Неможливо зняти чесне кіно про залежність, якщо ти сам цього не пережив. На мій погляд, це одна з найкращих картин на цю тему, і абсолютно очевидно, що режисер (він же й виконавець головної ролі) знає про це не з чуток. Бредлі Купер сам пройшов шлях одужання і тепер не залишає в біді колег: Бред Пітт і Бен Аффлек відкрито дякували йому за підтримку у боротьбі із залежністю у важкі моменти свого життя.
Фільм просто збиває з ніг неймовірною щирістю: можливо, справа в повній відсутності гриму в актриси, але все, що відбувається на екрані, ти відчуваєш разом із героями, ніби з’єднаний з ними невидимими датчиками. Саме тому в фіналі не вдасться сховатися за титрами від нестерпного болю, навіть якщо ти заздалегідь випадково прочитав спойлер (як це сталося зі мною).
Світ людини, яка обирає для довгострокових стосунків будь-яку речовину, дуже крихкий. Це не завжди зрозуміло навіть найближчим. Тому таке правильне рішення співзалежного відсторонитися від людини, повернути залежному право відповідати за своє життя, не має сприйматися ним як повідомлення: «Я тебе більше не люблю. Ти перетворився на ніщо. Приведи себе до пуття, а потім повертайся в моє життя». У деяких випадках це стане останнім поштовхом до краю. І, звичайно ж, почуття провини та сорому — це ті нестерпно болючі, натираючі старі рани мотузки, за які можна нескінченно довго смикати людину, що одужує, щоб відродити в ній почуття ніщості та ненависті до себе. А можна смикнути лише раз, але дуже сильно.
У будь-якій історії, де є проблема залежності, важко відійти, але залишитися поруч. Не залишити наодинці та в тиші того, хто намагається всіма силами. На тлі особистого успіху та довгоочікуваних перемог захотіти побачити біль іншого. У цьому фільмі так не вийшло, зате фінал вимагає від глядача довгих роздумів і «роботи над помилками». У цьому й полягає величезна цінність цієї картини.
