Підозрюю в себе аутизм

Доброго вечора.

У Вас в розповіді про себе бачу суміш ймовірної аутичної симптоматики: 1) Потреба в усамітненні бо наодинці нема соціального маскування 2) Відсутність необхідності спілкуватися аби просто спілкуватися 3) Можливо наявність спеціальних інтересів (цікавість до акторів) 4) Стимінг (рвете папір, розгойдуєтесь). І ймовірної невротичної симптоматики 1) Боїтесь дзвінків чи певних типів людей. Аутичним людям може бути некомфортно говорити по телефону через особливості обробки інформації (тримати контакт з людиною і тримати у пам'яті те що вона Вам там говорить одночасно), втім це не є страх у класичному розумінні. Якщо страх - то це вже соціальна тривожність. Як і реакція на високих та повних людей. Можливо у Вас з родичів хтось був високий повиний, і тому така асоціація, але це лише здогад. 2) Реакція на соціальні очікування ("ніколи не буду такою як від мене чекають"). Таке може бути і в аутичної особи, і в нейротипової. 3) Самоушкодження. Це вже не входить до аутистичного спектру як обов'язковий симптом. У Вас радше виглядає як намагання дати вихід емоціям не через вербальний канал а підручними засобами через тіло. Може бути проявом тривоги та інших станів, які можна нести в терапію. 4) Депресія може бути як у аутичної людини так і у нейротипової, і потребує лікування у психіатра та роботи з психотерапевтом. Тож краще за все звертайтесь до психоерапевта щоб диференціювати симптоми ймовірної нейровідмінності (аутизм з низьким рівнем підтримки/він же високофункційний аутизм або синдром Аспергера) від симптомів депресії і тривоги, щоб потім знати що враховувати як свою особливість і з чим працювати як з наслідком травм чи соціалізації.

О, Анна...
"Підкажіть, будь ласка, чи я права, що підозрюю в себе аутизм? Чи це щось інше?" - якщо вам дійсно хочеться навішувати на себе ярлики і бути при цьому "правою", що ж, гаразд, щоб трохи "потішити" вас, скажу так: Ви абсолютно праві! Ви ж сама, що ні на є, типова аутистка с синдромом Аспергера!
Це так, щоб вас тільки "потішити" і можна б було на цьому поставити крапку. Адже ви запитали, отримали стверджувальну відповідь. Якби не друге ваше запитання: Чи це щось інше?
Воно мені зігріло душу і дарувало надію, що можливо, все ж таки, ви не зовсім хотіли виявитись правою у тому, щоб навішати на себе якийсь ярлик і цим задовільнитись.
А якщо так, то пропоную звернути увагу на деталі з опису вашого життя:
"І ще у мене була звичка до 10-ти років ховати шию в плечі. І ще трохи нахилялася вперед, ніби стара бабуся. (Хоча у мене зріст маленький - 154 см все життя). Мені було чомусь дуже страшно і не зручно від думки, що хтось побачить мою шию. Не знаю чому. Потім після сотень дорікань від мами почала намагатися не ховати шию, а навпаки витягувати та ходити прямо." - Скажіть, будь ласка, а до того, як вам захтілося сховатися і стати непомітною для інших, для чого ви почали ховати шию в плечи, до цього всьго хіба не було сотень дорікань від вашої мами про те, що ви "все" робите не так? А якщо було, то хіба не від цієї всієї критики вам хотілося сховатися і тому автоматично ви намагалися сховати голову у плечі?
При такий надмірній увазі і прискіпливості до вас, зовсім не дивно що вам не хотілося зовсім нічого говорити. Тому говорили ви вимушенно, не як впевнена, вільна, розкута дитина, а саме як робот. Дуже влучне порівняння, адже робот собі не належить, він лише намагається відтворити програму, яку закладають в нього інші...
А у програмі, серед всього іншого було закладено і це:
"При цьому я навчилася читати і писати у 3 роки. Школу закінчила із золотою медаллю, а університет - з відзнакою.
Мабуть, мене завжди підганяв страх, що мене образять, якщо я у чомусь буду не ідеальна. Саме тому завжди намагалася бути кращою."
"Ще я боюся дивитись співрозмовнику в очі." - це про невпевненність, а звідси про сором'язливість, скромність, покорність, повагу до інших і неповагу до себе. Все це - результат того експерименту, який над вами проводили, називаючи його "вихованням".
"Дуже боюся спілкування по телефону і часто не розумію співрозмовника. Але якщо це рідна людина, то легше набагато, ніж з чужими." - ну що ж, і тут все по Шекспіру" Мириться лучше со знакомым злом, чем бегством к незнакомому стремиться!"
Тому не дивно, що вам під час вже зовсім не хочеться приймати участь і грати у нескінченних життєвих п'єсах, тому:
"Люблю тишу і самотність. Бо коли я одна, не треба відчувати себе акторкою.
І взагалі не люблю, коли зі мною розмовляють. Особливо у дорослому віці. Мене це дуже виснажує і дратує."
І можна хоча б такими засобами намагатися зняти увесь цей нескінченний стрес:
"А ще батьки вказували мені з дитинства на мої звички, які їм здавалися дивними. Наприклад, мені завжди комфортніше стає, коли я гойдаюся на стільці чи рву папір. Особливо якщо це журнали, глянцевий папір." -
Ах, ні?! І так не дозволяється мені робити?.....
Ну що ж, шановні батьки, тоді можливо ви не будете проти, якщо я спробую відволіктися і впоратися зі стресом, якого так щедро ви мені завдаєте, за допомогою, скажімо, хіромантії чи орігамі?
"А ще буває, що цікавлюся життям якогось улюбленного актора і по кілька годин просто читаю про нього та намагаюся зрозуміти той чи інший його вчинок. Уявляю собі, як би я вчинила на його місці, як би розвивалася моя кар'єра." - ви по собі знаєте, як складно не бути собою і постійно бути акторкою по житті, тому звичайно цікавить життя "колег".
"Коли мене сильно переповнюють негативні емоції, я можу виривати своє волосся чи наносити собі тілесні ушкодження.
А відбувається це так: хтось каже, що я зробила щось не так, як їм хотілося. У мене прямо закипає кров від думки, що як сильно я би не старалася, а все одно все роблю не так. І починається нервовий зрив... і не можу себе контролювати, хоча батьки мені в цьому постійно докоряють.
В дитинстві це проявлялось сильніше. Зараз намагаюся якомога більше контролювати себе." - Анічка, я дуже дуже вам співчуваю, мені так шкода.... Ви розумієте, що це все про аутоагресію, яку ви спрямовуєте на себе, заміть того щоб виплеснути увесь свій праведний гнів на тих, хто з вас знущається протягом всього життя!
На превеликий жаль, як наслідок усіх всіх стресів, хвилювань і переживань - настає повне виснаження, тобто депресія....
Чи може все ж таки я аутист?.....

Доброго дня Anno!
З того, що Ви пишете, у мене склалося враження, що всі Ваші "дивні" звички є не стільки ознаками якогось захворювання, скільки, швидше, ознаками сильних психо-емоційних травм отриманих в дитинстві.
От, наприклад, Ви пишете.
"...А ще батьки вказували мені з дитинства на мої звички, які їм здавалися дивними. Наприклад, мені завжди комфортніше стає, коли я гойдаюся на стільці чи рву папір. Особливо якщо це журнали, глянцевий папір". Гойдання на стільці та рвання паперу - може бути проявами сильної тривожності та постійної внутрішньої напруги. Такі дії, певним чином, нерідко, допомагають трохи заспокоюватися та врівноважуватися.
Далі Ви пишете: "Коли мене сильно переповнюють негативні емоції, я можу виривати своє волосся чи наносити собі тілесні ушкодження...' . Такі імпульсивні дії, спрямовані на агресію проти себе, ще називають селфхармом (самоушкодження). Як правило, бажання собі завдати болю, виникає тоді, коли в дитинстві не було прийняття від дорослих, (батьків), коли дитину постійно контролювали, робили їй зауваження та критикували. Що підтверджують Ваші слова:
"А відбувається це так: хтось каже, що я зробила щось не так, як їм хотілося. У мене прямо закипає кров від думки, що як сильно я би не старалася, а все одно все роблю не так. І починається нервовий зрив... і не можу себе контролювати, хоча батьки мені в цьому постійно докоряють.
В дитинстві це проявлялось сильніше. Зараз намагаюся якомога більше контролювати себе."
На мою думку, чим сильніше Ви намагаєтеся контролювати себе, чим більше незадоволені собою, тим сильніше накопичується внутрішня напруга. Що у свою чергу, спопеляє, знищує всі Ваші внутрішні життєві ресурси. Власне, тому Вам і не хочеться ні з ким спілкуватися, бо спілкування потребує енергії, наповненості, ресурсності, якої у Вас просто немає.
А те, що "...у мене з початку війни сильна депресія. Останніми днями з трудом знаходжу в собі сили підвестися з ліжка та будь-що робити..." - на мою думку, це лише наслідок внутрішніх енергетичних блоків та великої кількості душевних дитячих травм. А війна у Вашому випадку просто стала тригером, "останньою краплею", коли Ваш організм вже повністю виснажився.

Отже, на мою думку, ознак якихось психічних розладів, чи захворювань, у Вас немає.
І ще. Насправді, чимось сильно захоплюватися - це прекрасно!
Така риса може свідчити про те, що Ви людина дуже емпатійна, і дуже креативна. Оскільки, батьки не приймали Вас такою, якою Ви є насправді, Ви і самі себе не прийняли.
А це, знову ж таки, блокування сил та енергії, яка потрібна для щасливого, повноцінного життя.
Що робити?
Найперше, я б Вам порадила більше рухатися на свіжому повітрі: багато повільно бігати, чи швидко ходити.
І обов'язково почати працювати індивідуально ж психологом над дитячими травмами

Відредаговано автором 15-04-2026 13:00:24