Upsihologa Logo
У психолога Українські психологи
«Якщо ви не робите помилок, значить, ви вирішуєте занадто прості задачі. ...»
Питання від: nika98 Вік: 19

Уникаючий тип прив\\\'язаності

Уже майже три місяці, як я зустрічаюсь з хлопцем - він військовий, що пройшов Азовсталь і майже рік був у полоні. Вживу ми бачимось лише декілька днів десь кожні два місяці, але я з цим поступово почала звикатись, проблема в іншому. Останнім часом він почав дистанціюватись, вести себе більш холодно і незацікавлено, і я, звісно ж, попросила про це поговорити. Під час розмови він сказав, що має уникаючий тип прив\'язаності та, хоч і сподівався, що після стількох років щось змінилось, знову дійшов до етапу, коли він починає будувати бар\'єр з партнером (тобто зі мною). Я з цим не стикалась, і тому мені страшно. Я знаю, що в таких випадках потрібно людині дати простір та можливість відсторонитись, проте я водночас боюсь, що це \'дати простір\' закінчиться тим, що ми віддалимось ще більше один від одного та втратимо один одного. Я не знаю, як вчинити правильно, так щоб і я не страждала, і він теж не страждав
...
Що означають ці оцінки?

Оцінки питань

Користувачі можуть голосувати за запитання, що сподобалися. Найкращі питання ми розміщуємо у спеціальній секції сайту.

Ви можете проголосувати за питання, якщо воно чимось вам сподобалося. Можливо, цікава тема, чи добре описана проблема, чи ви вважаєте, що відповіді психологів на поставлене питання корисно було б почитати багатьом іншим людям.

Якщо ви голосуєте за якесь питання, то посилання на нього пізніше може бути відображене на вашій особистій сторінці, у секції "Сподобалися питання". Ваші негативні оцінки ніде не відображаються.

У психологів на особистих сторінках запитання, що їм сподобалися, відображені не будуть.

Відповіді психологів

Краща відповідь
Вітаю!
Ви опинилися в дуже непростому місці — між бажанням зберегти близькість і страхом її втратити. І те, що Ви це помічаєте й не ігноруєте свої почуття, вже важливо.

Те, що відбувається між вами, схоже на зустріч двох різних рухів: один — тягнеться до тепла, ясності, взаємності; інший — ніби відступає, коли стає надто близько. І в цій динаміці легко почати губити себе, намагаючись «правильно поводитися», щоб не втратити іншого.

Ви пишете, що боїтеся: якщо дасте простір — віддалення стане остаточним. Це дуже живий і зрозумілий страх. Але тут важливе питання: де в цьому всьому Ви самі? Скільки відстані для Вас ще є терпимим, а з якого моменту починається Ваша самотність поруч із кимось?

Його досвід — надзвичайно важкий, і природно, що близькість може викликати напруження або потребу захиститися. Але водночас Ваш біль і тривога — не менш реальні. Стосунки не можуть будуватися лише навколо його темпу, якщо у Вас при цьому з’являється відчуття, що Ви залишаєтесь без опори.

Можливо, зараз для Вас опорою може стати не відповідь «як не втратити його», а більш чесне запитання до себе:
що для мене означає бути в цих стосунках?
яку близькість я можу витримати, а яка вже ранить?
чи є в цьому місце для мене — живої, чутливої, з потребами?

І тоді розмова з ним може бути не лише про його дистанцію, а й про Вас: не як вимога змінитися, а як відкриття — «ось як мені поруч із тобою, ось де мені боляче, ось чого я потребую».

Дати простір — не означає зникнути або мовчки чекати. Це може бути про те, щоб не тиснути, але залишатися в контакті з собою і позначати свої межі. Простір може бути взаємним: не лише для його віддалення, а й для Вашого дихання.

І ще одне важливе: інколи ми намагаємось врятувати зв’язок будь-якою ціною, але ціна — це ми самі. Варто дуже обережно до цього місця придивитися.
Доброго ранку!
цитата:
Я не знаю, як вчинити правильно

Зазначаєте, ніби не знаєте, як вчинити правильно. А між тим насправді знаєте
цитата:
Я знаю, що в таких випадках потрібно людині дати простір та можливість відсторонитись
, проте боїтесь, що
цитата:
закінчиться тим, що ми віддалимось ще більше один від одного та втратимо один одного.

Тобто страх змушує Вас шукати якийсь обхідний шлях (до речі, цей шлях за визначенням буде НЕправильним), щоби не зустрітись зі стражданням(!)

І важливо тут, передусім, Ваша схильність драматизувати хід подій.
От чому одразу ведете мову про СТРАЖДАННЯ, адже знайомі усього три місяці, з яких зустрічались вживу декілька днів???

В разі роставання можете відчувати розчарування, сум на якийсь час, але страждання - це дуже серйозно, особливо на ранньому початку стосунків.

Виходить, є певна вразливість. От з Вами щодо цієї вразливості і варто працювати в рамках консультацій з психологом.

цитата:
Під час розмови він сказав, що має уникаючий тип прив'язаності та, хоч і сподівався, що після стількох років щось змінилось, знову дійшов до етапу, коли він починає будувати бар'єр з партнером (тобто зі мною).

Окремо щодо цього аспекту. Ні я, ні Ви - ми не можемо бути впевнені, що у хлопця саме уникаючий тип прив'язаності(!) Він сам може цього достеменно не знати, однак може несвідомо використовувати термін, коли пояснює іншій людині зміну своїх почуттів або намірів.

Однозначно варто брати до уваги головне - Ви тут ні до чого(!)
По-перше, не усі люди усім підходять.
По-друге, з проблемами внаслідок уникаючого типу прив'язанності люди йдуть у психотерапію.
По-третє, Ви не психотерапевт. Тому не раджу брати на себе роль Рятівника і терапевта.
Будуть питання - звертайтесь.
Война меняет психику.
Он сказал мягко , что уникаючий. По факту он учится не чувствовать, чтобы выживать.
Вы имеете дело с человеком, который прошёл плен и Азовсталь. Это опыт, который часто меняет базовое ощущение мира. У таких людей нередко включается эмоциональное онемение, появляется потребность в дистанции как способ не чувствовать слишком много.
Если можете Простите его и живите свою жизнь
Мы не можем до конца понять поступки людей в критических ситуациях. Его можно понять и принять.И при этом продолжать жить свою жизнь.
Ситуацію, описану Вами можна умовно поділити на 2 складові: факти і міркування.
І тут важливо за міркуваннями не втратити фактів.
Хлопець почав віддалятись- це факт.
Він цей факт якось пояснює, Ви його якогось пояснюєте- це вже міркування.
Ми не знаємо, чи він так пояснює, бо сам в це вірить, або ж для того, щоб не образити Вас відмовою від стосунків.
Але його пояснення абсолютно НЕ змінюють нічого- хлопець прийняв рішення віддалитись, бо саме цього він хоче.
І тут важливо пам'ятати, що людина, яка чогось прагне (наприклад, стосунків), буде шукати МОЖЛИВОСТІ, а той хто НЕ хоче - завжди знайде пояснення.

Ви намагаєтесь "знайти вихід " там, де хлопець його вже практично означив.
Але, нажаль, правда в тому, що ніякі дії однієї сторони НЕ здатні "включити бажання бути разом " в іншої, якщо та інша вже шукає приводи все завершити.
В крайньому випадку, можлива ситуція, коли одна сторона "буде грати за обох "- все "розуміти, вибачати, бути мудрою,..." і це дасть шанс стосункам протриматися трохи довше.
Але це насправді важко назвати дійсно стосунками, коли одна сторона "рятує" стосунки, а друга- "ну що вдієш, я такий ".
В будь яких стосунках важливо і Бути Собою і чути партнера, і вже разом отримувати радість, вирішувати складності, будувати плани, а не бути рятівником, відкладаючи свої власні бажання на другий план.
Вітаю . Його «бар’єр» — це не обов’язково втрата почуттів до Вас, це його звичний спосіб почуватися в безпеці, коли стосунки стають серйозними.

Ось як діяти, щоб не втратити і його, і себе:

Не «доганяйте» його. Коли він віддаляється, Ваше бажання підійти ближче лякає його ще більше. Чим сильніше Ви будете намагатися «поговорити» або «виправити» це зараз, тим вищим буде його бар’єр.

Дайте простір, але не зникайте. Це як з диким птахом: якщо бігти до нього він полетить. Потрібно просто бути десь поруч і займатися своїми справами. Напишіть щось нейтральне: «Я бачу, що тобі треба побути в собі. Я поруч, займаюся роботою, пиши, як захочеш».

Займіться собою. Це найкращий спосіб не страждати. Коли він бачить, що Ви не сидите біля телефону в сльозах, а живете своє цікаве життя, він перестає відчувати провину за свою холодність. А саме провина часто заважає таким людям повернутися до діалогу.

Визначте свій ліміт. Ви не повинні чекати вічно. Подумайте, скільки часу Ви готові дати йому на це «відсторонення» (тиждень, два, місяць), щоб це не зруйнувало Вас.

Головне правило: Ваша стабільність зараз це найкращі ліки. Якщо Ви не панікуєте від його холоду, він швидше зрозуміє, що Ви «безпечна гавань», а не загроза його свободі.

Як Ви вважаєте, чи вдасться Вам зараз трохи змістити фокус із нього на власні справи, щоб дати йому цей час?
Доброго ранку!
Колеги написали багато корисного вже, тому я спробую виділити те, що на мою думку, може Вам допомогти.
Як на мене, Ви дещо поспішаєте в стосунках загалом. І незважаючи на те, що зустрічаєтеся не лише тільки три місяці, а ще й тільки по декілька днів на місяць, вже надмірно прив'язалися до нього. Хоча, насправді, Ви його дуже мало знаєте та і, на скільки я зрозуміла, мова ще не йшла про серйозні стосунки.
Окрім того, привертають увагу Ваші слова про страждання "Я не знаю, як вчинити правильно, так щоб і я не страждала, і він теж не страждав". А це вже виглядає як певна внутрішня установка, яка явно сформувалася набагато раніше.
Зважаючи на всі ці деталі, виникає припущення, що у Вас може бути сильна схильність швидко прив'язуватися загалом до людей, чоловіків. Що, насправді, може дуже сильно заважати в подальшому будувати щасливі та гармонічні стосунки. А отже, потребує більшої уваги вцілому.
А зважаючи, що схильність до швидкого звикання формується в дитинстві, підкажіть, будь ласка, чи отримали Ви достатньо тепла, порозуміння в дитинстві від батьків?
Бо якраз відповідь на це питання може стати ключем до вибудови правильної поведінки з цим військовим.
Доповнення від автора питання ·

↩ Реакція на відповідь № 390299 для Алла Григорівна

дякую за відповідь. Можливо, я й справді надто швидко прив'язалась, я раніше не задумувалась над цим. У моїй голові цей процес виглядав більш поступово: десь два місяці активного живого дружнього спілкування, потім місяць активного спілкування в переписці і, після зустрічі вживу, початок стосунків. З приводу батьків: я насправді доволі смутно пам'ятаю своє дитинство. Знаю точно, що воно не було дуже поганим, мене не били і намагались всілякими способами сприяти моєму багатобічному розвитку. Певні непорозуміння виникли вже на пізнішому етапі в підлітковому віці, оскільки мама була і є доволі вимогливою жінкою, яка на емоціях може сказати доволі грубі речі або сильно образитись, якщо щось ішло не так, як їй хотілось би. Я відчуваю, що в неї в голові сформувався певний образ ідеальної дочки, з яким я не співпадаю, і тому це іноді може переростати в надмірну критику чи контроль, проте більшість часу ми з нею нормально розуміємось
Доповнення від автора питання ·

↩ Реакція на відповідь № 390284 для Наталія Миколаївна

Дякую! Так, я вже працюю над тим, щоб сильно не зациклюватись на цій ситуації та не робити собі цим гірше :) Від цього однозначно стає трохи легше. Звісно, іноді починаю нервувати, коли розумію, що попереду нас чекає не одна серйозна розмова після такого собі "тайм-ауту" (принаймні, ми з ним про це домовились раніше), проте принаймні у мене є час для того, щоб морально до цього підготуватись та підійти до питання з більш "холодною" головою
Доповнення від автора питання ·

↩ Реакція на відповідь № 390314 для Наталия Горская

Насправді, це трохи важко описати. Взагалі я доволі чутлива людина, і мені завжди нелегко на душі, коли на мене будь-хто ображається, навіть якщо ця образа не має якогось логічного підґрунтя. У випадку з мамою ситуація аналогічна, і зазвичай під час конфліктів з нею я відчуваю сильне почуття вини та розчарування, що підштовхує мене на спроби якось виправити ситуацію або загладити провину, поговорити з мамою та знайти якийсь компроміс
Дякую за щиру відповідь.
Чи помічаєте Ви певну схожість в ситуаціях з іншими важливими для Вас людьми і в ситуаціях з мамою?
Чи виникає "сильне почуття вини та розчарування, що підштовхує мене на спроби якось виправити ситуацію або загладити провину, поговорити з мамою та знайти якийсь компроміс"?
Доповнення від автора питання ·

↩ Реакція на відповідь № 390317 для Наталия Горская

Залежить від людини та її ступеня важливості, якщо так можна висловитись. Чим цінніше для мене людина, тим активніше я намагатимусь "пробитись" крізь образу та якось виправити ситуацію чи конфлікт, і просто стояти осторонь та мовчати для мене стає доволі важко. Я чітко усвідомлюю, що багатьом потрібен час, щоб заспокоїтись після конфлікту та просто побути наодинці, проте чим довше цей тайм-аут триває, тим більше я починаю переживати внутрішньо, хоч і все одно намагаюсь поважати кордони людей та не чіпати їх, якщо вони цього не хочуть. Зазвичай це стосується батьків, найближчих друзів або романтичних партнерів, з усіма іншими людьми я хоч і все одно почуваю себе дещо пригнічено після конфлікту, та мені значно легше відсторонитись від них на певний час та взяти перерву на "подумати"
Я Вам дякую за відвертість.
Ваші уточнення лише підтвердили моє припущення, що "ключ" не лише до стосунків з цим чоловіком, але і, загалом, з чоловіками, лежить в стосунках з Вашими батьками.
Так, так, саме батьками, а не лише з мамою. Бо те, що батько не був фізично присутній у Вашому житті, ще не означає, що він не впливає на Вашу ідентифікацію себе та реакції в стосунках з чоловіком.
Батьки - це та основа, з якої складається кожна дитина. І якщо батько не був присутнім в дитинстві, нерідко, збільшується в рази внутрішня потреба в чоловіку поруч. Адже, саме батько - це перший чоловік в житті дівчинки. І саме він відповідає за почуття впевненості в собі, почуття захищеності та опори в житті. А зважаючи, що "..мама була і є доволі вимогливою жінкою, яка на емоціях може сказати доволі грубі речі або сильно образитись, якщо щось ішло не так, як їй хотілось би. Я відчуваю, що в неї в голові сформувався певний образ ідеальної дочки, з яким я не співпадаю, і тому це іноді може переростати в надмірну критику чи контроль..." - це лише підсилює почуття провини за абсолютно все, стан невпевненості в собі. Бо дитина ніколи не звинувачує дорослих, адже, вони великі і все знають і роблять правильно. Отже, щоб там не відбувалося в стосунках, дитина завжди думає, що це вона все неправильно робить І тому її не приймають такою, якою вона є.
Звідси і страх зробити щось неправильно. Бо тоді її точно любити не будуть.
Дорослішаючи, ці установки закріплюються на несвідомому рівні і продовжують працювати автоматично, не даючи можливості відчувати себе внутрішньо вільно, самодостатньо, змушуючи постійно намагатися все зробити правильно і викликаючи постійне, деструктивне почуття провини
"...я доволі чутлива людина, і мені завжди нелегко на душі, коли на мене будь-хто ображається, навіть якщо ця образа не має якогось логічного підґрунтя. У випадку з мамою ситуація аналогічна, і зазвичай під час конфліктів з нею я відчуваю сильне почуття вини та розчарування, що підштовхує мене на спроби якось виправити ситуацію або загладити провину".
Отже, як на мене, основне питання не стільки в чоловікові, скільки у Вашому сприйнятті себе. А це самими найкращими порадами не трансформується. У таких випадках, щоб стати самодостатньою, а отже, навчитися правильно поводитися з чоловіками, необхідна індивідуальна трансформаційна робота з дитячими (підлітковими) травмами та поведінковими моделям і глибинними деструктивними установками
Схоже на те, що в ситуаціях, коли важлива для Вас людина стає певною мірою "недоступною " емоційно, у Вас активується певна схема реагування, яка сформувалась в дитинстві як єдина, яка давала можливість "емоційно вижити ".
Справа в тому, що дитині життєво необхідно мати поруч "свого дорослого" , який "не відвернеться " за будь яких умов.
В ситуаціях, коли мама умовно кажучи "відверталась", емоції маленької дівчинки були настільки нестерпними, що єдиним, що залишалось робити, щоб повернути до себе таку вкрай важливу для виживания (навіть фізичного) маму, це самій шукати якихось "компромісів " та "ставати розуміючою" .
Зараз існують певні тригерні обставини, які активують той стан маленької дівчинки, якій нестерпно боляче, і слідом виникає та ж поведінка, яка колись допомогла вижити- "якось виправити ситуацію".
Хоча зараз доросла частина вже відчуває, що "щось тут може і не так".
Тому в вашій ситуації не тільки реакції хлопця можуть мати коріння в травмі, а й і ваші також.
Доповнення від автора питання ·

↩ Реакція на відповідь № 390320 для Наталия Горская

Дуже дякую за відповідь, це наштовхує на роздуми. Скажіть будь ласка, якщо прибрати ці певні "тригерні обставини", то чи допоможе це позбутись даної захисної реакції, і як саме можна розрізнити, які конкретно обставини є тригерними, а які ні?
Татьяна Удалова — психолог
м Луцьк ·
Вітаю. Коли ми набуваємо щось значуще, важливе для себе (в Вашому випадку , стосунки, близьку людину), автоматично виникає страх це втратити . В Вашого партнера, це швидше страх втратити свою автономність, йому важко зближатись в стосунках. І його і Ваша психіка в певні моменти, які вважає небезпечними, регресує в дитячі поведінкові патерни (шукати близкості за будь- яку ціну , уникати, тощо...) . Вас лякає його відстороненість. Хороша новина в тому, що в ранньому дитинстві Ви вже це пережили і впорались ( швидше за все в стосунках з мамою або з татом) і ще одна хороша новина це те, що одна доросла людина завжди може вижити без іншої дорослої людини. І Ви завжди можете домовитись із собою дорослою. Нажаль з його привязаністю і страхом Ви зробити нічого не зможете.
Це працює навпаки- тригерні обставини прибрати неможливо.
Важливо зробити їх НЕ тригерними, тобто такими, які вже НЕ "відкидають " Вас в стару схему реагування.
Опрацювавши травму можна вийти на той рівень, коли ваша Доросла частина буде в таких обставинах достатньо сильною, щоб вже з іншого внутрішнього стану відокремити травматичний досвід минулого і підібрати поведінку, адекватну ситуації.
Увійдіть або зареєструйтеся, щоб відповісти.