«Квіти на горищі» Вірджинії Ендрюс та материнський нарцисизм.
Коли починаєш читати цю книгу, відразу занурюєшся в теплу негу сімейної ідилії. Такої, про яку мріють усі дівчата, прагнучи вийти заміж. Дім – повна чаша, чарівні діти з ляльковою зовнішністю, красуня-дружина – ідеальна господиня, а чоловік – справжній голова сімейства. І коли цей ідеальний світ руйнується зі смертю батька Доллангерів, перед нами починають розвиватися зовсім інші події, і постають одна за одною страшні сімейні таємниці.
Багато рецензентів цієї книги (так, і однойменного фільму) дорікають за багатство, яке стало причиною всіх описаних у книзі подій та доль. А головними «монстрами» розгортаючоїся драми роблять главу сімейства Фоксворта та його дружину. Усі ці фактори та героїв, звісно, не можна скидати зі свого рахунку. Але це, на мій погляд, далеко не найголовніше в сюжетній лінії роману.
Для мене набагато важливішим було знайти відповідь на питання, чому любляча дружина та мати в одну мить перетворюється на монстра, на довгі роки зачиняючи власних дітей на горищі й, врешті-решт, намагаючись отруїти їх крисиним ядом? Які якості особистості мали настільки чітко проявитися, щоб дозволити матері вирішувати її, по суті, виключно матеріальні проблеми таким жахливим чином?
Отже, очевидно, що патології характеру часто можуть досить довго залишатися прихованими. Автору роману вдалося це дуже влучно підмітити. Але в кризові періоди життя справжня структура особистості людини, як правило, чітко стає виднішою. Я думаю, що саме відсутність чіткого образу себе-матері в матері дітей Доллангерів і дозволила їй ухвалити фатальні для них рішення. Її дифузну ідентичність ускладнено феноменом, який свідчить про те, що вона – нарцисична особистість – патологічністю, що несе в собі риси величі, які й не дозволили їй, як нормальній матері (хай навіть ціною власного благополуччя), піклуватися про своїх дітей. Вона з легкістю робить вибір на користь запропонованого їй варіанту – сховати дітей на горищі. До речі, цілком можливо, що вона сама й вигадала цей спосіб, адже в дитинстві її саму часто тримали на цьому ж горищі. Прекрасній на вигляд жінці виявилося цілком не важко зачинити на горищі власних чотирьох дітей на довгі чотири роки (і це ув’язнення могло б тривати не чотири роки, якби діти не здійснили втечу). При цьому вона сама цілком спокійно й щасливо живе повноцінним аристократичним життям, практично не відвідуючи своїх нещасних дітей, згадуючи про них лише тоді, коли постає перед фактом розвінчання свого злочину. Виходить заміж, подорожує, з’являється в світській хроніці всього світу, веде світський спосіб життя й почувається щасливою, залишаючись абсолютно байдужою до страждань власних дітей, знаючи, що влітку на горищі стоїть нестерпна спека, а взимку – нелюдський холод, що діти марніють без сонячного світла й свіжого повітря й що іноді їх просто забувають (!) погодувати хоча б шматком черствого хліба. А після смерті маленького хлопчика – свого сина, якого вона сама отруїла, труп його викидає в сніг на просілочній дорозі.
Що могло дозволити жінці-матері залишатися байдужою до власних дітей – найважливіших людей у її житті?
На початку опису матері дітей Доллангерів виникає деяке підозра в тому, що, можливо, вона належить до інфантильних особистостей – можливо, через те, що виглядає «прилиплою» спочатку до свого чоловіка, а потім – до матері. І ми починаємо уявляти нещасну, але величну в своїй ляльковій красі, жертву обставин. Однак при подальшому уважному прочитанні приходить розуміння, що ця жінка – досить зріла особистість і зовсім не ідентифікована зі своїми передбачуваними значущими дорослими – матір’ю чи новим чоловіком. А всі рішення, які вона ухвалює, – це саме її рішення.
Стає очевидним переважання в структурі особистості цієї жінки примітивних захистів – знецінення (здоров’я й життя власних дітей, моральних і духовних цінностей) та всемогутності (що дозволяє їй з легкістю вершити долі інших). Як результат, ми бачимо в романі опис класичної нарцисичної особистості з явними ознаками недостатньої інтеграції образів своїх значущих інших і порушенням ідентичності. Усе це проявляється в її ціннісній сфері, відчутті внутрішнього обов’язку та, звісно, асоціальній поведінці, що вінчає цю трагічну сімейну історію.
Але якою б жахливою не була історія сімейства Доллангерів-Фоксвортів, читати цей роман цікаво. Особливо психологам.
