Доброго дня!
Як на мене, основа Вашої проблеми з комунікацією прослідковується у фразі
"В итоге я большую часть времени просто отвлекаю себя,но на деле чувствую себя живой только в контакте с кем-то,а так будто бы перманентно в ожидании ,что вот вот напишут или ответят хотя бы."
Те, що Ви вже знаєте, що оточуючі "зчитують" нас і реагують не стільки на нас зовнішніх, скільки на нас внутрішніх - прекрасно! Отже, мої слова не будуть для Вас чимось з області неймовірного.
Насправді, Ви можете намагатися всіх уважно слухати і співпереживати оточуючим і бути навіть цікавим співрозмовником,як вам здається, але .. До тих пір, поки наодинці з собою Ви будете відчувати себе неживою "перманентно в ожидании ,что вот вот напишут или ответят хотя бы...", з Вами спілкуватися навряд чи хтось буде мати бажання. Чому? Тому що інтерес викликають лише ті люди, яким і наодинці з собою так само цікаво, як і в спілкуванні з іншими. Тобто, людина внутрішньо самодостатня ( не плутати з самостійністю), наповнена, і тому для всіх цікава та приваблива.
Окрім того, оточуючі зчитують нас не такими, якими ми себе вважаємо "Вот говорят,что если ты себя считаешь умным, красивым, компитентным,то это считывается людьми и они тебя таким и видят..", а такими якими ми є насправді.
Красота не вимірюється лише зовнішністю, розум не вимірюється кількістю накопичених знань, а компетентність потребує постійного підтвердження не на словах чи вірі, а в справах та на дії. Мало того, чим сильніше ми вважаємо себе розумними, гарними та компетентними, тим більше може рости наше его і тим менш привабливими ми можемо бути для оточуючих.
До цього, як на мою думку, прослідковується явна психо-емоційна залежність від стосунків.
"Парадоксально,но при огромной жажде иметь близость и доверительное общение,я сталкиваюсь с тем,что меня будто бы динамят либо просто вежливо отвечают, чтобы не обидеть,без вовлечения".
А це робить людину дуже липучою та нав'язливою. Тобто, людиною, яка живе в постійних очікуваннях, що її помітять, звернуть на неї увагу, скажуть, яка вона гарна, розумна, компетентна... А це відштовхує. Бо людина залежна від прийняття оточуючих нецікава. І, при тому, що ніби слухає інших, насправді, живе лише в своїх очікуваннях, а інші їй потрібні лише для того, щоб завдяки ним наповнитися і стати живою.
Хочуть спілкуватися лише з тими, хто сам наповнений, сам живий і може допомогти оживати іншим, а не навпаки. І от тут найбільша проблема.
Бо, зазвичай, такі проблеми виникають ще з дитинства. Якщо дитина не була наповнена в стосунках з батьками, не відчула по справжньому себе прийнятою ними, їм цікавою, не відчула з ними себе захищеною та любимою, у неї виникає дефіцит любові. Який, дорослішаючи, несвідомо, вона намагається зменшити за рахунок тих, хто ніколи не зможе їй дати того, що не дали батьки. При чому, все це відбувається несвідомо, автоматично.
От Ви пишете "Особенно поражает,когда я просто рассказываю истории или свои мысли,а меня начинают жалеть либо нравоучать,будто я прихожу за какими-то пожалейками а не общением,хотя на деле я просто хочу ощущать связь и причастие хотя бы с кем-то,хотя бы где-то..." От це "просто хочу ощущать связь хотя бы с кем то, хотя бы где то..." і є те саме, несвідоме жалісне очікування "пожалейки", якого не помічаєте Ви, але одразу зчитують співрозмовники.
І ще. Ви пишете "Моя мать тоже одна ,без друзей,без
любви..."
Ми вміємо любити лише так, як нас любили в дитинстві, і як навчили через себе любити. Якщо мама живе "без
любви", то чи змогла вона Вам дати ту любов, яка була Вам в дитинстві так необхідна? Я правильно зрозуміла, Вас виховувала одна мама,, без батька? Насправді, відпрвідь дуже важлива, якщо Ви дійсно хочете все змінити на краще у своєму житті.
Те, що Ви "...искренне верю,что я не она,потому что она не рефлексирует и не пытается искать подход,считает,что всегда права,а я умею слушать и слышать,но в итоге живу как она" вселяє віру, що Ви зможете знайти в собі сили почати серйозно працювати над собою та своїми дитячими незадоволеними потребами. Але не означає, що Ви абсолютно різні.
Просто так ми всі влаштовані, що ми одразу бачимо проблеми інших, а свої внутрішні проблеми від нас глибоко приховані.
Насправді, те, що з Вами відбувається, вирішити розмовами та порадами неможливо, бо такі проблеми - це проблеми внутрішніх установок, поведінкових моделей та психо-емоційного рівня, що потребують індивідуальної роботи з психологом.