нього нападає якась страшна літаюча істота з явним наміром убити.
Принц встигає вчасно прийти на допомогу та закрити брата собою – принца твар не атакує (тут ми починаємо здогадуватися, яка ж то твар така). Він убиває крилату потвору, і коли вона розсипається в порох, ми бачимо тіло красивої жінки, яка колись була королевою… За все треба платити, а за нестримне бажання перекроїти природний хід речей, за насильство над природними законами – доводиться платити особливо дорого.

Королевич повертає брата до нової сім'ї, а сам повертається до свого королівства.Уже неможливо те абсолютно щасливе, вільне, природне цілісне стан, у єдності з собою і природою. Але, навчившись відбивати агресію, захищати себе і атакувати, кожна частина дорослої душі займає своє належне місце і виконує свою функцію.

Історія друга – жінка, одержима молодістю

Похотливий король трахає все, що рухається, а що не рухається – рухає та трахає. Це загублений, самотній, спустошений чоловік, у якого немає інших інтересів, окрім як трахнути чергову красуню, а потім ще й ще – він не може зупинитися.
Красивий, але порожній, той, хто не вміє спрямувати свою пристрасть кудись далі, просто розтрачує свою життєву силу. Ми не знаємо, чому так з ним сталося — лише мимохідь згадуються якісь битви — але перед нами він постає одержимим і смішним.

Цей «бодрий хрін» чує з вікна свого замку ніжний дівочий голос і ставить собі за мету завоювати прекрасну (як він гадає!) незнайомку. Він надсилає їй коштовності та фліртує через зачинені двері. А нам показують, що незнайомка — насправді старуха Дора, у якої чомусь зберігся дівочий голочок і такий же незамутнений стан розуму. Вона живе з відразливо інфантильною сестрою Ірмою, і їхня дитяча дурість та наївність особливо відштовхуюче виглядають у підкреслено старушечих образах.
Яскрава ілюстрація на тему – наскільки незрілою може бути душа, попри календарний вік.

Дору аж трусить від можливості спокусити короля, і вона на ходу вигадує план – тримати його пару тижнів на короткому повідці, спілкуючись через двері, а тим часом якось швидко омолодитися, щоб таки віддатися. Варто зауважити, що цілеспрямованості та наполегливості дурній старусі не позичати, проте всі її плани наївні й нереалістичні, у дусі «пора качати прес, через пів години на пляж», та інші «схуднути до літа». Казкарі навіть передбачили досягнення пластичної хірургії – сестра натягує на Дорі шкіру та підклеює обвислу грудь… І сміх, і гріх, чесне слово. І король, і його «кохана» схожі в тому, що бажання та фантазії їм затьмарюють реальність.

На їдке задоволення глядачів (важко вирішити, хто з героїв противніший), Дорі з підклеєною груддю навіть вдається обдурити короля і разок з ним переспати. Потім обман розкривається, її викидають з вікна замку, але, дивом уникнувши смерті, в результаті деяких чарівних хитрувань Дора таки молодіє! Воістину – бійтеся своїх бажань, вони таки здійснюються.
Король знаходить прекрасну дівчину (актриса дійсно приголомшливо красива), одруження, весілля, труляля.Вони розігрують модель бартерних відносин, коли він їй – свій високий статус, а вона йому – красу та молодість. Їх спілкування зводиться до сексу та спільних виходів у світ – після флірту біля дверей між ними не відбувається жодного діалогу. Та й навіщо?

Повертаємося до бідної сестрички – вона втрачена, сумна та самотня. Отримує запрошення до замку на вечірку, бачить там сестру, благає залишити її в замку, але через дурість розкривається, і її виганяють. Ірма вирішує омолодитися (молодість як така їй і не потрібна – вона просто боїться самотності та хоче до сестри), в процесі потрапляє у зовсім недобру історію (підпільна пластична хірургія, як ми знаємо з таблоїдів, до добра не доводить). На цьому її сюжетна лінія і закінчується.
Якщо Дора хоча б підприємлива у досягненні мети, то Ірма в принципі не здатна подбати про себе, і врешті-решт сама себе й губить. Це дві частини незрілої жіночої душі – одна цілком залежна, пасивна, не мислить себе без іншого, здатна на все, аби бути поруч із об’єктом залежності (тут не скажеш – кохання, бо жодної любові немає, є жах і порожнеча самотності). І друга – активна, діяльна, хитра, але вклала всі свої ресурси у спочатку нереалістичну мету, і врешті згоріла на цьому. Як добра казка-попередження, ця історія закінчується погано, страшно й огидно – аби неповадно було.

Історія третя – про інвестицію кохання у непідходящий об’єкт та втрату романтичних ілюзій

У цій чудовій частині – і Кафка (величезна комаха), і Ніцше («людина – це канат над прірвою»), і викрадення Персефони, і «Пісня про блоху» з «Фауста».

Живе собі отакий собі милашка-король, у нього, вся в нього, милашка-дочка.
Як і багато панянок у підлітковому віці (а деякі й старші), вона надзвичайно ванільна, нудна та занадто захоплена дешевими любовними романами. В голові в неї лише поцілунки, солодка втома та інший романтичний маячня. Якби історія була про наше сьогодення – вона сиділа б у клітчатому пледі, пила латте з корицею та змінювала статуси у Вконтакті («Неможливо кохаючи цілувати з відкритими очима. Бо коли цілуєш кохаючи, на твої повіки обережно маленькими ніжками наступає ніжність…»). Личко її свіже, наївне, оточене ніжними ангельськими кучерями, а серденько так прагне принца, що під цю картину чай можна пити без цукру.

Взагалі-то, тата можна зрозуміти – таке диво, зіткане з мрій та молочного шоколаду, чоловікові важко встояти без жіночої підтримки. Мами, тітки чи мудрої бабусі в родині чомусь немає. Але замість того, щоб дати доньці підзатильника та навчити чогось путяшного (вона ж спадкоємиця, врешті-решт) – король знаходить блоху і починає її вирощувати. Справді, годує її своєю кров’ю, а пізніше – м’ясом, яке взяв у доньки з тарілки, робить блосі іграшки, замість того, щоб працювати королем. Коротше, замість рідної дитини, витрачає всі сили на вирощування марного паразита-кровопивця. Король явно належить до того типу людей, які вміють і люблять когось вирощувати та розвивати. У нього надлишок турботи, ось тільки обрав він для цієї турботи порожній об’єкт. Це схоже на тих батьків, які замість того, щоб підійти до дитини, подивитися їй в очі та спитати: «як у тебе справи, як поживаєш?», відмахуються: «не заважай мені, мені треба бізнес будувати, на тебе ж, неборака, гроші заробляю». Ось така розстановка пріоритетів.

Захоплений блоховодінням, батько робить низку кроків, у результаті яких донька опиняється видана заміж за жахливого печерного людоїда.
Приїхали, батьку. Людожер, в принципі, навіть піклується про неї, як уміє – у печеру на собі притягнув, шмат сирого м’яса дав, подружній обов’язок виконав. Де йому зрозуміти, що для ванільної принцеси це повний розрив, вибачте, усіх шаблонів. Личко її перестає бути наївним, ангельські кучері темніють, а серце жадає вже не принца, а просто врятувати своє життя з цього жаху. Розгортається історія про різке дорослішання – через зіткнення з реальністю у її найгрубішому варіанті. Усі юнацькі мрії та наївність одразу злітають, оцінка ситуації стає реалістичною – але якою ціною досягнуто це дорослішання – «вулиця навчила», за відсутності мудрого провідника у світ дорослих.

Дивом принцеса знаходить рятівників, проте людожер наздоганяє їх і вбиває. І ось настав момент перелому – принцеса біжить, охоплена жахом, у слабкій спробі сховатися. Розуміючи, що від людожера не врятуватися – він наздоганяє її, у люті кидає на каміння, справді страшно, глядачі завмерли у крайньому напруженні – вона раптом заспокоюється. Повільно підходить до нього, дивлячись у вічі, кладе руки на плечі. Притискається, демонструючи покору та ласку.
Його лють угасає, він допомагає їй залізти до нього на плечі, щоб віднести назад до печери. Ніжно гладить її руку величезним пальцем. Очі дівчини стають зосередженими, вона дістає ніж і вбиває «чоловіка».

І незрозуміло, кого шкода більше – його, непоганого, по суті, хлопця, просто зі своїми уявленнями. Або її – дівчинку, якій довелося стати вбивцею, щоб не втратити себе остаточно. Наївної дівчинки не стало – з’явилася жінка, здатна бути рішучою, дивитися в обличчя великої небезпеки, бути агресивною та відсікати зайве. Рятівники-циркачі символізують перший ресурс – гумор, гра, гнучкість, сміливість, здатність до перевтілення. Другий ресурс – парадоксально, але ситуація глухого кута. Коли бігти вже нікуди, залишається лише померти чи вижити. Третій ресурс – ніж, тобто агресія, можливість атакувати.
Четвертий ресурс – внутрішні якості (рішучість, сміливість, стійкість), які змогли ясно проявитися в ситуації виклику.