Фільм «Тріщини» (англ. Cracks, 2009 р., режисер Джордан Скотт, за однойменним романом Шейли Кохлер) пропонує нам чудову та лаконічну замальовку того, чим стає душа, вирощена та змушена виживати в певних умовах. У фільмі ми знайомимося з укладом школи для дівчаток-підлітків, створеної за типом жіночого монастиря, до болю схожої на дитячий будинок чи школу-інтернат. Цей «санаторій» розташований далеко в горах, ймовірно, на безлюдному острові. Хоча він і досить респектабельний, проте такий же холодний, похмурий і суворий. Його населяє виключно жіноче товариство. Можна було б припустити, що цей фільм — історія про заздрість та її метаморфози, а можливо, також і про специфіку материнсько-дитячих стосунків. Саме такого роду стосунків, з яких вилучений батько, як хтось третій чи протилежної статі, що вступає у стосунки з однополими істотами — дочками та матерями. Отже, це — фільм про порушення чи певні капітальні викривлення в устрої сім’ї чи, взагалі, про відсутність батьків.
Оскільки батьківські фігури у фільмі представлені виховательками та наставницями, то у випадку їхнього поміщення у психоаналітичний дискурс, вони асоціюються з образами фаллічних жінок – владних, холодних і нарцисичних.
Історія фокусується на стосунках групи дівчат, які називають себе командою, та їхньої виховательки, яку вони обожнюють, і чиїми історіями захоплюються. Вона для них кумир, ідеал, і, ніби, місток у майбутнє, до їхньої власної жіночності. Вона навчає їх плаванню та стрибкам у воду, що досить символічно, якщо врахувати, що водна стихія символізує матір, а польоти та стрибки – різноманітні нарцисичні реалізації. Вчительку, яку всі називають міс Джи, навчає дівчат майже виключно ідеалам, тому, як бути вільними, амбітними та, ймовірно, ні від кого не залежними, самодостатніми. І хоча зв’язок із Богом та релігією проходить деяким тлом крізь увесь фільм, а жіноча сексуальність та потяг до протилежної статі розвиваються своїм чергою, таємна ненависть і заздрість до образу батька та всього, що символізує справжню домівку, – також, пізнається повсюдно.
Особливо це стає очевидним, коли до школи надходить нова вихованка на ім’я Фіам, яку всі вважають вихідцем із аристократичної родини. Вона вважає себе вищою за інших, і справді, відрізняється високим розвитком та досконалими навичками. Фіам не поспішає стати частиною колективу, оскільки довгий час продовжує тішити себе тим, чим грішать і інші підлітки, опинившись у подібних умовах. А саме — що невдовзі вона повернеться до якогось принца, або батько докладе зусиль, аби забрати її додому. Через відповідні рятувальні фантазії проходять усі учениці школи. Так, щодо новенької виникає та культивується загальна заздрість. Але, як стає зрозуміло, ця заздрість особливо сильна у самої старшої з «дівчат» — у самої вчительки міс Джі. Як з’ясовується в процесі, вона — така ж, як і її учениці, у минулому — випускниця цієї школи. І всі її розповіді про далекі краї — лише псевдологія фантастика, — нарцисичні ілюзії, мрії, які слугують захистом від внутрішньої порожнечі, депресії та безвихідності. Насправді ж вона ніде не була — ні в Африці, ні на Нілі, ні в Амазонії, ні в Індії, ні в Парижі.
Вона не виїжджала далі за близьке містечко, де звикла робити покупки. У вирішальний момент нова учениця, яку всі називають «принцесою», розпізнає цю брехню і намагається повідомити всіх оточуючих. Одним із найдушевніших моментів у фільмі є той, де ми бачимо, як міс Джі, вже доросла зріла жінка, спостерігаючи за розпаковуванням посилок, надісланих родичами її ученицям, так само, як і самі діти, відчуває заздрість і бажання вкрасти дороге печиво чи фотографії Парижа і Рима, де вона ніколи не була. Її душа ще більше оголюється і розкривається всією інфантильною депресією, злиднями, тугою та порожнечею, коли головна героїня «принцеса» каже їй, що все одно твої дівчата тебе покинуть. Тоді в міс Джі спочатку йдуть сльози, але потім трапляється щось схоже на психотичний зрив — нав’язливий невроз, що межує з параною. Її особистість замикається і, ймовірно, руйнується. Щоб не втратити себе і не впасти в паніку, вона неконтрольовано та компульсивно повторює одні й ті ж слова.
Напевно, так вона намагається контролювати свої емоції та депресію.
Далі настає розкол, який здатна ліквідувати лише любов. Звісно ж, це — гомосексуальна любов учительки до учениці, оскільки іншої форми любові учителька не знає. Ця любов зароджується з самого початку і, ймовірно, маскує ненависть і заздрість. Риси нарцисичної закоханості, або точніше буде сказати, — експлуатації просто й велично продемонстровані у фільмі. Сутність нарцисичної любові, як відомо, полягає в тому, щоб обмінюватися ролями, а точніше — особистостями, ставлячи себе на місце іншого, і навпаки, — привласнюючи (крадучи) собі все цінне, що є в іншому. Подібний обмін з іншою людиною відбувається у несвідомій фантазії самого суб’єкта. Змішання статей, поколінь і меж між Я та об’єктом, власне, й слугує захистом від заздрості, депресії роздільності та відчаю. Коли власна потребуча частина заперечується і переноситься в іншого. Коли інший починає виглядати як власне Я, як дитина батьків. Тоді така людина стає батьком для свого потребуваного Я, перенесеного в іншого.
Але, неодмінно суворим, владним батьком, який карає і мстить. Таким чином, суб’єкт ототожнюється з об’єктом, батьком, якого в нього ніколи не було, і якого він відчайдушно потребував, і якого, відповідно, ненавидить палючою заздрістю. Така на вигляд складна динаміка заздрості та захистів від неї дуже точно передається в діях, вчинках і характері міс Джі. Все сильніше відкриваються тріщини – рани її душі. Вони могли б стати шрамами, але для цього було б необхідно якось виявити й залікувати рани, так, щоб вони зарубцювалися. Назва фільму «Тріщини», ймовірно, дуже точно передає суть ситуації та душевної організації головної героїні. Це саме тріщини, крізь які витікає життя. Незагоєні рани, як наскрізні діри – являють собою пастки, пастки душі. Вони сковують, забирають сили. У них можна лише провалитися й застрягти, але аж ніяк не знайти опору.
Фінальна сцена фільму виглядає закономірною. Головній героїні скрізь ввижається її учениця, яку вона любить любов’ю-заздрістю. Вона її буквально переслідує. Стає навіть незрозуміло, хто є хто, хто в кому потребує, і хто кого переслідує, де – ілюзія, а де – реальність.
Очевидно, що один міститься в іншому. Образ повертається туди, де йому й належить починатися. Відбувається сексуальне зловживання – гомосексуальний контакт, завдається травма. Є ризик того, що все буде розкрито й оприлюднено. А це загрожує соромом і втратою поваги, гордості, статусу та становища. Міс Джи вбиває ученицю. Сцена вбивства та смерті дуже нагадує сцену смерті Нарциса, як її часто зображують у міфі, описаному Овідієм. Так само, як легендарний Нарцис, головна героїня умертвляє іншу, ніби певну частину себе та свій образ, неприйнятний з якихось причин. Разом з цією іншою, вона, у психологічному сенсі, вмирає сама, залишаючись наодинці із собою. У своєму звичайному стані – самотня, принижена та розбита – головна героїня залишає пансіон. І хоча, ймовірно, їй вдається врятуватися та уникнути кримінального переслідування, вона не в змозі врятувати себе. Так само, як вона не здатна пережити депресію та оплакати свою померлу, втрачену частину. Адже все, на що вона здатна, це ухилятися від відповідальності та від самої себе, продовжуючи далі прагнути до ідеалу.
