За професією я психолог. Книгу Лаувенг Арнхільд мені порадив прочитати інший психолог. І я, власне, належу до тієї категорії фахівців, які вважають, що колишніх шизофреніків не буває. Довідавшись про книгу, написану психологом, яка подолала шизофренію, — я вже була в захваті! Чомусь лише ця інформація викликала в мені довіру, і я з ентузіазмом кинулася читати це творіння.
Мене, в першу чергу, цікавили три речі:
1) як автор опише зародження хвороби,
2) думки, почуття, переживання під час психозів
3) і, звичайно ж, найголовніше — шлях до одужання та перемога над хворобою.
Початок книги мені дійсно сподобався: момент початкової стадії розвитку хвороби описаний дуже цікаво — усі ці малюнки з драконами, щоденники та роздуми «це я чи ні, вона, просто Х», поява Капітана тощо.
Але коли оповідь дійшла до першої госпіталізації, історія ставала все нуднішою й нуднішою. Те, що текст написаний людиною, яка пережила шизофренію, промовляє кожне слово й кожне речення (що, знову ж таки, лише підтверджує, що колишніх шизофреніків не буває): основна думка кожного розділу висловлена на перших двох сторінках, а далі починається безкінечне пережовування й повторення однієї й тієї ж думки.
Мені дуже не сподобалися всі ці нудні міркування щодо медикаментозного лікування, щодо того, що медперсонал не хоче бачити в тобі особистість, а бачить лише людину з діагнозом. Усе це має місце бути, але, вибачте, чи доводилося вам коли-небудь бачити людину в психозі? Якщо людина в психозі, це не означає, що ми не повинні сприймати її як особистість, проте розмови по душах у цей момент точно недоречні.
І найбільше мене розчарувало те, що процес так званого зцілення не просто змазаний, а практично зовсім не описаний.
Після всіх описаних «жахіть» із поїданням шпалер, аутоагресією, галюцинаціями допомогла проста трудо-/арт-терапія та хороший психіатр, який закріпив роботу попередніх лікарів. Ну й, звичайно, шалена мотивація та віра в себе.
Протягом усього читання цієї книги в мене було відчуття, що шизофренію головної героїні спричинено виключно соціальними факторами: відсутністю підтримки в родині, самотністю. Капітан, який є її частиною, що виражається в жорсткій вимогливості до себе, — звідки в підлітка може взятися така вимогливість, як не від вимогливих батьків? У книзі жодного разу не наводиться жодної гіпотези щодо виникнення хвороби. Мені важливо розуміти, як саме і що конкретно допомогло їй «перемогти» хворобу, а без гіпотези це взагалі неможливо.
Загалом, книга залишила більше запитань, ніж відповідей. Бог з ним, з художнім оповіданням, але книга об'єктивно «порожня». Ось у мене залишилося саме таке відчуття: вона порожня. Намічений якийсь контур, а в змісті — суцільні діри. Уся книга може вміститися в одному реченні: «У мене була шизофренія, я довго від неї страждала, не розуміла, що зі мною відбувається, але потім зрозуміла й одужала» — ну не вірю я цьому, не вірю.
