"Ми зараз на небезпечній території. Через наші таємниці та нашу брехню. Вони практично визначають нас. Коли правда ображає, ми брешемо, брешемо, поки не можемо згадати, що правда існує. Але вона існує все ж. Кожна наша брехня складає борг перед правдою. Рано чи пізно борг доведеться віддавати. Саме так і вибухає ядро реактора МБРК. Через брехню"
© серіал "Чорнобиль"
У чому секрет успіху серіалу "Чорнобиль"? Чому саме зараз? Що нас так приваблює в ньому, притому майже всі без винятку кажуть, що дивитися його важко.
Крім інших причин, можливо, є ось ця, досить екзистенційна: настав час. Час Ікс. Можливо, саме зараз ми стали психологічно готові — зустрітися з цією трагедією. Ми готові починати діставати з глибин наших душ цю страшну історію, яку наші батьки, не бувши готовими усвідомити й переварити, залишили для наступних поколінь.
Можливо, ми й є це покоління.
Щодо сприйняття фільму. Мій брат, кіноман, завжди дивується тому, як я дивлюся фільми. А дивлюся я їх по-особливому. Я можу не пам’ятати імена героїв, що вони говорили, деталі історії. Але! Я чітко пам’ятаю атмосферу, настрій фільму, підтекст. Це прям моя тема. Особливо післясмак!
І що ж я побачив у серіалі? Ви, я впевнений, теж, але просто хочу звернути на це увагу! Отож, настрій, атмосфера серіалу були дуже сильні. Відчуття нескінченного пекла. Стрес, який не закінчується. Страх, біль, тривога. Все відчувалося прямо на фізичному рівні. Це передали особливою музикою, картинками, звуками приладів, виразами облич, кольорами.
Що ми відчуваємо: страх, тривогу, передчуття лиха. І знову ж таки, це не землетрус, це навіть не війна, це лихо. Причому саме важке, що чорт забирай, причина невидима. Птахи, тварини, які мають чуття на небезпеки, нічого не вчули. Птахи просто падали мертві на землю. Собаки й коти нікуди не тікали.
Атмосфера гнітюча. Тоді, 33 роки тому, все це масово приховували. І тим гірше. Сотні тисяч людей, а то й мільйони, відчули на собі безпосередній вплив невидимої радіації, навіть не усвідомлюючи цього. І ця радіація, ця небезпека, просочуючись у тіло, просочилася в підсвідомість у вигляді страху та тривоги.
Я завжди думав, що це лихо позаду. Десь забулося десятиліття тому. Тільки, можливо, воно не зникло у минулому, а засіло в наших душах, у підсвідомості. Наших батьків, нас, а ми передамо своїм дітям.
Так працює передача травм. Поки не зупинити це. Не закрити гештальти, витягнувши це назовні, усвідомивши, переживши. Прийшло нове покоління, яке достатньо віддалилося від самої безпосередньої трагедії і має сили та мужність подивитися в лице, у чорну безодну реактора.
Ви ж теж із завмиранням серця та страхом вдивлялися в кадри, коли на пару секунд показували кадри зруйнованого реактора? Що там, як виглядає це лихо?!
І я не сумніваюся, що це надважливий серіал. І добре, що ми можемо дивитися його разом зі всім світом. Це можливість пережити те, що заховане в глибинах нашої душі.
Ми так уперлися в пошуки правди, що не думаємо, як мало людей хоче, щоб ми її знайшли. Але вона завжди там, бачимо ми її чи ні. Вибираємо чи ні. Правді байдуже на наші потреби та бажання. Їй байдуже на наші уряди, ідеології, релігії. Вона чекатиме. Завжди.
