Джокер. Три шари трагедії
Я подивилася на «Джокера», і мені терміново треба висловитися. Тому ось огляд із роздумами.
По-перше, це треба бачити. По-друге, це страшно. По-третє, УВАГА, СПОЙЛЕРИ. І ось вам багато літер.
Я бачу у цьому фільмі три шари. Психологічний трилер? Так, звичайно. Надзвичайно реалістична трагедія нездорової людини, хрестоматійна розповідь про те, як формується психопат, серійний убивця, маніяк у побутовому розумінні.
На голову бідного Артура звалилися всі передумови, він набрав 100 із 100 відсотків. Ми не знаємо, правда, хто його батьки, адже виявилося, що він був всиновлений. Але є ймовірність, що біологічні предки його не були благополучними у плані здоров’я. Найімовірніше, вже з народження Артур був генетично схильний до недуги.
Далі вже без здогадок — прийомна мати Артура та його вітчим знущалися з нього. Тривале емоційне та фізичне насильство. Найімовірніше, наслідком побиття став неконтрольований симптом, який завдавав Артурові страждань і ускладнював його соціалізацію — вимушений, мимовільний сміх. І, зрозуміло, такі люди не могли допомогти Артурові навчитися справлятися зі своїм дуже складним «я».
Проте, так чи інакше, герой став на ноги. Він погано соціалізований у поганому місці, але все ж заробляє якісь копійки, не стає бомжем, доглядає за літньою матір’ю, до якої прихильний. Однак місце, де все відбувається, дійсно паршиве. Той, хто падає — того й підштовхують.
Суспільство не прощає Артурові його незграбності, беззахисності, вразливої соціальної позиції. Найкраще, що він отримує, — байдужість соціальної працівниці, теж змученої життям, вигорілої жінки. Приховане відразу тих, хто стає свідком нападів неконтрольованого сміху. Тролінг від людини, якою Артур довгі роки захоплювався здалеку. Побиття. Відмова у безкоштовних ліках на тлі соціального неблагополуччя.
Підтримка? Ні, не чули. Хіба що добре ставлення колеги — карлика. Ну, йому Артур точно зрозуміліший, ніж усім іншим. Теж, мабуть, нахлебався, бідолаха.
І повільно, страшно, реалістично пливе свідомість, знижується планка, здаючи сантиметр за сантиметром, перш ніж упасти. Це зіграно геніально. Оскара, Оскара Хоакіну Феніксу!
І страшним, потворно-прекрасним чином незграбний у рухах, міміці, сміхові клоун Артур стає все органічнішим. Більше того, у ньому починає проявлятися моторошна, хвороблива краса. Я не знаю, як це передано, але він дійсно стає красивим потворною красою — спочатку періодами, коли зривається. Все частіше. І музична тема, яка супроводжує ці моменти, пробирає мене до тремтіння.
І це — про психологічний трилер.
Соціальна драма? Так, звичайно. Цей фільм не лише про прогресуюче захворювання окремої людини. Це — про важку хворобу суспільства. Соціуму, який, на свою біду, посилював тиск на Артура, поки не отримав на свою голову Джокера. І, отримавши його, суспільство відреагувало відповідно до своєї хвороби — прийняло його як героя, як символ, як того, кому треба наслідувати та ким треба захоплюватися. Чому?
Думаю, це — фільм про пригнічену агресію. Поки Артур не приймає свій гнів — він незграбний, «розколотий», слабкий, невиразний. Він намагається «тримати усмішку». За таким його цькують, за таким ніхто не піде. У ньому немає ідеї. Немає цілісності.
Коли він приймає себе повністю — у своїй безумності та люті — він жахливий, і в ньому більше немає незграбності. Він потворний і красивий. Ідея в ньому тепер є, він — цілісний, за таким можна йти, він заражає своїм прикладом.
Яка це ідея? Та сама, яку й намагався «вичавити» з нього та взагалі з усіх своїх представників задихаючись від пригніченого гніву соціум. Те, що довго тиснулося, як Артур — сміхом, вибухає багряною люттю. Місто палає і носить однакові блазнівські маски. А над містом танцює клоун, блазень, Трикстер, Джокер, Диявол, цілком архетипна постать з усмішкою, намальованою кров’ю.
«Він ніколи не плакав. Він завжди був щасливий» — каже його прийомна мати. «Я не був щасливий жодної миті» — визнає Джокер. Він щасливий, нарешті, дійсно щасливий уперше, бачачи палаюче місто. Його лють вирвалася назовні. Лють міста — теж.
Тут ще один шар фільму — апокаліптичний за масштабами. Тут стає зрозумілішим архетип Джокера. Тут проявляється не лише рецепт створення серійного убивці, а й рецепт того, як змусити так збожеволіти подібним чином суспільство. Як робляться війни та революції.
Треба просто зробити з суспільством те, що зробили з Артуром. І отримати суспільство-серійного убивцю, соціум у важкій психопатології. Соціум, над яким танцює Джокер. І це — тотально, вселенськи страшно.
