Технічний прогрес та уявлення людини про світ та себе часто не співпадають. Це явище є доведеним сучасними дослідниками людської психології (не плутати із «британськими вченими»!).
Зокрема в галузі медицини, де відсутність очікуваного результату лікування сприймається лікарем як програш. Та «смерть – це не програш. Смерть – це нормально. Смерть може бути ворогом, але водночас вона природна» (с). Так пише в своїй відвертій та протверезуючій книзі «Бути смертним» Атул Ґаванді - американський хірург, ендокринолог, професор Гарвардської медичної школи і Гарвардської школи громадської охорони здоров’я.
Попри всі досягнення медицини й найбільші грошові статки тих, хто може цими досягненнями користуватися, існує старіння та поступове згасання функцій; невиліковні хвороби, що приковують до ліжка; наслідки нещасних випадків та потреба в постійному догляді без бажання жити у притулку.
Добре знайомий із ставленням до старості та смерті в протилежних культурах – сучасній західній (американській) та традиційній східній (Індія), автор аналізує його через власний життєвий та професійний досвід. Ґаванді звертає увагу читача на те, що в кожному з варіантів ставлення немає ані ідилії, ані бездушності. Що з кожного варто взяти добре й відкинути застаріле. Що час усвідомити й прийняти існування старіння, згасання та смерті й зайнятися розбудовою сучасного свідомого ставлення до цієї частини життя. Щоб не віддавати «останні дні нашого життя… на лікування, яке псує нам розум і виснажує тіла заради шансу на одужання» (с).
Атул Ґаванді спирається на свій досвід роботи в американській реальності. Можливо, щось з описів змусить українського читача заздрісно зітхнути. Щось стане новим знанням. Наприклад, те, що «фахівці з охорони здоров’я мають офіційну класифікаційну систему визначення рівня функціонування особи» (с). А саме – вісім пунктів «Повсякденної діяльності» та вісім пунктів «Інструментальної повсякденної діяльності».
Та головними «персонажами» «Бути смертним» є ставлення та усвідомлення.
Сприйняття «життя на схилі літ як щось неправильне» (с), тому що досі не усвідомлюємо того, що стали жити та продуктивніше, ніж тоді, коли середній вік життя становив 40-50 років. Зміна змісту з медичної точки зору поняття «помирати». Нове бачення того, як можна це робити, що його пропонує сучасний хоспіс. Необхідність володіння лікарями мистецтвом того, що шведські лікарі називають «контрольною розмовою». Усвідомлення того, «що бувають часи, коли протистояння того не варте» (с).
Автор «Бути смертним» пропонує поважати кінець життя людини та її бажання. «Технологічне суспільство забуло про те, що вчені називають «передсмертна роль», і про її важливість для людей у мить, коли життя добігає кінця», - пише Атул Ґаванді.
«Люди хочуть поділитися спогадами,… владнати стосунки, … Вони хочуть завершити свою історію на власний розсуд» (с).
