Upsihologa Logo
У психолога Українські психологи
Наживо:
Ирина Константиновна Зубиашвили
Ирина Константиновна Зубиашвили 4 години тому: «Вы описываете свои очень болезненные отношения с отцом. Вызывает уважение то, что несмотря на сложную ситуацию, Вы думаете о благодарности. Посмотрите на отца под совершенно ин»
Віталій Вікторович Бондарчук
Віталій Вікторович Бондарчук 6 годин тому: «Это очень печальная история. Приятно читать, как вы рассуждая и анализируя, стараетесь быть объективной, находить оправдания и пояснения, почему отец такой. Да, возможно, он сам по»
Володимир Анатолійович Тарасенко
Володимир Анатолійович Тарасенко 7 годин тому: «Здравствуйте! цитата: «В последние два месяца усились визуализации на различные негативные ситуации, образы бывают крутяться то вправо то влево, то виде шара, то виде геометрическ»
Питання від: Денис Вік: 31

Проблеми з самооцінкою

Доброго часу доби. Мені скоро 32 і у мене шалені проблеми з самооцінкою, постійно себе гноблю, знецінюю себе. Навіть ще у школі, коли я отримував гарні оцінки, я часто собі казав, що я їх не заслуговую, що радіти цьому не можна, бо якщо буду радіти гарним оцінкам, то я розслаблюсь і оцінки поповзуть донизу. Вступивши до університету, у мене було відчуття, що я не заслуговую там вчитись, що я якась маленька людина, яка не має права показувати себе. Потім закінчивши університет з червоним дипломом і вступивши до аспірантури у мене з'явилось те саме відчуття, що я не вартий цього. Захистивши дисертацію - те саме, відчуваю себе людиною з розумовою відсталістю. Навіть зараз, працюючи дистанційно на керівній посаді, я відчуваю себе погано, відчуття, що я не заслуговую цієї посади, я боюся виходити на роботу щодня, боюся підлеглих, боюсь, що вони можуть запитати те, на що я не знатиму відповіді. Боюсь кожного повідомлення у робочому чаті. Після робочого дня у мене виникають нав'язливі думки у вигляді голосів моїх підлеглих, де вони мене матюкають, проклинають, обзивають. Або виникає раптовий страх пізно ввечері, що мені в робочий чат можуть написати щось погане, і я у нього заходжу, перевіряю, чи все там ок. Потім коли намагаюсь з нього вийти, мені знову не дають це зробити нав'язливі думки у вигляді матів, я їх собі забороняю думати, я людина хоч не дуже релігійна, але віруюча. І я знаю, що це гріх думати матюки. Згрішити можна словом, ділом та подумки. Тому і боюсь, колеги мої підлеглі пишуть у чат матюки, не на мою адресу, звісно, але пишуть. Тому що вони то написали матюк, я його прочитав і ясна річ, подумав, і мені після цього гріх від Бога, і після цього доводиться подумки просити у Бога пробачення за те, що згрішив подумки. Хоча я сам науковець, і розумію, що ми не в змозі контролювати власні думки, але думки у вигляді матюків викликають шалену тривогу. Підлеглі всі якісь неправильні, я не люблю себе хвалити, але я завжди старався за правилами етики і моралі, ніколи не матюкався. Вважаю себе не гідним мати родину чи просто дівчину. Вважаю, що не заслуговую на кохання. І найцікавіше те, що я сам продовжую собі занижувати самооцінку з кожним днем, постійно себе гноблю. І не можу зупинитися. І останнім часом почуваю себе якимось лайном, потворною, яка не має права взагалі існувати. Що мені з цим робити? Чи можливо якось виростити у собі адекватну самооцінку фактично з нуля? Дякую.
...
Що означають ці оцінки?

Оцінки питань

Користувачі можуть голосувати за запитання, що сподобалися. Найкращі питання ми розміщуємо у спеціальній секції сайту.

Ви можете проголосувати за питання, якщо воно чимось вам сподобалося. Можливо, цікава тема, чи добре описана проблема, чи ви вважаєте, що відповіді психологів на поставлене питання корисно було б почитати багатьом іншим людям.

Якщо ви голосуєте за якесь питання, то посилання на нього пізніше може бути відображене на вашій особистій сторінці, у секції "Сподобалися питання". Ваші негативні оцінки ніде не відображаються.

У психологів на особистих сторінках запитання, що їм сподобалися, відображені не будуть.

Відповіді психологів

Краща відповідь
Павел Леонидович Басанский — психолог
Павел Леонидович Басанский психолог
Київ ·

Психолог більше не активний на сайті

цитата:
Ви пишете про те ніби мої батьки були нарцисичними. Але мені все життя здавалося (можливо помилково), що у них також занижена самооцінка, як і у мене. Тому що вони також прагнули всім подобатись навколо, їм було не байдуже, що про них скажуть оточуючі люди

Во-первых, люди с полностью заниженной самооценкой не отзываются о других пренебрежительно, как это постоянно делали Ваши родители. А если они осуждали и ругали других, значит 100% считали себя ВЫШЕ и ЛУЧШЕ. А это точно нарциссическое.
Во-вторых, нарциссичные люди часто проваливаются в состояние собственной НИЧТОЖНОСТИ. То "я молодец", то "я пустое место". И так по кругу.
В-третьих, это одна из основных особенностей нарцисса: навязчивое желание нравится окружающим и зависимость от похвалы. Это психопатам всё равно, что о них подумают. И аутистам также.
В-четвёртых, уверен, что и у Вас имеются нарциссические черты, как наследство от родителей (заметил по некоторым проявлениям, долго объяснять).
А потому внимательно ознакомтесь со статьёй:
"Як визначити у себе (чи інших) наявність нарцисичної частини?"
https://upsihologa.com.ua/yak-viznachiti-u-sebe-nayavnist-narcisichno-05-02pavelbasan.html
чтобы разобраться как в особенностях родителей, так и в своих собственных.
цитата:
Можливо жертвувати своїм життя заради матері і є викривленням програми спадковості, але тоді питання у тому хто підтримає мою маму, якщо не буде мене поруч.

Быть рядом НЕ означает жить ВМЕСТЕ с ней и жертвовать своей личной жизнью.
Поддерживать можно и даже нужно, особенно мать, НО только НЕ в ущерб себе, НЕ жертвуя собой. То есть выполнять свой сыновий долг можно и нужно БЕЗ жертвования. А потому Ваша следующая фраза:
цитата:
Проте з якою совістю я зможу жити своїм власним життям, якщо матері буде погано одній? Мене просто мучить совість. Обов'язок піклуватися про батьків є однієї із Божих заповідей і я не можу її порушити

не имеет смысла и оснований. Никаких. Исполнять заповедь (я сам верующий)
нужно, заботиться и уважать родителей обязательно, но где здесь хоть слово про принесение себя в жертву? Где здесь хоть намёк на то, что при этой заботе необходимо отказаться от личной жизни? Где?
И вспомните 2-ю главную христианскую заповедь: "Возлюби ближнего твоего, как самого себя".
А КАК Вы можете любить ближнего, то есть мать, если себя НЕ ЛЮБИТЕ?! Если собой жертвуете и о себе не заботитесь правильно. Как?
цитата:
Заміж вона ніколи не вийде, тому що вже їй 50 років

Во-первых, 50 лет - это НЕ возраст, женщины выходят замуж и просто выстраивают свою личную жизнь и в намного старшем возрасте. Тем более нарциссичные женщины - они умеют быть привлекательными. Если конечно не начинают эксплуатировать своими драматическими страданиями близких.
А во-вторых, это ЕЁ право и ЕЁ выбор, а значит и ЕЁ ответственность. НЕ Ваша.
Зачем ПЕРЕКЛАДЫВАЕТЕ ответственность за её выбор на СЕБЯ?!
Понимаете, что таким образом попадаете в ловушку? Причем тоже по-своему личному!!! выбору. И вот за это попадание в ловушку Вы и отвечаете своим болезненным и депрессивным состоянием.
Правильно: отдать ответственность за мамину жизнь - маме. Она взрослый человек - справится. И взять ответственность за СВОЮ жизнь.
цитата:
Понимаете, чем это грозит Вам, если не исправить данный сбой программы?
Мабуть суцільною самотністю, подальшим посиленням ОКР та тривожно-депресивного стану

Именно. А значит, либо Вы как послушный кролик будете идти в пасть к "удаву" (углублению депрессии и окончательному разрушению себя), либо станете самостоятельным и независимым взрослым человеком, живущим собственной жизнью, а не несчастным, приносящим себя в жертву.
Денисе, щоб розібратись в ситуації важливо пригадати "основи "( як формується ставлення до себе) і знати історію вашого формування з дитинства.
На форумі, звісно, проблем не вирішують, але можна оформити "напрямок руху ".
Щодо "основ "(теорії).
У людини є Базові Потреби, які мають задовільнятися, щоб людина по-перше вижила, а по-друге могла відчувати себе гармонійно (як фон).
Якщо брати класифікацію Джеффрі Янга, то їх 6: В фізичній безпеці; в прийнятті дитини такою, яка вона є; в стосунках (допомозі, підтримці) без умов; в автономії (мати право на свої власні бажання ); в дисципліні і контролі (формує уміння контролювати своє життя); у визнанні результатів діяльності (право бути визнанним).
Існує багато різних класифікацій Базових Потреб, від цього не залежить суть.
А суть проявляється в тому, що коли дитина знаходиться в середовищі, де її Базові Потреби задовільняються, то у неї формуються позитивні переконання про Себе:
- Моє життя /здоров'я важливе
- Я важливий і цінний такий, як я є
- Я маю право на допомогу, підтримку та хороше ставлення
- Мої бажання/думки важливі, я маю право не відповідати очікуванням інших
- Я маю право контролювати своє життя і не нести чужої відповідальності
- Я маю право робити те, що мені цікаво і результати моєї праці мають право на визнання.
Якщо певна Базова Потреба не задовільняється, то дитина вимушена так пристосуватися, щоб хоч якось задовольнити цю потребу.
Наприклад, бути завжди критичним до себе, бо інакше батьки не будуть проявляти тепло і любов.
Дитині життєво необхідно мати тепло, любов, прийняття від найважливіших людей в своєму житті.
Щоб це отримати, дитині часто доводиться "повірити" в будь що, що їй кажуть важливі люди.
В залежності від того, які саме Базові Потреби порушуються, у людини формуються негативні переконання про Себе:
- Моє життя не має значення (тут може бути відсутність піклування про своє здоров'я)
- Я не маю права на любов, якщо я не такий, як очікують
- Потреби інших важливіші, ніж мої, я якийсь не такий, не варто турбувати інших
- Я ні на що не впливаю/ або навпаки, Я ха все відповідаю, якщо що, Я винен
- Мої результати не важливі, Мої компетенції не значать нічого, інші краще розбираються, або бути першим, або не робити зовсім.

Отже, з теорії можна побачити, що саме особиста історія формування з дитинства містить "ключі" до відповідей, чому саме у людини сформувались певні переконання про себе.
В співпраці з фахівцем можна дослідити, що саме було порушене і відкорегувати наслідки.

І ще один момент.
Ви- дійсно Доросла Людина, яка насправді багато чого досягла в своєму достатньо молодому віці. Це означає, що Ви маєте достатньо сильну внутрішню Дорослу частину, яка непогано справляється з багатьма аспектами цього непростого життя.
Але.
Є певні обставини (тригерні) які ніби "відкидають" цю вашу розумну і свідому Дорослу частину, і "провалюють" Вас в певний дитячий стан. І тут уже вашими думками починає керувати або внутрішня дитина, або внутрішній критик, або внутрішній захисник - це умовні внутрішні складові Особистості.
Задача тут - розібратися, які саме тригери "розвалюють" Дорослу частину, укріпити її і розібратися з тою "командою "(критик, захисник, дитина), які штовхають Вас в не дорослі реакціі ( вони не спеціально, просто так спрацьовує травматичний досвід).

Якщо в цілому, то ваші думки про Себе- це НЕ констатація "фактів", а викривлене сприйняття, яке "вмонтувалось" всередину внаслідок подолання Вами певних несприятливих гармонії обставин.
Саме тому важливо НЕ слухати їх, а розібратися з проблемою та опрацювати її.
Ну і вже точно НЕ варто вчиняти дії, щоб "підтвердити " ці хибні переконання, які в свій час допомогли (маленькому Денису), але вже тепер точно заважають дорослому та розумному Денису бути спокійним і щасливим.
Вітаю.

Дякую вам за таку чесну й глибоку розповідь.
Те, що ви описуєте, — це не «слабкість» і не «поганий характер». Це дуже виснажливий внутрішній конфлікт, у якому ви живете вже багато років.

Я хочу почати з важливого:
ви не виглядаєте людиною «недостойною». Ви виглядаєте людиною, яка роками живе з жорстким внутрішнім критиком.
У вас є об’єктивні досягнення: червоний диплом, аспірантура, захист дисертації, керівна посада. Це не випадковості. Але кожного разу, коли з’являється успіх, всередині ніби вмикається механізм:
«Не радій. Ти не заслуговуєш. Скоро викриють».
Це дуже схоже на синдром самозванця — коли реальні результати не інтегруються у самооцінку. Людина ніби постійно чекає викриття.
Але є ще один важливий момент.
Ті нав’язливі думки, страхи, повторні перевірки чату, тривога через «гріх думки» — це вже не просто низька самооцінка. Це схоже на тривожно-обсесивний механізм.
Думки з матюками — це не ваш вибір і не ваш моральний рівень.
Нав’язлива думка — це симптом тривоги, а не гріх. Людина не відповідає за автоматичну появу думки. Відповідальність виникає лише там, де є свідомий намір.
Те, що ви починаєте подумки «скасовувати» ці думки, просити пробачення знову і знову — це спосіб зменшити тривогу. Але, на жаль, такі ритуали її лише підсилюють.
Ще одна важлива річ.
Фрази на кшталт «я не маю права існувати», «я потворна», «я лайно» — це вже рівень глибокого самознищення. І з цим не варто залишатися наодинці.
Ваша самооцінка не «з нуля».
Вона просто повністю побудована на страху:
страху помилки, страху осуду, страху бути недосконалим, страху перед Богом, страху перед людьми.
І поки всередині керує страх — самоповага не виросте.
З цим можна працювати. І так, це реально змінити.
Але тут важлива системна психотерапія. Особливо з фокусом на:
• синдром самозванця
• обсесивно-компульсивні механізми
• роботу з внутрішнім критиком
• формування здорового образу себе
І ще дуже важливо:
якщо нав’язливі думки посилюються, стають неконтрольованими або викликають сильну тривогу — варто звернутися не лише до психолога, а й до психіатра. Це не про «божевілля». Це про турботу про нервову систему.
Ви не зламані.
Ви виснажені багаторічною внутрішньою боротьбою із собою.
І той факт, що ви це усвідомлюєте і просите допомоги — це вже не ознака слабкості.
Це ознака зрілості.

Так, адекватну самооцінку можна виростити.
Але починається вона не з досягнень.
А з дозволу собі бути живою людиною, яка має право на помилки — і на існування.
Доброго дня, Денисе!
цитата:
ПРОБЛЕМИ З САМООЦІНКОЮ

Так, проблеми з самооцінкою. Проте це тільки на перший погляд з самооцінкою. Насправді вони більш глибокі і стосуються самосприйняття(!) А проявляються у надмірній критичності до себе, самознеціненні, несприйнятті себе таким, яким Ви є. Тобто відчувається і проявляється доволі вагомий дефіцит почуття самоповаги.

цитата:
Що мені з цим робити?
Дуже доречне питання.
Відповім. Щось Ви можете зробити і робити самостійно.
Натомість головний важіль змін - співпраця з психологом. Для чого, власне, з ним? По-перше, Вас почуюють, зрозуміють і ПРИЙМУТЬ, чого, напевно, бракувало у період формування базових уявлень про себе в дитинтстві.
Що скажете з цього приводу - бракувало тепла і прийняття?

По-друге, зможете розібратись з наслідками емоційних травм, наявність яких у мене не викликає сумнівів, навіть попри те, що вони можуть Вами не визнаватись.

По-третє, психолог буде Вас супроводжувати і підтримувати на шляху відновлення почуття самоцінності. А Ви будете ділитись з ним враженнями та результатами своїх зусиль, міркувань та прагнень, перебуваючи у атмосфері безпеки, де можна довіряти і бути собою справжнім.

цитата:
постійно себе гноблю, знецінюю себе

Поставлю Вам питання для роздумів. От яка мета, коли себе постійно пригноблюєте та знецінюєте? Що отримуєте, зрештою, "доброго"? Якій символічній фігурі або реальній людині присвячене таке своєрідне покарання себе? За що? Можливо, за НЕВІДПОВІДНІСТЬ ідеалу? Тоді хто Вас налаштовував подібним чином?

Від мене для Вас дві статті:
Як це - полюбити себе.
https://upsihologa.com.ua/yak-ce---polyubiti-sebe--19-05vtarasenko.html

Славнозвісна увпененість в собі. Як її підвищити.
https://upsihologa.com.ua/slavnozvisna-uvpenenist-v-sobi--yak-yiyi-p-22-01vtarasenko.html
Доповнення від автора питання ·

↩ Реакція на відповідь № 388639 для Володимир Анатолійович

Що скажете з цього приводу - бракувало тепла і прийняття?
Батьки мене завжди приймали, відчував тепло від них. Ніколи не знецінювали мене. Щоправда, ображали однолітки у підлітковому віці.
Поставлю Вам питання для роздумів. От яка мета, коли себе постійно пригноблюєте та знецінюєте? Що отримуєте, зрештою, "доброго"? Якій символічній фігурі або реальній людині присвячене таке своєрідне покарання себе? За що? Можливо, за НЕВІДПОВІДНІСТЬ ідеалу? Тоді хто Вас налаштовував подібним чином?
Нічого гарного не отримую, тільки погіршення настрою та самооцінки. Яка мета? Мені здається це для того, щоб наді мною зжалілись, інших думок не надходить у голову
цитата:
Нічого гарного не отримую, тільки погіршення настрою та самооцінки. Яка мета? Мені здається це для того, щоб наді мною зжалілись, інших думок не надходить у голову

Щоби наді мною зжалілись задля ... Завершіть речення.

цитата:
Щоправда, ображали однолітки у підлітковому віці.

Пам'ятаєте, через що?

Пригадайте, з якого віці і, можливо, після яких подій відчули несвідоме бажання знецінювати себе?
Доповнення від автора питання ·

↩ Реакція на відповідь № 388641 для Володимир Анатолійович

Щоби наді мною зжалілись задля ... - у цього речення немає завершення. Можливо я гноблю себе не для того, щоб наді мною зжалілись. Це всього лиш моє припущення. Іноді виникає відчуття ніби я намагаюсь довести всьому світові, що я негідник. Тому точної відповіді я дати не можу. Все відбувається ніби на автоматі
Пам'ятаєте, через що?
Через те, що я гарно вчився, весь час перебував вдома і не хотів гуляти з їхніми бидлокомпаніями
цитата:
Іноді виникає відчуття ніби я намагаюсь довести всьому світові, що я негідник.

Давайте подивимось на цю ситуацію за допомогою уяви. Згодні.
Коли Ви тільки народилися, чи могло бути вже тоді відчуття, мовляв, я - негідник?
Потім Ви розвивались, тобто формувались Ваші уявлення про себе і про світ навколо. Спочатку Ваші уявлення приходили від батьків або інших значимих фігур.
"Негідник" - тобто НЕ ГІДНИЙ бути з кимось, взагалі бути. Щось подібне було? Щось пов'язане з вірою і церквою?

Крім того, Ви якимось чином переживали реальність, в якій перебували. І тоді могли на рівні тіла та емоцій відчути, що Ви небажані для цього світу або для якогось певного середовища. А чому небажані? Тому що ... пізніше в школі були не таким як усі. Не поділяли уподобання загалу, вирізнялись, були свого роду білою вороною. Та чи був той загал взірцевим? Навряд чи. Чи були Ви еталоном правильності, ідеалом? Теж навряд чи.
Тож чого Ви гідні? Право зайняти своє місце в житті маєте? Йти своїм шляхом можете? Почувати себе при цьому гідним свого покликання здатні?
Доповнення від автора питання ·

↩ Реакція на відповідь № 388643 для Володимир Анатолійович

З церквою та вірою це не було взагалі ніяк пов'язано. Скоріш за все, з булінгом від однолітки. Однолітки дійсно не взірцем, вони пили, палили, курили травку, потім пізніше вже почали колоти собі "ширку".
Звичайно я маю право йти своїм шляхом, але б хотілось йти цим шляхом без тривоги. Але куди подіти ту тривогу - я не знаю
цитата:
Звичайно я маю право йти своїм шляхом, але б хотілось йти цим шляхом без тривоги. Але куди подіти ту тривогу - я не знаю

Оптимально нести цю тривогу на зустріч з психологом. Шукати страх або страхи, що з'явились у певний період і були пов'язані з майбутнім.
Какие отношения с каждым из родителей?
Какие отношения между ними?
Но хотелось бы не общие фразы про хорошие отношения, а подробнее.
Вы описываете установки, убеждения, что все, чего вы добиваетесь это не ваши заслуги, и вы не достойны этого. Что не знать чего-то это позорно и этого прямо боитесь (агрессии от подчиненных).
Как обстояли дела до школы и в школе, когда у вас что-то не получалось, вы чего-то не знали?
Какая реакция была на это родителей?
Какая реакция была на ваши успехи?
Потому что предположение, что вроде как ваши успехи очень обесценивались, преуменьшались, чтобы вы не расслаблялись, зато за промахи реакция была жесткой.
«ПРОБЛЕМИ З САМООЦІНКОЮ»
«Що мені з цим робити?»

Ви вже робите. Можливо, на перший погляд, це так не виглядає, але ви весь час намагаєтесь самоприниженням собі допомогти «якось виростити у собі адекватну самооцінку»
Наприклад:»Навіть ще у школі, коли я отримував гарні оцінки, я часто собі казав, що я їх не заслуговую, що радіти цьому не можна, бо якщо буду радіти гарним оцінкам, то я розслаблюсь і оцінки поповзуть донизу»
Завдяки самоконтролю та самокритиці, ви не розслабилися та отримували гарні оцінки. Мабуть, й школу закінчили на відмінно? А якби розслабились, де б ви зараз були?
Далі університет з червоним дипломом. Це теж завдяки самоприниженню та критиці. Аспірантура, з тими самими думками.
Це виглядає жахливо, але на практиці дає вам гарний результат. Ви стаєте « кращою версією себе «. Самознущання в вашому випадку є мотиваційною силою, яка допомагає вам йти вгору та підтримує вашу самооцінку.
Якби ви себе почали хвалити, зʼявилася гордість за свої досягнення, як би це вплинуло на ваше життя?
Про матюки сюди теж. Коли ви просите вибачення у Бога, це допомагає вам бути кращим, кращим від своїх колег, які цього не роблять. І теж підіймає самооцінку.
Тому, вважаю, що ваша звичка принижувати себе , водночас допомагає вам й шкодить. А як на вашу думку, чого в ній більше?
Доброго дня Денисе.
Ви пишете "Батьки мене завжди приймали, відчував тепло від них. Ніколи не знецінювали мене. Щоправда, ображали однолітки у підлітковому віці"
І от, як на мене, почати розбиратися потрібно саме з цього моменту, щоб допомогти зрозуміти, що відбувається з Вами до цих пір.
Підлітки, самі по собі, дуже бояться залишитися на самоті, бо ще не знають як в цьому світі жити. Особливо, якщо їх сім'ї не благополучні. Тому, щоб здолати внутрішній страх, збиваються в підліткові групи. Які керуються стадними інстинктами. І на рівні інстинктів оцінюють оточуючих однолітків за принципом "свій"- "не свій". Бо страшенно бояться, щоб їх з групи не викинули.
А у Вас, з Ваших слів, були гарні стосунки з батьками, сім'я була повна і батьки, припускаю, мали гарні стосунки між собою і Ви гарно вчилися... Тобто, Ви аж ніяк не підпадали під ознаку "свій" в тому середовищі, в якому на той момент Ви знаходилися
І, так, Ви сиділи вдома, оточені любов'ю батьків...
Але ж підлітку, по своїй природі, щоб знайти своє місце в житті просто НЕОБХІДНО спілкуватися з однолітками! Це на рівні інстинкту, закладеного самою природою. Тому відсутність такого спілкування, в любому випадку, саме по собі вже травматичне для будь кого в цьому віці!
Певне, Ви цього могли навіть неусвідомлювати. Але, на мою думку, нереалізоване, дуже потужне внутрішнє, інстинктивне бажання бути "своїм", щоб мати можливість спілкуватися, не просто тоді виникло, воно "застрягло" і "сидить" страшенним болем всередині Вас до цих пір. Як, знову ж таки, глибинна, нереалізована потреба підлітка.
"Іноді виникає відчуття ніби я намагаюсь довести всьому світові, що я негідник" І, як на мене, це і є той механізм, який змушує Вас робити себе набагато гіршим, аніж Ви є, себе не приймати. Який змушує Вас весь час боятися, що Вас "викриють", ідентифікують як "несвого" і отже, знову відторгнуть.

Відредаговано автором 12-02-2026 09:14:09

А далі я напишу речі, які на перший погляд можуть здатися абсурдом, але...
Занижена самооцінка і завищена самооцінка - це як два кінця однієї палиці під назвою "самооцінка". Тому, нерідко, під заниженою самооцінкою може приховуватися глибоко вкорінене і тому невидиме відчуття своєї вищості над тими, хто не відповідає цим мірилам. А за бажанням себе "притоптати", відчути негідним - неусвідомлене критичне, знецінююче ставлення до тих, хто не відповідає ідеалам і внутрішнім мірилам, які закладаються з дитинства під впливом значимих дорослих.
Тому, щоб мати можливість глибше розібратися, потрібно все ж більше інформації про Вас та Вашу родину. І, повірте, саме відверті відповіді на мої питання можуть бути "ключем" до самовідновлення.
Як батьки Вас виховували, в яких цінностях? Що говорили про дітей, які погано вчилися, погано себе поводили?
Що говорили про дорослих, які курили, пили, мали девіантну поведінку? Що говорили про тих, хто не зміг себе реалізувати в дорослому житті? Про тих, хто мав погані стосунки в сім'ях?
І головне, що відчували до них? Як до них ставилися на рівні емоцій?
Доповнення від автора питання ·

↩ Реакція на відповідь № 388648 для Валентина Михайловна

Мене виховувала мама з батьком, який не є біологічним. Відносини між батьками були чудові. Конфлікти лише виникали через дітей батька від першого шлюбу. Мамі не подобалось, що він висилав їм багато грошей, а вони цього не цінували. І це дійсно так. На жаль, батько, який мене виховував, вже помер від раку легень майже два роки тому. Перед цим лікували його за кордоном. І коли він вже помирав, його рідні сини навіть не цікавились як він, коли помер навіть не зателефонували і поцікавились, що ми будемо робити з його прахом. З біологічним батьком мама розлучилася, коли мені було 7 місяців. Мною він ніколи не цікавився.
Как обстояли дела до школы и в школе, когда у вас что-то не получалось, вы чего-то не знали?
Мене батьки, звісно, сварили за погані оцінки, ставили в куток, якщо отримував трійку. Сам також плакав і переживав, на кожному екзамені був шалене хвилювання і тремор тіло. Але в той же час батьки самі зі мною займалися, щоб я підвищував свої результати навчання. Звичайно я старався вчитися, щоб батьки не "червоніли" на батьківських зборах. Все робив для того, щоб вступити на бюджет в університет, бо батьки казали, що грошей на контракт немає, і якщо я не вступлю, то піду в бурсу. В університеті теж старався вчитися, щоб отримувати стипендію, щоб хоч щось приносити в родину.
За успіхи батьки мене хвалили і пишались мною, розповідали про мої успіхи всім своїм друзям
Доповнення від автора питання ·

↩ Реакція на відповідь № 388649 для Оксана Юрьевна

Воно то, можливо, і допомагає, але виснажує організм і доводить до тривожних розладів
Доповнення від автора питання ·
Як батьки Вас виховували, в яких цінностях? Що говорили про дітей, які погано вчилися, погано себе поводили?
Виховували мене на цінностях доброти, любові, прагненні бути кращим. Про дітей, які погано вчаться, батьки відгукувалися негативно. Казали, що вони тупі, придурки, коли виростуть - будуть чистити туалети і нічого гарного їх не чекає.
Що говорили про дорослих, які курили, пили, мали девіантну поведінку? Що говорили про тих, хто не зміг себе реалізувати в дорослому житті? Про тих, хто мав погані стосунки в сім'ях?
Висловлювались негативно про дорослих, які п'ють. Казали, що вони алкаші і ведуть непорядний спосіб життя. До курців ставились трішки м'якше, але теж не схвалюв. Проте мій батько курив і казав, що кинути вже не в змозі кинути. Але мені звичайно забороняв, та і у мене і бажання особливого не було.
І головне, що відчували до них? Як до них ставилися на рівні емоцій?
Дуже любив своїх батьків, ставився до них з повагою, приймав їх такими, якими вони є
«Воно то, можливо, і допомагає, але виснажує організм і доводить до тривожних розладів»
Я б сказала не « можливо «, а точно допомагає вам бути кращим, ніж всі ті «неправильні» колеги або бивші однокласники з їхніми «бидлокомпаніями». До того ж, це дозволило вашим батькам «хвалити і пишатись мною, розповідати про мої успіхи всім своїм друзям». А те, що це виснажує організм- це є вашою платою за результат, який ви зараз маєте. Так, це важко, але ж який вихід ви бачите з цього» ?
Яким іншим способом ви можете досягати цілей не « гноблячі» себе ?

До речі, все відбувається трішки інакше: тривожний розлад провокує тривожні та навʼязливі думки, та дії, які потім « виснажують організм «.
Доповнення від автора питання ·

↩ Реакція на відповідь № 388675 для Оксана Юрьевна

Можливо, сперечатися не буду. Але жити у стані постійної тривоги, що тебе почнуть усі гнобити - це дуже важко. Іноді я починаю заздрити людям з шизофренією, які хворі, але відчувають себе здоровими. Вони не відчувають тієї тривоги, що і я. За ними постійно доглядають рідні, контролюють прийом ліків. Знаю, що заздрити такому точно не можна, проте іноді так хочеться, щоб за мною подоглядали, як за малою дитиною, оберігали від усіх тривог і турбот
Доповнення від автора питання ·

↩ Реакція на відповідь № 388675 для Оксана Юрьевна

Бо не хочеться жити у соціумі, де всі "неправильні", хочеться поринути у вигаданий ідеальний світ, у світ своїх фантазій, такий світ, яким я його уявляв у своєму дитинстві, поки сидів вдома за уроками. У людей з шизофренією уявний світ дорівнює світу здорових людей уві сні. І мені хочеться не відчувати тривог цього світу, бути ідеальним і щоб всі були ідеальні навколо.
Доповнення від автора питання ·

↩ Реакція на відповідь № 388675 для Оксана Юрьевна

Так, це важко, але ж який вихід ви бачите з цього» ?
На жаль, виходу не бачу. У мене останнім часом з'являються нав'язливі суїцидальні думки, які хочуть підштовхнути мене зробити щось з собою. Я на них не ведуся. Але якби я страждав шизофренією, то у мене б були голоси, які б наказували мені покінчити життя самогубством і я б не зміг противитись цим наказам. Це жахливо, безумовно. Взагалі, як мені здається, життя людей з шизофренією - це просто романтика. У тебе загострення - тебе госпіталізують, потім настає ремісія - ти продовжуєш пити таблетки, за тобою доглядають рідні, у тебе нема жодних проблем і турбот. Можливо хтось скаже, що це жахливо, але на мій погляд, це романтика
«Можливо, сперечатися не буду. Але жити у стані постійної тривоги, що тебе почнуть усі гнобити - це дуже важко.»

Так, згодна. Я взагалі не уявляю, як ви самотужки з цим пораєтесь. Ваша мама вас підтримує? Можливо, є ще хтось ( родичі, друзі ), з ким ви можете поділитися своїми думками та хвилюваннями?

«…іноді так хочеться, щоб за мною подоглядали, як за малою дитиною, оберігали від усіх тривог і турбот»
Це так зворушливо. Чи можете ви собі дозволити побути таким деякий час?
Що сказала б ваша мама, якби ви їй таке запропонували?

«І мені хочеться не відчувати тривог цього світу, бути ідеальним і щоб всі були ідеальні навколо.»
Мабуть, кожен з нас мріє про ідеальний світ без тривог. Але, на жаль…Думаю, що єдине місце де всі ідеальні й все ідеально- це Рай. Тому, всі вимушені пристосуватися до цього не ідеального світу.

«Взагалі, як мені здається, життя людей з шизофренією - це просто романтика. «
Життя з голосами, галюцинаціями, параноєю та іншими @ прелєстями» хвороби? Не думаю.
Доповнення від автора питання ·

↩ Реакція на відповідь № 388686 для Оксана Юрьевна

Так, згодна. Я взагалі не уявляю, як ви самотужки з цим пораєтесь. Ваша мама вас підтримує?
Так, звісно підтримує. Але ситуація не сильно змінюється від цього, вона каже, я найкращий у неї. Але почуваюсь від того найкращим. Хочеться взагалі не існувати.
Чи можете ви собі дозволити побути таким деякий час?
Що сказала б ваша мама, якби ви їй таке запропонували?
Так, можу. На вихідних. І коли знаходжусь не на своїй неулюбленій роботі з "неправильними" підлеглими.
Не знаю, щоб сказала мама, я у неї цього ще не питав.
Життя з голосами, галюцинаціями, параноєю та іншими @ прелєстями» хвороби? Не думаю
Цей стан можна швидко вивести у ремісію, набагато легше, ніж мою самооцінку підняти з нуля. І в такому стані не доведеться ходити на мою неулюблену роботу
Я дякую за відповіді, якими Ви лише підтвердили мої попередні припущення.
Єдине, останні питання про почуття стосувалися не Ваших почуттів до батьків, а того, що відчували батьки по відношенню до людей з певними вадами поведінки. Бо саме почуття передаються дітям найсильніше і закладаються як певні підсвідомі програми та установки, якими в дорослому житті потім керується людина і навіть не здогадується про це.
Далі Ви написали "Мене батьки, звісно, сварили за погані оцінки, ставили в куток, якщо отримував трійку".
І тут одразу впадає в очі слово "звісно", як те, що Ви сприймаєте такі вимоги та покарання, як абсолютно звичне. Але ж це не може бути звичним!. Бо така надмірна увага саме до оцінок, призводить до знецінення дитини, як людини, яка має право на любов та гордість лише тому, що просто є в цьому світі. А не тому, що гарно вчиться. Як на мене, у Вас на той момент вже були всі ознаки невротичного стану: "Сам також плакав і переживав, на кожному екзамені був шалене хвилювання і тремор тіло".
Діти так влаштовані, що завжди будуть звинувачувати лише себе, а в дорослих будуть бачити лише гарне "Але в той же час батьки самі зі мною займалися, щоб я підвищував свої результати навчання..." При тому, що дорослі - живі люди і можуть дуже часто помилятися і бути абсолютно неправими
Ви з усіх сил старалися в дитинстві, і в старшому віці все робити, щоб не підвести своїх батьків...
бо Вас хвалили лише тоді, коли Ви гарно вчилися і були успішними. "Звичайно я старався вчитися, щоб батьки не "червоніли" на батьківських зборах". Все робив для того, щоб вступити на бюджет в університет, бо батьки казали, що грошей на контракт немає, і якщо я не вступлю, то піду в бурсу"
Тобто, якщо б не вступили в університет, то стали б такою людиною, яку б батьки не поважали б, а отже, не любили б? А бурса - це щось принизливо-нікчемне і всі, хто там навчається - нікчеми та неудачники?
Підкажіть, будь ласка, а якщо б Ви нічого не досягли, якщо б погано вчилися, як би до Вас ставилися Ваші батьки? Вони б Вас тоді не любили і не хвалили?
"За успіхи батьки мене хвалили і пишались мною, розповідали про мої успіхи всім своїм друзям".
Якщо я правильно вас зрозуміла, ви все ж бачите « вихід « із цієї складної ситуації- захворіти. Іноді, якщо чогось сильно хотіти, воно збудеться. Як тоді зміниться ваше життя? Як ви будете себе відчувати? Що робити?
Як на вашу думку відреагувала б ваша мама на хворобу? Як би вона себе почувала, розповідаючи знайомим, що її успішний син хворий на шизофренію?


Як ви визначаєте свою самооцінку? На підставі чого? З ким ви себе порівнюєте? Звідки взявся «0»?
Вас оточують « неправильні « люди, неідеальні. Так чому їх думка так впливає на вас? Ви ж не такий як вони. Навіть, не сама думка, а її очікування. Настільки, що ви превентивно починаєте самі принижувати себе, гнобити. Це такий спосіб захистити себе від можливого болю? Чи це бажання загнати себе в психоз й реалізувати свою мрію- підти з роботи на законних підставах?

Може, не треба так радікально змінювати життя? Якщо ви маєте суїцидальні думки, надвисокий рівень тривоги, навʼязливі думки- це привід звернутися до психіатра з можливістю госпіталізації. І, тоді все може підти по вашому сценарію.
Доповнення від автора питання ·

↩ Реакція на відповідь № 388691 для Алла Григорівна

Якби я не вступив до університету - я би сам собі цього не пробачив. Мені тоді взагалі було незрозуміло, як люди, які погано навчаються, з якою совістю вони ходять гуляти, розважатися, якщо вони не виконують свій основний обов'язок у житті - навчатися. В той час коли я гарно навчаюсь, але гуляти все одно не ходжу. Як би відреагували батьки - я не знаю, але здається, що мені б постійно б цим дорікали, порівнюючи мене з іншим. А можливо це просто моя хвора уява.
Доповнення від автора питання ·

↩ Реакція на відповідь № 388695 для Оксана Юрьевна

Так, в періоди самоприниження мені здається, що краще захворіти на шизофренію. Що я буду робити? Буду жити в уявному світі. Але мамі б це точно не сподобалось. І я не хочу, щоб вона страждала, я маю зараз жити заради неї, вона залишилась сама без мого батька. І працює за маленьку зарплату. Тому я маю попри все залишитись на своїй дебільній роботі і допомагати мамі виживати.
Я не можу відповісти як я визначаю свою самооцінку. Але постійно порівнюю себе з успішними і стресостійкими людьми.
Мені у цілому байдуже на думку неправильних людей, проте ця думка викликає шалену тривогу, тахікардію, панічні атаки, відчуття, що настав кінець світу. Потім після роботи починаються нав'язливі думки з ритуалами.
Невже з суїцидальними думками, які не призводять до спроб самогубства, надвисокою тривогою та нав'язливими думками можуть госпіталізувати? Я весь час думав, що госпіталізовують лише людей з психотичними симптомами
Суицидальные мысли это повод обратиться к психиатру, возможно вам нужна медикаментозная помощь.

По поводу родителей и их реакцию на ваши оценки и других детей. Предположу, что родители всячески демонстрировали, что нельзя оступаться, плохо учиться, как-то не так себя вести. А иначе наказание, ты тупой, тебя ничего хорошего не ждет. И сильные волнения в школе это про страх, которые поселился от понимания того, что будет наказание, будет отвержение. Ребенок, который хронически в этом живет, во взрослом возрасте продолжает стрессовать на работе - страх ошибиться, что все вокруг умнее и достойнее, а вдруг узнают, что я чего-то не знаю и отвергнут/засмеют/унизят. Это огромное напряжение.
И ваши мысли про шизофрению звучат как способ сбежать от этого напряжения.
Я тут рекомендую вам психотерапию. И тема тут основная - сепарация от родителей (что это такое, для чего и как влияет - можете почитать у меня на страничке, там две статьи есть)
«Буду жити в уявному світі»
Ну, це не факт. Бо,» уявний світ» може бути зовсім не таким, який ви собі намалюєте. Бо, знаєте, у хвороби свої « приколи «. Там можуть бути зовсім не рожеві поні ( в уявному світі) .

Вам взагалі то, що більше потрібно : госпіталізація чи позбавлення тривоги, навʼязливих думок та ритуалів? Бо, у вас якесь «романтичне « уявлення про ПНД. То не курорт. А полегшення стану можна отримати за допомогою ліків та психотерапії. Ви зверталися до спеціалістів?
Хоча, якщо дуже хочеться у лікарню, чому не спробувати?

Відредаговано автором 12-02-2026 22:03:01

Доповнення від автора питання ·

↩ Реакція на відповідь № 388699 для Валентина Михайловна

Дякую за Вашу відповідь
Доповнення від автора питання ·

↩ Реакція на відповідь № 388702 для Оксана Юрьевна

Так, я звертався до психіатра, який був за сумісництвом і психотерапевтом у квітні 2024 року з нав'язливими думками. Пив СІЗЗС до кінця червня 2025 року, був від них певний ефект, паралельно сім місяців займався КПТ з цим самим психотерапевтом. Але потім (зараз скажу маячню) мені чому стало страшно витрачати гроші на консультації з психотерапевтом, виник якийсь страх, що я залишусь без грошей, а мені потрібно було ще утримувати маму (вона на той час ще не працювала, бо проживала горе через смерть батька). Тому я продовжив просто пити СІЗЗС. Але ефект від них чомусь перестав зростати. Частина обсесій повністю пройшла, інша частина жодним чином не хотіла проходити. Тому я вирішив сам припинити прийом препаратів. Вже восьмий місяць не п'ю. Справа в тому, що коли я звертався до психіатра, у мене було лише ОКР, зараз не тільки відбувся рецидив ОКР, але й долалися панічні атаки, депресія та самоприниження і фобічний страх ходити на роботу
«Так, я звертався до психіатра»
Це добре, тоді ви в « темі» та знаєте, що з вами відбувається. А відбувається наступне:
«…зараз не тільки відбувся рецидив ОКР, але й долалися панічні атаки, депресія та самоприниження і фобічний страх ходити на роботу» + суїцидальни думки. Тобто, ваш стан ЗНАЧНО погіршився, додалися симптоми. Чому ви зараз обираєте не йти до лікаря, а обговорюєте на форумі низьку самооцінку, яка і є наслідком вашого розладу? Ви ж знаєте що потрібно робити і що вам стає краще від терапії.

А стосовно цього:
«Але потім (зараз скажу маячню) мені чому стало страшно витрачати гроші на консультації…»
То, скоріш за все, був прояв внутрішнього супротиву. Річ, яка дуже часто виникає при психотерапії. Про це потрібно говорити психотерапевту. Тоді робота буде йти швидше, результат отримаєте скоріше й грошей витратите менше. І не потрібно буде починати з початку, навіть не з відправної крапки, а вже з « мінусів»
І ще хочу додати, вам важливо приймати ліки й проходити психотерапію. Одно без другого не дадуть потрібного результату.

Відредаговано автором 12-02-2026 23:07:10

Павел Леонидович Басанский — психолог
Павел Леонидович Басанский психолог
Київ ·

Психолог більше не активний на сайті

Здравствуйте!
Смотрите, Денис, ОКР и низкая самооценка всегда идут ВМЕСТЕ, рука об руку.
И причины у них одни и те же. И они в детстве. В котором у Вас всё было "хорошо":
цитата:
Батьки мене завжди приймали, відчував тепло від них. Ніколи не знецінювали мене
, но позвольте Вам не поверить. Потому что по описанию Ваши родители имеют явно нарциссические черты:
цитата:
За успіхи батьки мене хвалили і пишались мною, розповідали про мої успіхи всім своїм друзям

Хвастовство своими детьми происходит НЕ для того, чтобы сделать приятное Вам, а для того, чтобы заработать очки-баллы себе - показать, какие они замечательные родители, раз у них сын так хорошо учится. Это исключительно нарциссическое проявление. Наблюдал его неоднократно. И оно НЕ здоровое. Хоть Вам это наверное и трудно будет понять. Слишком много у Вас стереотипов, навязанных всё теми же родителями.
цитата:
Про дітей, які погано вчаться, батьки відгукувалися негативно. Казали, що вони тупі, придурки, коли виростуть - будуть чистити туалети і нічого гарного їх не чекає
- подобное ОСУЖДАЮЩЕЕ поведение свойственно именно нарциссичным людям, навязывающим!!! окружающим, и в первую очеред своим детям, свои "субьективные" оценки.
А раз они ТАК говорили о других и вели себя с Вами, то точно Вы чувствовали ОБЕСЦЕНИВАНИЕ, когда они так говорили и о Ваших ошибках и неудачах. А они говорили, и Вы об этом пишете.
Кроме того, НАВЯЗЫВАНИЕ родителями своих осуждающих оценок с "плохими и неправильными" окружающими и "идеальными" ими привело к формированию у Вас этого:
цитата:
Бо не хочеться жити у соціумі, де всі "неправильні", хочеться поринути у вигаданий ідеальний світ, у світ своїх фантазій


Далее, смотрите, что делаете Вы:
цитата:
Але постійно порівнюю себе з успішними і стресостійкими людьми

И какую ожидаете реакцию родителей:
цитата:
Як би відреагували батьки - я не знаю, але здається, що мені б постійно б цим дорікали, порівнюючи мене з іншим

Не замечаете никакой связи между?
Это не про ОБЕСЦЕНИВАНИЕ своих качеств и достижений через дурацкое сравнение с другими?

И ещё это про психологическую ЗАВИСИМОСТЬ от родителей, в частности от мамы. И про НЕсепарированность. Отсутствие настоящей сепарации - это одна из причин ОКР.
Потому что обсессии - это навязчивые мысли, которые корнями уходят в родительские!!! представления и поучения. И человек, как маленький ребёнок, ВЕРИТ и БОИТСЯ нарушить родительские принципы. И такое тотальное доверие и страхи НЕ преодолеть, пока Вы НЕ "сбросите" своих родителей с пьедестала, пока Вы НЕ усомнитесь в "правильности" их поучений и их способа жизни. Пока Вы НЕ перестанете по-детски идеализировать их. А Вы это точно делаете.
Про зависимость говорит и это:
цитата:
Але мамі б це точно не сподобалось. І я не хочу, щоб вона страждала, я маю зараз жити заради неї

Даже несмотря на это важное и серьёзное обстоятельство:
цитата:
вона залишилась сама без мого батька

жертвовать своей собственной жизнью ради матери является абсолютно ошибочным. Родители имеют право жертвовать ради детей (в особых обстоятельствах, не всегда точно), но дети ради родителей - это СБОЙ и искажение программы наследования. Перекос в семейной системе.
Но нарциссичным родителям этого жертвования ради НИХ очень хочется и они всячески это поддерживают. Так как им это выгодно. А Вы в это время НЕ живёте собственной жизнью. И от этого у Вас депрессия и суицидальные мысли.
Человек жертвующий и НЕ живущий своей собственной жизнью часто думает о подобном. Потому что живёт неправильно, нарушая законы Вселенной.
Понимаете, чем это грозит Вам, если не исправить данный сбой программы?
І ще раз дякую Вам за щирість.

Нам лише здається, що ми самі на рівні усвідомлення приймаємо всі рішення і формуємо своє життя, тоді як насправді, свідомість - це лише 3-5%, а інші 95-97% - це наша підсвідомість, до якої самостійно доступу у нас немає і яка закладається з самого дитинства під впливом значимих дорослих.
Але саме підсвідомість відповідає і за наші почуття, і за наші реакції, і за наші дії. А отже, формує, в тому числі, події нашого життя: вибір роботи, коло знайомих, друзів, створення сім'ї... Або їх повну відсутність...

Ви пишете "Якби я не вступив до університету - я би сам собі цього не пробачив". А чому б не пробачили?
Можливо, тому, що Вам батьки б програш ніколи б не пробачили, бо і самі не вміли пробачати себе, а отже, тих людей, які жили навколо?
Насправді, вміння пробачати - це основа гармонічного спілкування з оточуючими і нашого щасливого життя. Бо це те саме право на помилку, право на недосконалість, що дає можливість людини хоча б інколи знімати з себе непомірний вантаж обтяжливих обов'язків, вміння приймати себе цілісно, безумовно. А така здатність можлива лише тоді, коли в дитинстві дитину батьки приймали цілісно, безумовно, без усіляких "якщо"...
"Мені тоді взагалі було незрозуміло, як люди, які погано навчаються, з якою совістю вони ходять гуляти, розважатися, якщо вони не виконують свій основний обов'язок у житті - навчатися".
За безкінечними обмеженнями та умовами дорослих Вам було нав'язане таке велетенське почуття обов'язку, за яким сталася велетенська плутаниця між тим, що потрібно Вам і потрібно суто Вашим батькам. Адже, той маленький хлопчик, яким Ви були, не мав навіть елементарного права на звичайнісінькі прості ігри. Під час яких можна було і вигравати, і помилятися, і ПРОГРАВАТИ!
Дитяча гра - це основа гармонічного, щасливого життя дорослої людини. Бо саме гра формує у дитини здатність робити власний вибір, якого Ви були позбавлені повністю. Бо, навіть "В той час коли я гарно навчаюсь, але гуляти все одно не ходжу".
Але ж, дитині та підлітку конче необхідно гуляти на вулиці зі своїми однолітками (навіть недосконалими) для того, щоб навчитися жити своїм життям, а не за нав'язаними батьками шаблонами "гарного, слухняного, ідеального хлопчика", якого можна виставляти напоказ перед своїми знайомими... Щоб навчитися захищати себе, щоб мати сили переборювати свої страхи, щоб вміти "тримати удар" і не боятися падати, знову підійматися та помилятися. Щоб не боятися змінити свою роботу, професію, своє життя і щоб мати право на власну родину...
Бо це і є якраз частиною справжнього щасливого життя.
"Як би відреагували батьки - я не знаю, але здається, що мені б постійно б цим дорікали, порівнюючи мене з іншим. А можливо це просто моя хвора уява"
Ні, це не Ваша хвора уява - це те, що є правдою. І Ви це в глибині своєї душі дуже добре знаєте. Просто боїтеся самому собі признатися, що батьки - це живі люди, а не ідеальні божества. А отже, могли дуже помилятися і мати хибні установки та хибні правила, які, не розуміючи цього, нав'язали в дитинстві Вам. При цьому, зв'язавши Вас по рукам та ногам почуттям відповідальності та хворобливо загостреною совістю.
І тепер, найголовніше.
От, здається, вже зрозумілі причини проблеми і можна почати все міняти, але...
Щоб почався процес зовнішніх змін, насамперед, потрібно щоб повністю змінилися от ті самі почуття, реакції та установки, нав'язані з дитинства.
А це потребує не лише внутрішнього ресурсу самої людини, але і допомоги спеціаліста.
Доповнення від автора питання ·

↩ Реакція на відповідь № 388712 для Павел Леонидович

Дякую Вам, Павле Леонідовичу, за відповідь. Ви пишете про те ніби мої батьки були нарцисичними. Але мені все життя здавалося (можливо помилково), що у них також занижена самооцінка, як і у мене. Тому що вони також прагнули всім подобатись навколо, їм було не байдуже, що про них скажуть оточуючі люди. Але можливо я помиляюсь, сперечатись не буду.
жертвовать своей собственной жизнью ради матери является абсолютно ошибочным. Родители имеют право жертвовать ради детей (в особых обстоятельствах, не всегда точно), но дети ради родителей - это СБОЙ и искажение программы наследования.
Можливо жертвувати своїм життя заради матері і є викривленням програми спадковості, але тоді питання у тому хто підтримає мою маму, якщо не буде мене поруч. Заміж вона ніколи не вийде, тому що вже їй 50 років. Я розумію, що я маю право на власне життя. Чесно вам скажу, навіть сама мама мені вже казала, що я не зобов'язаний жити заради неї. Проте з якою совістю я зможу жити своїм власним життям, якщо матері буде погано одній? Мене просто мучить совість. Обов'язок піклуватися про батьків є однієї із Божих заповідей і я не можу її порушити.
Понимаете, чем это грозит Вам, если не исправить данный сбой программы?
Мабуть суцільною самотністю, подальшим посиленням ОКР та тривожно-депресивного стану
Доповнення від автора питання ·

↩ Реакція на відповідь № 388709 для Оксана Юрьевна

Зрозумів Вас, дякую за відповіді!
Доповнення від автора питання ·

↩ Реакція на відповідь № 388714 для Алла Григорівна

Ви пишете "Якби я не вступив до університету - я би сам собі цього не пробачив". А чому б не пробачили?
Можливо, тому, що Вам батьки б програш ніколи б не пробачили, бо і самі не вміли пробачати себе, а отже, тих людей, які жили навколо?
Батьки мені б пробачали програш все одно. Я тепер навіть розумію, що навіть якби я не вступив на бюджет, вони б все одно платили б за контракт. Просто вони казали, що не будуть платити за навчання, якщо не вступлю на бюджет задля того, щоб змотивувати мене вступити на бюджет.
Дякую Вам за відповіді!
Думки інших- як дзеркало успішності- це дуже викривлена стратегія, яке веде до "ненасичаємості", адже завжди є за що "покритикувати" навіть "геніальних геніїв з успішним успіхом ".
Батьки спирались на цю стратегію через свої власні причини, які немає сенсу розбирати. Чи це нарцисизм- можливо, адже нарцис- це глибоко травмована людина, яка потребувала тепла, але не отримала його і "включила" той захист, який "знайшла"- холод, оцінювання або щось ще, що вбереже від "поранень".
Вони не вміли існувати інакше, тож і Вас оточили тією ж нездоровою атмосферою, яка негативно впливає на Вас.
Ви можете змінити цю "систему координат ", це цілком реально.
Бо ця система , як тягар, що заважає бачити радість в житті.
Ваша мама має дуже класний вік, щоб насолоджуватись життям, і самій обирати, чи хоче вона заміж, чи їй більше захочеться бути вільною.
Допомога-так, дійсно важлива, як частина вашого життя, а не його сенс.
Але тут важливо не брати на себе не вашу відповідальність.

Вам важливо розібратись зі своїм життям.
В тому "фільтрі ", скрізь який Ви зараз бачите події, дуже багато різних "домішок ", які роблять світ , людей , і навіть Вас, "темнішими", ніж воно є насправді.
Саме тому, спочатку важливо "опрацювати фільтр ".
А ще важливо навчитись прислухатись до Себе БЕЗ цього фільтру- до своєї цікавості, до того, що приваблює, від чого стає приємно і тепло на душі.
Бо ця внутрішня цікавість і є початком вашого Справжнього інтересу, який може зробити життя кольоровим і цікавим, ( а не тільки "чорно-білою схемою з обов'язків та недоліків ").

Відредаговано автором 13-02-2026 11:54:55

Так, думаю, що Ви праві стосовно того, що батьки б пробачили, але...
"Просто вони казали, що не будуть платити за навчання, якщо не вступлю на бюджет задля того, щоб змотивувати мене вступити..." Такого роду мотивація - це маніпуляція ( нехай і неспеціальна), жонглювання почуттями тієї людини, яка безмежно дорослим довіряє. Тому все, що говориться, сприймається як істина і закладається внутрішнім фундаментом наступних дорослих дій.
Я впевнена, що батьки Вас дуже любили і люблять, і що робили для Вас все, що тільки могли...але відповідно тим моделям поведінки та тим внутрішнім установкам і поведінковим маркерам, які отримали самі в своєму дитинстві.
Це так звані поведінкові гештальти, кліше, які несвідомо накладаються на всіх, хто поруч. І все добре, якщо такі "кліше" близькі до гармонічного сприйняття оточуючого...
На превеликий жаль, у Вашому випадку, дуже багато заборон та умовностей з боку дорослих в дитинстві. Що і призвело до того стану, в якому Ви перебуваєте зараз. Вами керують ті самі поведінкові моделі, які були сформовані саме тоді. І от так просто від них самому відмовитися практично неможливо, бо це рівень реакцій, рефлексів, почуттів та установок.
І Ви або продовжуєте з цим жити далі. Або все ж приймаєте рішення почати серйозну трансформаційну роботу із психологом. При цьому, Ваші стосунки з батьками від цього лише покращаться, і Ви зможете або прийняти з легкістю свою роботу, або ж з'являться сили її змінити на ту, що краща для Вас . Бо Ви нарешті перестанете постійно почувати себе винним, недостойним, не таким, і жити у вічному страху.
Вітаю Вас. Перш за все, я хочу сказати, що Ви зробили дуже важливий крок, заговоривши про це прямо, без іронії та приховування болю. Я чую, як довго Ви несете цей тягар, і мені щиро шкода, що Ви змушені жити в атмосфері постійного внутрішнього тиску.

Те, що Ви описуєте — це класичний, «підручниковий» прояв синдрому самозванця, який тісно переплетений з перфекціонізмом. Ви не просто себе гнобите; Ви створили всередині себе жорстокого «наглядача», який забороняє Вам відчувати задоволення від перемог.

Давайте розберемо Вашу ситуацію з погляду психології:

1. Заборона на радість як механізм виживання
Ви кажете, що ще в школі забороняли собі радіти, бо «розслабитеся і оцінки поповзуть донизу». Це називається магічним мисленням.

Ваша психіка колись вирішила: «Якщо я буду нещасним і суворим до себе, я буду в безпеці та під контролем».

Ви використовуєте самобичування як паливо. Але це дуже токсичне паливо — воно дає енергію бігти, але водночас спалює Вас ізсередини.

2. Відчуття «не на своєму місці» в університеті
Те, що Ви почувалися «якимось не таким» серед студентів — це і є корінь синдрому самозванця. Ви знецінюєте свої зусилля (підготовку до іспитів, знання) і приписуєте успіх везінню або помилці приймальної комісії. Це створює постійний страх: «Ось-ось мене викриють, і всі дізнаються, що я насправді нічого не вартий». Це колосальне напруження для нервової системи.

3. Знецінення як спосіб захисту
Коли Ви кажете, що не заслуговуєте на щось хороше, Ви ніби наносите удар самі собі раніше, ніж це встигне зробити світ. Це спроба уникнути можливого розчарування в майбутньому: «Якщо я і так вважаю себе ніким, то невдача не буде такою болючою». Але проблема в тому, що так Ви позбавляєте себе і щастя від успіхів.

Що ми можемо зробити прямо зараз?
Як Ваш психолог, я пропоную почати з невеликої зміни фокусу:

Відокремте «Наглядача» від Себе. Коли Ви чуєте в голові голос: «Ти цього не заслужив», спробуйте сказати: «О, це знову мій внутрішній критик прийшов. Він боїться, що якщо я розслаблюся, станеться катастрофа». Не сперечайтеся з ним, просто позначте його наявність.

Техніка «Фактчекінг». Ви вступили до університету. Це факт. Ви отримували гарні оцінки. Це факт. Спробуйте записати свої досягнення і навпроти кожного написати: «Це сталося завдяки моїм діям (вивчив, прийшов, зробив)», а не «мені пощастило».

Дозвіл на «достатність». Спробуйте хоча б на один день замінити установку «я маю бути найкращим, щоб мене не вигнали» на «я маю бути достатньо хорошим».

Ви не дописали свою думку: «я не заслуговую там вчитись, що я якась.......». Яке слово там мало бути? Яким Ви себе бачили в очах інших студентів та викладачів?

Якщо Ви готові, давайте спробуємо дослідити: чия це була вимога у Вашому дитинстві — бути завжди «в напрузі», щоб не втратити результат?
Доповнення від автора питання ·

↩ Реакція на відповідь № 388743 для Павел Леонидович

Я Вас зрозумів, Павле Леонідовичу. Дуже дякую Вам за детальний розбір моєї ситуації
Доповнення від автора питання ·

↩ Реакція на відповідь № 388773 для Наталія Миколаївна

Ви не дописали свою думку: «я не заслуговую там вчитись, що я якась.......». Яке слово там мало бути? Яким Ви себе бачили в очах інших студентів та викладачів?
Я не заслуговую там вчитись, якщо я якась потвора, виродок, негідник і т.п. (можна сюди підставити всі образливі слова).
В очах студентів та викладачів я себе бачив сірою, боягузливою мишкою, яка не здатна з одногрупниками нормально познайомитись та поспілкуватись та яка боїться ставити викладачам будь-які запитання, у якої все тіло тремтить, коли вона відповідає на парах
чия це була вимога у Вашому дитинстві — бути завжди «в напрузі», щоб не втратити результат?
Це однозначно була моя вимога до себе, щоб подобатись батькам, щоб вони не червоніли за мене на батьківських зборах, щоб вони пишались мною і т.д.
Павел Леонидович Басанский — психолог
Павел Леонидович Басанский психолог
Київ ·

Психолог більше не активний на сайті

Будь-ласка.
Радий був допомогти.
Увійдіть або зареєструйтеся, щоб відповісти.