Ситуація з минулого, яка залишила свій слід

(Продовження) Тато навпаки така людина, що може заплатити в ресторані навіть за друзів (хоч ми середнього достатку). Тому, я думала, що оскільки цей чоловік сам мене запросив, заплатити має він (що цікаво, гроші при собі я мала і я була в змозі заплатити за себе). Після цього я думала, що поступить пропозиція на наступне «побачення» (яким я вважала і перше), але більше він мене не запрошував. Я думала, що це початок, а вийшло, що це був початок кінця, «перевірка на вшивість» так сказати. І на його думку, я так зрозуміла, я її не пройшла. Бо він же запросив, значить спочатку щось планував… Я дуже багато обдумувала цю ситуацію. І я дійшла до висновку, що якби я сама за себе заплатила, можливо ця історія мала би продовження. Виходить я так його хотіла, а сама все зіпсувала (при тому що мала з собою гроші, могла заплатити і можливо у нас би були якісь стосунки). Я зрозуміла, що все склалося так саме через гроші, бо потім дізналася, що гроші для нього важливі, за нього навіть на роботі гроші не закладали, коли збирали раптом на щось, а його в той день не було, бо він міг не віддати, а сказати щось на кшталт «Я ж вас не просив за мене закладати». І я розумію, що не всі чоловіки такі і є чоловіки які не вважають чимось надзвичайним заплатити за дві кави і шоколадку. Розумом то я розумію, але…
Після того у мене вселився страх. Я почала боятися йти на перше побачення. Погуляти ще так, але ж рано чи пізно буде кафе, ресторан, ще якісь матеріальні нюанси. Я навіть не хотіла про це думати, тому відразу відмовляла всім чоловікам (можливо ключове в тому, що ніякий з цих чоловіків мені не подобався настільки, щоб пропрацьовувати цей страх). Так минуло декілька років. Цей чоловік виїхав за кордон і одружився. Я вирішила жити для себе, а також зосередилася на роботі. Зареклася, що в таку ситуацію більше не потраплю. Завжди платитиму за себе і нікому винною не буду. В ресторани ходила лише з родичами (і то з того часу, як почала заробляти, навіть батькам віддаю гроші за ресторан, якщо ми ходимо туди разом).
Я думала, що вже прожила цю ситуацію і просто зробила з неї свої висновки. Але на днях ми з колегами по роботі були на спільному заході в іншому місті. Після заходу один з колег запропонував розвіятися і оскільки ми приїжджі, то поїхати оглянути одне місце. Я цілий день ходила з трохи важкою сумкою і вирішила, що краще залишу її в машині, щоб не таскатися з нею (взяти з собою гроші я не подумала, а гаманець залишився в сумці). Яку дурницю я впорола я зрозуміла вже при вході. І хоча за мене готові були заплати колеги, я не могла цього дозволити. Я побігла до машини брати сумку на подив всіх своїх колег. Хоч розумом я розумію, що якби я дозволила комусь заплатити, я би віддала гроші відразу коли ми повернулися і сіли в машину (додому ми їхали всі разом на двох машинах), бо гроші в мене були, тому в боргу я би не залишилася. Але оскільки один з колег, який запропонував оплатити був чоловік, якому я подобаюся, в мене це викликало ще більшу паніку. Я не могла дозволити, щоб за мене платив чоловік і я була йому винна. Саме тоді я зрозуміла, що я цю ситуацію з юності так і не відпустила і нічого не пропрацювала, а страх бути винною комусь так і сидить в мені і він сильніший ніж я думала. Буду вдячна за аналіз моєї ситуації і можливо якісь поради, адже я би хотіла в майбутньому побудувати стосунки з якимось чоловіком і грошові ситуації рано чи пізно спливуть, а в таких випадках мені дуже важко себе опанувати. Дякую за увагу.

↩ Реакція на відповідь № 384575 для Світлана Володимирівна

Дякую за відповідь і за пораду.

↩ Реакція на відповідь № 384591 для Володимир Анатолійович

Дякую за відповідь.

Перше - це ваші уявлення про стосунки, про поведінку чоловіка на першому побаченні і так далі, які не відповідали дійсності. Ви додумували, фантазували, очікували і сподівались -

Я була дуже молода. Порівнювати не було з чим (раніше на побачення не ходила). Напевне багато в чому видавала бажане за дійсне.

Тепер ви знаєте, що далеко не всі чоловіки поводять себе, аналогічно вашому татові.

Так, тепер вже знаю. І на жаль, це знання мені далося великою ціною, бо з того часу тікаю від всіх чоловіків, які проявляють до мене увагу, бо боюсть знову опинитись у такій же ситуації і почуватись так, як тоді у 17 років.

Виходить так, що страх блокує вашу розкутість. Вам, напевно, складно з легкістю приймати подарунки від чоловіків або спокійно і з радістю дозволяти їм оплатити рахунок в ресторані -

Ви праві. Дуже складно.
В дитинстві мене балували і батьки, і дідусь з бабусею. На випускні у мене були найкращі сукні, на свята купа подарунків. Це не означало, що мені кожного дня щось дарували чи "за просто так" (бо для цього я повинна була добре вчитися, бути слухняною і т.д., тобто і "спрос" був, але тим не менш). Тому коли мене мій колишній вчитель сам запросив на каву, я і подумати не могла, що з мене можуть за каву очікувати гроші. І після цієї неприємної ситуації в юності, у мене ніби якийсь тумблер перемкнувся. Я з того часу почала сприймати стосунки чоловіка і жінки в грошовій площині. Тому Ви абсолютно праві. Подарунки від чоловіків чи оплату в ресторані мені надзвичайно складно приймати. Якщо мені щось дарують, я відразу приблизно оцінюю скільки це коштує і намагаюся якнайшвидше (на найближче якесь свято чи якийсь привід) на таку ж суму подарувати щось цій людині. Про оплату рахунків навіть не йдеться. Я завжди сама плачу. (З чоловіками ж взагалі відмовляюсь через це ходити в ресторани).
Просто в тій ситуації в юності я ніби відчула, що не пройшла якийсь екзамен, ніби мене перевіряли і дійшли висновку, що я не така і ніби тоді на мене повішали ярлик "меркантильна" ( "бо вона ж не оплатила свою частку, хоч я їй і натякав").

Майте на увазі, деякі чоловіки відчувають себе ображеними, коли дівчина не дозволяє їм проявити справжню щедрість і повагу.

Саме тому я і написала на цей сайт, бо якщо раніше я знала, що я так себе поводжу, але мені це не заважало, то тепер я зрозуміла, що це шкодить моєму спілкуванню з людьми.
Я підозрюю, що я образила цього чоловіка декілька днів тому (якщо навіть і не відмовою на пропозицію оплати, яка поступила від нього, то своєю подальшою поведінкою, яку я не змогла контролювати). Я відразу почала панікувати. І навіть вже після того як побігла до машини і взяла гроші, все одно не могла оговтатися. Вела себе відсторонено. Мені не хотілося вже нікого слухати. Я намагалася переключити свою увагу із внутрішнього (своїх думок) на зовнішнє (розповіді своїх колег), але мені це погано вдавалось. Я не могла зосередитись і нічого не могла сприймати. Мене ніби переклинило. Нічого вже не було цікаво. Хотілося, щоб вечір якнайшвидше закінчився, поїхати додому і все забути.
Крім того, я відчуваю ще й провину за те, що по великому рахунку інші колеги відразу і не дуже то хотіли їхати туди. Поїхати у те місце було ініціативою цього чоловіка. Він запропонував, але інші вагалися, а я погодилася і відповідно не дуже хотячи, але інші також погодилися (по факту у них не було вибору, бо наша група їхала разом в одній машині і самі поїхати додому вони не могли). Тобто я схилила цю шальку терезів, щоб таки поїхати в це місце. Виходить я хотіла поїхати, а коли всі приїхали на місце, я вже не хотіла, а хотіла додому (парадокс). Хоч я в голос цього і не озвучувала, що пора їхати додому, але думаю це було помітно по мені, по тому, що я не дуже виявляла інтерес до всього, що відбувалося. Думаю моя поведінка виглядала досить дивно.
Обдумую цю ситуацію вже декілька днів і не знаходжу собі місця. Тепер я розумію як неправильно себе поводила, але в той час мною керували емоції, які я не могла опанувати (і навіть якщо на мою відстороненість чи малослівність великої уваги можливо і не звернули, то те, що коли ми вийшли, я навіть толком не подякувала, а перша пішла до машини, щоб якнайшвидше поїхати додому, думаю було помітно, і цей чоловік міг образитися, що я його ініціативу не оцінила). Я повелася якось негарно і по відношенню до нього, і по відношенню до інших колег. І мене дуже лякає наскільки в таких ситуаціях я панікую і мені важко себе контролювати. До цього випадку я не думала, що все так серйозно. І я не можу пояснити всім (а зокрема йому), що я так себе вела, бо колись один чоловік оплатив мені каву і з того часу я нікому не дозволяю за себе платити. А ситуація в той день нагадала мені ситуацію з юності, тому я і замкнулася в собі на весь вечір. Думаю всі би м'яко кажучи здивувалися такому поясненню.

↩ Реакція на відповідь № 384604 для Володимир Анатолійович

Я взагалі по характеру дуже емоційна і якщо інші люди не звертають уваги на якісь ситуації, живуть легше, ставляться до всього простіше, то я навпаки постійно аналізую як я себе повела в тій чи іншій ситуації і напевне сама собі не даю права на помилку, а якщо якісь допускаю помилки, то сама себе за них довго картаю. Хоч у цій ситуації я розумію, що і мій колишній вчитель був не зовсім правий натякаючи на оплату можна сказати дитині (бо хоч я і була вже студенткою 1 курсу, власного доходу я ж не мала, тобто сили були не рівні так скажемо), коли ти набагато старший, маєш дохід і сума була невелика, це ж не був вечір в ресторані з лобстерами і омарами. Але не хочеться повторення саме емоцій, які я відчувала тоді, а відчувала я себе принизливо.

В дитинстві мене балували і батьки, і дідусь з бабусею. На випускні у мене були найкращі сукні, на свята купа подарунків. Це не означало, що мені кожного дня щось дарували чи "за просто так" (бо для цього я повинна була добре вчитися, бути слухняною і т.д., тобто і "спрос" був, але тим не менш).

Візьміть фрагмент вище і співставте його з тим, що я наведу нижче -

Просто в тій ситуації в юності я ніби відчула, що не пройшла якийсь екзамен, ніби мене перевіряли і дійшли висновку, що я не така і ніби тоді на мене повішали ярлик "меркантильна" ( "бо вона ж не оплатила свою частку, хоч я їй і натякав").

Можливо, якийсь зв'язок відчуєте?
Який екзамен не пройшли? В чому містилася суть того випробування?
Схоже, що дискурс закоханості перетнувся з іншим дискурсом - залежності від оцінки старшої, авторитетної особи.

Так. Все так і є. Я протягом всього дитинства свідомо і несвідомо намагалася заслужити схвалення дорослих (старших, авторитетних людей). Дітей на вулиці, де ми жили майже не було, тому весь свій вільний час я проводила читаючи книжки, пізнаючи щось нове (одним словом навчаючись). Це швидко помітили рідні і почали до цього мене всіляко спонукати і заохочувати. Мною пишалися і за те, що я така розумна і слухняна мені багато всього купляли.
І навіть в чоловіків я завжди закохувалася старших. А тут вийшло, що від цього вчителя (старшої, авторитетної фігури) схвалення я не отримала. Хоч він і оплатив рахунок, але не дуже охоче. Тому напевне мій мозок провів паралель, що я щось зробила не так і не заслужила те умовне платтячко як в дитинстві ( в даному випадку його добровільну оплату рахунку і запрошення на друге побачення). Напевне на основі досвіду з дитинства моя підсвідомість провела таку паралель.
Не знаю чи я вправильному напрямку мислю, але на Ваше запитання "Який екзамен я не пройшла і в чому була суть цього випробування?" я можу відповісти, що можливо суть того випробування була навіть не настільки в перевірці на меркантильність, а більше полягала в тому, щоб відповідати чужим очікуванням?! Тобто, я не відповіла його очікуванням і мене це засмутило. Не знаю чи я в правильному напрямку йду у своїх роздумах...
Плюс, додаткових нюансів ситуації, яка відбулася вже декілька днів тому додає й те, що цей чоловік, який пропонував заплатити, також старший від мене (на 11 років). Напене ще один додатковий фактор чому в мене ввімкнулася така паніка. І хоч його пропозиція була добровільною, страх, що а раптом це лише перевірка і як тільки но я дозволю оплатити все закінчиться аналогічно до ситуації юності виявився вищим. Тому краще оплатити самій і бути впевненою, що якщо у нас і нічого не складеться, то точно не з тих причин, що тоді у юності, бо цього разу я вчиню по-іншому і вдруге не наступлю на ці граблі.

↩ Реакція на відповідь № 384605 для Ірина Миколенко

Дякую за відповідь.

Вы так сильно себя критикуете зачем??
Это же было давно - может пора просто сделать переоценку ситуации и просто сделать спокойно выводы?

В тому то і суть, що я не можу так легко відпустити цю ситуацію (тепер вже навіть дві ситуації).
Після першого випадку в юності я вже думала, що проаналізувала і зробила висновки (я зробила висновок завжди платити за себе самій і намагатися не потрапляти більше в такі ситуації). А тепер починаю розуміти, що можливо я і не зовсім правильні висновки зробила тоді. Тому я і написала психологам, бо не могла зрозуміти наскільки правильно чи ні я оцінюю ситуацію (вже навіть дві ситуації).

Вам бы научится правильно себя оценивать - не перебарщивать и не драматизировать... чуть легче относится к своим ошибкам.

Це мені в житті дуже важко дається. В дитинстві мене багато критикували, спонукали, щоб я добре вчилася і була слухняною, за принципом "немає меж досконалості" і з часом я і сама почала за цим принципом жити. По житті я перфекціоніст, тому мені не вдається легко ставитися до своїх помилок.

Ну и к тому же, идеализируя парня точнее преподавателя - и решая за него, что он там про вас подумал - вы тоже точно не знаете... может он совсем по другому ситуацию воспринял.

Можливо і по-іншому, але моя версія все одно близька до істини. Він спеціально запросив мене на каву, бо вагався чи варто починати щось зі мною чи ні. Він, так сказати придивлявся, але зрештою схилився до рішення "ні".

А что будет такого страшного, если за вас заплатят?
Опишите пожалуйста по подробнее.

Як я вже писала вище я почуватимусь принизливо. Відчую осуд, що я меркантильна або ж легковажна. Навіть якщо це не буде висловлено. Минулий чоловік же мені в очі не казав, що я меркантильна, але після цього другого побачення не запропонував. Тому у мене виник страх, що навіть якщо якийсь чоловік і заплатить за мене (добровільно, як цей чоловік чи не дуже охоче, як мій вчитель, неважливо як), то потім все одно зробить якісь свої висновки і я знову провалю цей екзамен. Тому краще відповідати самій за себе, платити самій за себе і убезпечити себе від повторення ситуації. Підсвідомо я це сприйняла якось так.

И почему для вас, так страшно быть комуто должной, даже если это - просто чашка кофе?
Она же, максимум самая дорогая - 150 грн примерно ну пусть 200 - в какомто дорогом ресторане.
Это так много?
Вы так реагируете, как будто чашка кофе стоит - 3 тыс или 5 тыс грн или 10 тыс грн.
Понимаете, насколько вообще пустяк?

Так, розумом я розумію про що Ви. Але суть тут не в конкретній сумі (багато це чи мало). Я навіть, якщо у магазині повинна оплатити наприклад 491 гривню, даю 500 грн, а мені дають 10 грн решти, бо не мають 9 грн, то я прийду на наступний день і принесу ту одну гривню, щоб не бути винною, хоч інші люди навіть би не звертали уваги і вважали, що це проблема магазину, що вони не мають чим решту видати. Але тим не менш відповіді на запитання чому для мене так страшно бути винною я не маю. Я не можу цього пояснити словами, тому я і написала сюди. Розумом я розуміла, що мінімум двоє людей з компанії готові за мене заплатити і якщо я дозволю, то в той же вечір я віддам їм гроші, але контролювати себе я все одно не могла. Мною керував страх і тому я на подив всім побігла до машини за сумкою, хоч машина не так вже і близько стояла. Потрібно було бачити погляди моїх колег, які зовсім не зрозуміли мого вчинку. Тому якби я мала відповідь на Ваше запитання, я б напевне не писала на сайт, а написала я саме тому, що мене саму злякала моя реакція, яку я не могла контролювати. В таких ситуаціях у мене починається паніка (це відбувається несвідомо).

Или у вас сразу ощущение - что вы, за эту чашку кофе ему чтото большее должны, чем просто деньги?
Может интим или сближение с ним, или вступать с ним в отношения?
Может вы именно этого боитесь - а не просто быть должной денег за кофе?
Может на самом деле - вы боитесь потерять свободу и независимость?
И таким способом, убегаете - от даже намека на сближения с кемто и серьезные отношения с кемто.

Але як я вже писала вище, я ж не тільки чоловікам не хочу бути винною, а і жінкам, родичам, продавцям... І вони від мене не будуть хотіти нічого з вищепереліченого. Не тільки він готовий був оплатити, а й моя колега-жінка, а я все одно не могла дозволити, щоб вона оплатила. Тому небажання бути винною комусь у моєму випадку працює з обома статями, можливо з чоловіками трохи сильніше, але з жінками це також проявляється.