Ана, моє кохання / Ana, mon amour (2017)

З двогодинного хронометражу фільму моменти безтурботного щастя в стосунках Ани та Тома тривають менше ніж 10 хвилин. Уся решта історії – це спільна боротьба з тривожним розладом Ани, у якій Том визначає для себе роль жертовного відданого партнера. Протягом усього оповідання з Аною часто трапляються напади, проте вона емоційно відсторонена від Тома і холодна навіть у ті моменти, коли почувається нормально. Часто вона використовує прийом «піди, але залишся»: проганяє Тома, але щойно він йде, починає кликати його чи її самопочуття різко погіршується (особливо показові сцени з передозуванням через те, що Ані не вдалося достукатися до Тома, та сцена багатогодинного очікування біля церкви). Том надто допитливий, намагаючись з’ясувати, чи було в минулому Ани зґвалтування вітчимом. Але чи став би він так одержимо розслідувати правду, якби з самого початку їхніх стосунків Анна не посвятила його в деталі свого підліткового життя, тим самим розбурхавши його уяву (вітчим мив Анну, коли вона вже була підлітком)? Очевидно, що самій Ані було важко впоратися зі своїми почуттями, і частину цього емоційного тягаря можна було перекласти на Тома. З безтурботного студента літературного факультету, який обговорює філософію, Том швидко перетворюється на тривожного та занепокоєного молодого чоловіка, єдиним життєвим курсом якого стає здоров’я Ани.

Походи до психіатра, гінеколога, пошук психотерапевта для Ани – усім цим, а також побутовими проблемами, у тому числі, займається Том. «Як я можу тобі допомогти?» «Я не знаю, як їй допомогти» – ці запитання стають першочерговими в його житті, його головним сенсом. Візити Ани до психоаналітика протягом шести років призводять до цікавого результату: очевидно, що допомога потрібна вже самому Тому (який значно посивів, став неспокійним), він легко впадає в жах через 15-хвилинну прогулянку Ани з сином без нього (його не було поруч, могло трапитися щось жахливе!). Герої ніби міняються місцями. Том виснажений, спустошений та знесилений, тоді як Аня, після багатьох років заточення через хворобу, нарешті знайшла роботу і позбулася панічних атак, почувається впевнено і чудово виглядає. Проте на тлі професійного успіху Ани та довгоочікуваного одужання їхній шлюб заходить у глухий кут: Аня стала дуже закритою, не розповідає Тому важливі моменти (наприклад, зустріч з батьком), відверто бреше, що не чула дзвінка, звинувачує чоловіка в постійному контролі. Очевидно, він її дратує. З люттю Аня кидає фразу, що у своїй тривалій хворобі винний саме Том, але чи так це? Чи справедливо це щодо нього?

Не хочеться обговорювати феномен вторинної вигоди та невротичного альтруїзму, але також не можна залишити без уваги той факт, що Том повторює вже відомий патерн у стосунках з Аною. З діалогу з матір’ю ми дізнаємося про складні взаємини з колишньою дівчиною, до якої Том був дуже прив’язаний і допомагав навіть після розставання. Чи можна пояснити те, що відбувається, лише тим, що в Тома завжди було добре серце (за словами матері)? Звичайно, ні. Але екранних сеансів з психоаналітиком недостатньо, щоб зрозуміти справжні причини жертовності Тома. Так, очевидно, його турбували сеанси психоаналізу Ани, як щось незвідане та незрозуміле, проте чи платив би він за них понад 5 років, якби не хотів її одужання? Мені здається, навряд чи. І варто визнати, що звернення до фахівця, метод психотерапії якого змінив Аню та частково спровокував їхній розрив, свідчить про те, що для Тома важливо зрозуміти, розібратися в собі та в їхніх стосунках, у тому, що відбулося. Немає заперечення чи ненависті, применшення психоаналітичного методу, є величезна сила та робота над собою (мокра сорочка після сесії). А що ж Аня? Справді вона звільнилася від тягаря минулого чи у постаті психоаналітика знайшла лише заміну Тому для нових залежних стосунків?

Що ж лишається в героя наприкінці. Біль. Дуже багато болю. Том каже, що Аня – найжахливіша людина на світі, у якої немає душі. А Аня, вирішивши для себе, що в новому житті без хвороби немає місця й Тому, використовує безпрограшну для себе проекцію, яка звучить дуже жорстоко: «Я тебе більше не люблю. І ти мене більше не любиш. Сумніваюся, що ти мене коли-небудь любив. Ти був просто прив’язаний до мене.»

Психіатри одностайні в тому, що фармакологія – це не панацея, і для людини з розладом колосальне значення має підтримка близьких. На мій погляд, у цій історії було порушено баланс давати-брати, після чого той, хто брав, почав сприймати те, що відбувається, як переслідування, а той, хто давав, витратив усі свої ресурси на одну сферу життя. Для мене мораль цієї картини така: якщо ви вступаєте в стосунки з людиною, у якої психічний розлад, оцініть свої сили та можливості, скористайтеся консультацією фахівця та ні в якому разі не обманюйте себе, що вашої любові вистачить на двох. На жаль, любов не здатна вилікувати психіку іншої людини на сто відсотків.