Експериментальна картина Вероніки Франц і Северина Фіаля «Ich seh, ich seh» («Я бачу, я бачу», 2014) — це фільм-трагедія, фільм-хорор про те, як сім’я не змогла впоратися зі втратою дитини.
Життя маленької сім’ї з трьох осіб — мами та двох синів-близнюків — показано в момент, коли сім’ю залишає батько, а один із хлопчиків гине. Мати, телеведуча Марі-Крістін, намагається покращити свою зовнішність за допомогою пластичної операції, поєднуючи внутрішнє відчуження від подій, що на неї навалилися, із зовнішнім відчуженням — від себе, від свого життя, від своїх дітей. Сім’я живе в місці, віддаленому від цивілізації, їхній котедж стоїть посеред кукурудзяного поля та безкраїх красивих пейзажів, які ще більше посилюють контраст між яскравим зовнішнім життям і внутрішніми застиглими процесами героїв. Безтурботні, як і личить дітям, хлопчики насолоджуються природою та компанією один одного. Вони блукають величезним кукурудзяним полем, проводять час у лісі, купаються в озері. Мати повертається з клініки, і з цього моменту дитяче сприйняття світу дає тріщину. Брати не впізнають у жінці з перев’язаною головою свою матір, адже вона перестала бути доброю та турботливою, перетворившись на справжню фурію — холоднокровну та агресивну. Ми весь час бачимо близький контакт двох хлопчиків-близнюків, відчуваємо наростаючу напругу в стосунках між ними та матір’ю, але повертаємося до нібито випадково промелькнувшої сцени, коли перед приїздом матері брати купаються в озері, і один із них не випливає. Тому правда для нас весь час десь посередині — не зовсім зрозуміло, скільки хлопчиків насправді? Чи присутні обоє — Еліас і Лукас, чи тільки один — Еліас, адже мати не розмовляє з Лукасом, не грається з ним, не готує йому їжу. Віднині близнюки сприймають матір як ворожу, «ненастоящу» та таку, що намагається їх розлучити. Це стає справжньою трагедією для хлопчиків. Сюжет побудований навколо того, як брати, пов’язані незламними психологічними узами, намагаються відновити звичний для них світ, запрошуючи до нього матір, яка не лише не чує їхнього «клику», а навпаки — він її лякає та змушує діяти ще радикальніше, вдаючись до покарань і відкритого насильства. Мати й хлопчики стають воюючими сторонами.
Дитяче терпіння доходить до крайньої точки кипіння, до точки заперечення та категоричного неприйняття матері. Мати з недавнього часу перетворюється для них на чудовисько, яке незрозумілим для них чином проникло до їхнього дому, вдягнулося в мамині сукні та занурилося в прикидання, імітуючи їхню справжню маму. Бинти на її обличчі, жахаюча поведінка та якісь несподівані флешбеки остаточно руйнують тонку психіку дітей. Єдиний спосіб дізнатися, де справжня мама, — здобути цю інформацію будь-якими методами, знешкодивши чудовисько та змусивши його заговорити. Любов дітей настільки відчайдушна й самовіддана, що для них зникають усі заборони, а разом із ними — і величезний страх зіткнутися з лякаючою реальністю. Маму треба знайти за будь-яку ціну, навіть якщо для цього доведеться розправитися з чудовиськом у бинтах.
Сцени насильства хлопчиків над матір’ю зняті, здається, особливо безпристрасно. Їхня абсурдність, а водночас і пронизлива зворушливість не можуть не вражати. У матері був шанс вижити. Вона, гонимая страхом смерті, приймає всі правила близнюків, дозволяє їм гратися разом, обіцяє, що буде піклуватися про Лукаса, як раніше. Але все перекреслює несподіване запитання хлопчика, який залишився живим — Еліаса. Він задає дуже просте запитання, щоб перевірити щирість мами: де зараз Лукас і що він робить? Ми бачимо в кадрі, що Лукас знаходиться неподалік, зі свічкою в руках. — Я не бачу Лукаса, бачити його можеш лише ти, — відповідає знесилена, в крові та ледь розтуливши уста мати. На що Еліас із гіркотою кидає їй: — Якби ти справді була нашою матір’ю, ти б зараз могла бачити Лукаса. Після чого будинок спалахує. Хлопчики підпалюють дім, спалюючи в ньому свою матір. Вони самі потрапляють в інший простір — туди, де колись гуляли дітьми, коли трагедія ще не сталася, коли всі ще були живі. І там, на широкому кукурудзяному полі, їх зустрічає мати — справжня, ласкава, усміхнена, яка любить їх обох.
Можна довго розмірковувати про сюжет, героїв, особливості проживання травми та способи побудови контакту. Але мені бачиться цей фільм як фільм-метафора. Він про те, що смерть, коли вона приходить, настільки змінює людей, що вони вже не можуть залишатися разом. І іноді дійсно треба пережити ще одну велику трагедію, а подекуди й ще одну смерть, щоб розлучитися. І це ситуація, коли не лікує ні любов, ні прив’язаність, ні здоровий глузд. Ні, зауважимо, заочна терапія, до якої вдається мати. Чомусь хочеться нагадати пресловуте — лікує не час, а феназепам. І додати — а ще лікують люди — своїм словом, своїм душевним присутністю. За сюжетом зрозуміло, що сім’я не отримала належної допомоги фахівців у галузі психічного здоров’я. Також у полі взаємодії героїв не було жодної включеної зі сторони людини, яка б могла надавати допомогу та давати емоційну підтримку. Для мене цей фільм про те, що дуже небезпечно залишатися наодинці зі своєю бідою. І про те, що свої можливості матері можна дуже й дуже переоцінити, навіть якщо до цього ти була найкращою матір’ю у світі. Також він про те, щоб дати право живим самим вирішувати, у яких стосунках вони хочуть залишатися з померлими. Якщо вони відмовляються вірити в смерть, якщо хочуть бачити померлих колишніми живими, якщо те, що ми називаємо галюцинацією, і є тим клеєм, який утримує світ тих, хто залишився живими, від розвалу, то чому б цього не дозволити? Світ багатошаровий і різноманітний навіть у найскладніші для людини часи. І якщо я когось люблю, я завжди знайду спосіб прокричати світові про це. Тільки б світ мене почув.
