Гнів — одна з базових емоцій. І водночас вираження гніву часто забороняється, табуїзується. У такому разі акцент робиться на стійкості, витримці, умінні зберегти обличчя, залишатися «хорошим». Що ж тоді відбувається з гнівом? Він спрямовується всередину, залишаючи функцію захисту кордонів суб’єкта невиконаною.
Більше того, дозвіл на прояв гніву — це ще й дозвіл на прояв себе.
Фільм починається з розповіді про дитячу травму головного героя. Дейв, сором’язливий хлопчик, долаючи збентеження, відкривається дівчині, яка йому подобається. Вона ж — лише приманка, і в цей момент заводила з іншими дітьми насміхається з нього та ставить у принизливе становище. Дейв залишається беззахисним, приниженим і осміяним.
Дорослий Дейв також не вміє постояти за себе. Його помічає начальник, завалюючи роботою та недооцінюючи. А Дейв залишається «хорошим хлопцем».
Так триває, поки в його житті не з’являється доктор Райделл, якого суд призначив навчати Дейва виражати свій гнів досить радикальним, але дієвим способом. Судом? — запитаєте ви, але деталі я розкривати не буду :)
У фільмі добре показано, що коли в людини немає внутрішнього дозволу, а також навички конструктивно виражати свій гнів, у неї виникають складнощі з відстоюванням своїх кордонів, пред’явленням своїх потреб, проявом себе.
Спойлерю мій улюблений момент, коли доктор Райделл змушує Дейва зупинитися на мосту в годину пік і співати. Дейв у цей момент стає дуже незручним для інших водіїв, і водночас він має виражати себе — співати.
Як резюме скажу, що, повертаючи собі контакт з емоціями, людина повертає собі свою силу.
Фільм може бути корисним:
-> стриманим, ввічливим людям, у яких немає дозволу виражати гнів, але є проблема з цим пов’язана (у стосунках, у тілі тощо);
-> людям із запитом на відстоювання своїх кордонів;
-> людям із запитом на прояв себе, життям своєю власною життям;
-> фахівцям, які працюють з емоційною грамотністю.
