Дівчина, віддана коханому, не гине після спроби самогубства. Однак вона втрачає розум, перетворюючись на безпорадну аутичну дитину. Зрозумівши наслідки свого зради, юнак викрадає її з психіатричної клініки, можливо, сподіваючись своїм уважним каятним присутністю повернути їй пам’ять і розум. Возз’єднавшись, вони безцільно блукають серед прекрасних пейзажів Японії — сумна пара жебраків, пов’язана між собою червоною мотузкою. У костюмах персонажів трагічної японської п’єси про нещасливих закоханих, вони чи то здійснюють шлях спокути, чи то приречено проживають свою нездійснену долю ізгоїв.
Впізнали фільм? Це «Ляльки» Такесі Кітано.
Нещодавно він став предметом обговорення екзистенційного психологічного кіноклубу. У нас виникла цікава дискусія, яку, мабуть, можна було б звести до питання: чи має психотерапія бути приземлено-раціональною, методично позбавляючись усього в досвіді клієнта, що заважає перевіреним схемам терапії… Чи все ж таки в ній є місце уважності та довірі до індивідуальних образів і символів клієнта, його інтуїції щодо того, що може його зцілити, якою б наївною й безвихідною це не здавалося…
Іншими словами, чи мав би юнак із фільму знайти роботу, оплачувати коханій дорогу клініку та професіоналів у білих халатах і приносити їй на дозвіллі апельсини й квіти (отак, мабуть, виглядало б відповідальне ставлення дорослої людини, яка намагається спокутувати провину та компенсувати шкоду з точки зору раціональної психотерапії) замість того, щоб волочити її за собою на прив’язі, втягуючи в свої ігри у винуватого? А може, це й не ігри, а його приєднання до внутрішнього світу дівчини, слідування тому, у чому вона насправді потребує, щоб отямитися? Це подорож, яка здається безглуздою для не-божевільних (розумних?) спостерігачів, дитяче споглядання світу поряд із уважним і надійним попутником у якийсь момент фільму, здається, призвело зрештою до повернення до дівчини іскри розуму.
Одна з учасниць обговорення сказала таку фразу: якби вже мені довелося зійти з глузду, я б краще воліла блукати серед квітучих сакур з тим, хто мене любить, ніж сидіти, напичкана нейролептиками, у стінах найкращої психіатричної клініки.
Думала сьогодні про те, що мені це ближче, ніж раціональність. Пригадалося, як замість звичного мені способу справлятися з хаосом і абсурдом світу через чорний гумор і цинізм (що може бути раціональнішим?) у моєму житті з’явився ресурс казки (що може бути ілюзорнішим?). Але це вже зовсім інша історія…
