Я вже вкотре переглянула цей чудовий фільм з Річардом Гіром (Вілл Кін) та Вайноною Райдер (Шарлотта Філдінг). То чи осінь вплинула на мої подальші роздуми, то чи я стала старшою, і все в цьому фільмі здалося мені іншим.
Звичайно, я плакала так само, як і раніше, бо неможливо прийняти безсилля без сліз, неможливо прийняти той факт, що близька тобі людина йде, помирає, навіть якщо ти про це знав, навіть якщо був готовий, навіть якщо й не збирався прожити все життя поруч із нею.
Сюжет фільму досить банальний. У центрі картини — кохання чоловіка та жінки, у яких дуже помітна різниця у віці. Він — Вілл — 48-річний ловелас, власник ресторану, вона — Шарлотта — молода 23-річна жінка, якій залишилося жити не більше року. Вілл не знав про хворобу Шарлотти і на самому початку стосунків вирішив зізнатися їй, що нічого не може їй пообіцяти, а може запропонувати лише те, що є зараз. Так він робив щоразу, починаючи стосунки з черговою жінкою. Як же він був здивований, коли вона, усміхнувшись, зізналася, що і вона ні на що не претендує, а може дати йому лише те, що є зараз, адже вона важко хвора і не знає, скільки в неї залишилося часу.
На мене цей діалог справив дуже сильне враження, не таке, як раніше. Я не знаю, чому раніше я не так гостро відчувала момент «тут і зараз». Для мене це про те, що в нас є лише сьогодні, ні, менше, лише зараз і більше нічого. Ми можемо віддати світові чи собі чи своїм близьким лише те, що маємо зараз. Ні більше, ні менше. І це так зворушливо. Це так багато і мало водночас. Це все, що в нас є — зараз.
Цього разу я відкрила для себе глибший смисл. Я ніби читала між рядків. Стосунки у цьому фільмі — ніби прообраз часу — того моменту, який не можна зупинити, не можна заморозити, не можна спланувати, не можна замкнути на замок і нікуди не відпустити, не можна прив’язати, не можна замкнути у клітку… У цей момент можна лише жити, проживати різні почуття. У моменті «тут і зараз» лише й можливе життя, про що неодноразово говорили один одному герої фільму. Вони казали, що подарували одне одному масу переживань, у яких і біль, і кохання, і гіркота, і радість. Лише розуміння того, що все колись закінчиться, може дати можливість саме проживати життя. Не планувати, не турбуватися про майбутнє, не малювати собі трагічні картини, а просто жити і радіти тому, що є.
Вілл спробував утримати мить. Він намагався зробити все, що від нього залежить, щоб зупинити час, але його спроба виявилася невдалою. Вона померла. Час минув. Безповоротно. Він знав, що це станеться, він знав, що з долею не посперечаєшся, але він намагався якось вплинути на те, на що вплинути неможливо. Це був крик відчаю. Він намагався, щоб укотре переконатися, що час не зупинити. З цим потрібно лише змиритися. Змиритися і продовжувати жити далі.
І вона продовжилася — життя. Життя пішло далі через народження його онучки. Як символічно переплелися дві енергії — енергія життя і енергія смерті. Енергія кінця і енергія початку.
Для мене це про час. Щось закінчилося — щось має померти, але, безсумнівно, у цьому кінці буде початок — початок чогось нового. Адже життя триває.
