Чи потрібно мені звернутися за психологічною допомогою до лікарів? (психотерапевт, психіатр)

Дуже «депресивно» себе відчуваю у соціумі. Я поставив сам собі діагноз соціофобію тому що ще в дитинстві в районі 13 років я так боявся розмовляти з незнайомцями, що навіть коли мені требу було забрати посилку на пошті, мені було страшно, тряслися руки, серце билося та заікався перед касиром. До тепер я думав що в мене немає соціофобії але мені здається що вона просто змінила форму, наприклад я ніколи не спитаю у незнайомця на зупинці о котрій буде найближчий автобус, піду в інший магазин якщо не побачу цінника на товарі ніж запитаю у продавця, буду блукати ніж запитаю у прохожих де знаходиться та чи інша будівля, тобто я ніколи не зініціюю діалог першим і не попрошу ні в кого допомоги, НІКОЛИ. І це не одна так сказати проблема яка у мене є. Я все тримаю у собі, а нащо й воно потрібно іншим, а якщо й розповім то як мені це «виливання» душі допоможе мені і як вони мені допоможуть? Ніяк. Та навіть я не знаю що сказати бо я не знаю що зі мною. Через голову стільки думок проходе що уночі мені треба довго лежати в постелі щоб заснути а в день я взагалі не можу заснути, просто не вмію грубо кажучи. Коли намагаюся не думати ні про що, то цей потік думок збільшується аж втричі точно. Не можу без огиди дивитися на своє тіло в дзеркалі, бридко слухати свій голос на записі хоча всі хвалять його та й кажуть що я качок на відміну від того що я всім доводжу що мій голос ніщо і ніякий я не качок а дрищ. Коли мені кажуть наприклад що я милий або гарний то мені навіть не те щоб приємно, точно ніяково але я підсвідомо думаю що вони кажуть неправду. Коли поруч або сзаду сміється людина або група людей то я точно подумаю що вони сміються з мене. В мене бувають думки що в мене може бути «синдром самозванця», коли люди кажуть що надихаються моїми успіхами і хвалять мене, я вважаю що мої успіхи це просто випадковість і боюсь що їхнє ставлення зміниться коли вони мене «викриють». Я намагаюся при людях або на вулицях не їсти бо боюся що на моєму обличчі постійно прилипша їжа та й коли їм мені здається що виглядаю грубо кажучи як свин, коротко то не переношу того щоб їсти поруч з людьми. Я поступаюся навіть незнайомим людям навіть коли це потрібніше мені або шкодить мені. В дитинстві бійки були частиною мого життя але я не знаю що в мені змінилося що я не можу вдарити людину-агресора навіть якщо зіткнення не уникнути, хіба що якщо він ударить перший. Коли навіть треба вдарити людину навіть це якщо й спаринг то в мені немов барʼєр стоїть, немов якщо я зараз його ударю, то це я вдарю себе в три рази сильніше. Як я вище казав то моя самооцінка нижче немає, майже всіх людей вважаю вище за себе та боюсь того як вони подивляться на мене, усі свої досягнення обезцінюю і вважаю за випадковість і що просто пощастило