“Якби ми слухалися свого розуму, у нас ніколи не було б любовних стосунків. У нас ніколи не було б дружби. Ми ніколи б не пішли на це, бо були б цинічними: «Щось не те відбувається» чи: «Вона мене кине» чи: «Я вже обпікся, а тому...» Дурість це. Так можна пропустити все життя. Кожного разу треба стрибати зі скелі й відрощувати крила вниз.”
“Перше, що дізнаєшся в житті, — це те, що ти дурень. Останнє, що дізнаєшся, — це те, що ти той самий дурень.”
“Коли людині сімнадцять, вона знає все. Якщо їй двадцять сім і вона все ще знає все — значить, їй досі сімнадцять.”
“Кожен має залишити щось після себе. Сина чи книгу, чи картину, будинок, збудований тобою, або хоча б стіну, зведену з цегли, чи пару взуття, зшиту тобою, або сад, посаджений твоїми руками. Щось, до чого при житті торкалися твої пальці, в чому після смерті знайде притулок твоя душа. Люди будуть дивитися на вирощене тобою дерево чи квітку, і в цю мить ти будеш живий.”
“Кохання — це коли хочеш переживати з кимось усі чотири пори року. Коли хочеш бігти з кимось від весняної грози під засипану квітами бузок, а влітку збирати ягоди й купатися в річці. Восени разом варити варення й заклеювати вікна від холоду. Взимку — допомагати пережити нежить і довгі вечори…”