Розлучення з чоловіком

Доброго ранку!

Які кроки я ще можу зробити?

Давайте разом спробуємо уточнити щодо можливих кроків. Згодні?
Будь-які дії або кроки мають щось на меті. У вас на сьогодні (саме на сьогодні) яка мета? Чого прагнете досягти під час зустрічі з чоловіком, яка планується за місяць?

І чи є шанс в нашої сім'ї.

Напевно, шанс є. От тільки наскільки він потужний і значний?!

Багато моментів потрібно враховувати.
Наприклад, ваше ставлення до сім'ї -

Я його досі кохаю та сім'я дуже важлива для мене.

і ваше передбачення -

Відчуваю що не зможу винести еміграцію та ще й розлучення.

Чому не зможете, якщо доведеться піти на розлучення? Чого вам бракуватиме?
Як ви в цілому сприймаєте сім'ю? Там має бути кохання, почуття, довіра, турбота, взаємність? А в разі, коли того усього нема - це буде справжня здорова сім'я?
Також важливо, наскільки ви обоє здатні і готові зважати на почуття і бажання одне одного?

Чотири місяці тому повідомив щоб не розраховувала на нього після війни, він не зможе жити в Австрії та і не хоче.

Чоловік якось пояснив свою незмогу жити в Австрії?

Розумію що зробила не вірно , коли відразу погодилася на розлучення і сказала що не хочу щоб жив в нашій спільній квартирі.

В такий спосіб вирвалась на зовні ваша образа та гнів?

Говорить що іншої не має, а просто розлюбив.

Ви його словам повірили?

Стосовно цієї ситуації не говорили в загалі. То немає часу , то бажання. Я також не хочу обговорювати це по телефону.

Та, звісно, розмова віч-на-віч набагато корисніша, ніж спілкування телефоном, проте ризики перебування в Україні вам - мамі двох неповнолітніх дітей - теж варто враховувати.

Мала консультацію з психологом, то в кінці розмови дійшли до виводу, що я перейняла роль мами та він просто зкидає мій контроль.

Я так зрозумів, ніби ви узяли на себе роль мами по відношенню до чоловіка і здійснюєте її у вигляді щильного контролю щодо нього. Правильно? Цікаво, на підстави чого був зроблений цей висновок?

«Які кроки я ще можу зробити?»
Не дуже зрозуміло, які кроки ви вже зробили.
Ви не живете з чоловіком, погодилися на розлучення, не спілкуєтесь та не обговорюєте з ним це питання. Він зʼїхав з квартири, сказав, що не кохає і не хоче їхати в іншу країну. Я правильно все зрозуміла?
Що ви можете запропонувати для « збереження сімʼї «?
Поговорити- так, сказати про свої почуття- так. Але, ж треба враховувати, що це може нічого не змінити. І тоді, дуже бажано мати план «В», не перебувати в ілюзії, а бути готовою прийняти будь-яке його рішення.

«я перейняла роль мами та він просто зкидає мій контроль «
На мою думку, цей висновок- пастка. Він дає вам надію, що це « просто « несерйозно і все можливо виправити, якщо перестати бути для нього» мамою «. Навіть, якщо це так, і ви дійсно були для нього в ролі « мами», з чого ви взяли, що позбувшись цього контролю, він захоче, навіть не так, він повірить, що ви можете бути іншою? 17 років жив з мамою- хлопчик виріс, хоче свободи. І як йому в вас побачити жінку?
Думаю, питання з зірочкою. Хоча, може це й вихід- знову закохати в себе чоловіка ( в кіно таке буває)

«Зі зроблених кроків : видалення всіх спільних чатів, написала декілька гнівних смс про те що відчуваю , які після того як він прочитав , видалила, раз пробувала поговорити- але просто мовчали, я не змогла сказати нічого по телефону»
Яку реакцію ви очікували від чоловіка після цього? Що, на вашу думку, повинен був зробити чоловік ? Як себе поводити?
Поставте себе на його місце. Що ви відчуваєте? Що хочете зробити?

«Я не можу так як він вирішувати- де мені жити, я не маю права повернутися зараз в свою зону комфорту через небезпеку.»
Ви дійсно вважаєте, що чоловік має більше свободи, ніж ви? І він зараз перебуває в « зоні комфорту «?
Думаю, в Україні зараз мало чоловіків, які відчувають себе комфортно. А тих, хто «керує своїм життям», здається ще менше. І на рахунок небезпеки…
Її рівень різний в різних регіонах країни. Тому, «заручницею обставин «,мені здається , ви зробили себе самі ( якщо тільки ви не з прифронтових територій).
Навіть, в цьому випадку, не всі сімʼї розділяються.
Я не заперечую небезпеку і не засуджую ваше бажання захистити дітей. Але ж, альтернатива у вас була і може, вона є і зараз. Тільки вона вас не влаштовує.
Погоджуюсь, що вам дуже непросто в еміграції з дітьми і вам дуже потрібна підтримка . Тому, пропоную розглянути варіанти її отримання від інших людей ( батьки, рідні, друзі) та зберегти принаймні добрі батьківські відносини з чоловіком ( якщо не вдасться зберегти сім’ю).

Сохранить семью, отношения можно. Но для этого нужно желания и усилия двух сторон. В одиночку это невозможно, поскольку отношения это всегда двое.
Мне искренне хочется поддержать вас, но и писать только то, что хотелось бы вам услышать, тоже не считаю правильным.
Все таки пребывать в иллюзии и жить в розовых очках так себе вариант - будет со временем только больнее и сложнее принять реальность. А реальность такова, что

Він не хоче дити в ілюзії сім'ї, проте що саме має на увазі не пояснив.

Весь цей час взагалі не бачилися та спілкування було мінімальне, лише стосовно дітей.

Два года вы живете каждый своей жизнью. Отношений женско-мужских нет. Предположу, что были некоторые сложности в отношениях и до войны, иначе как объяснить, что общение было минимальным и только по детям?
Сколько все это продлится еще большой вопрос. Ребенку старшему до совершеннолетия 5 лет.
Семья не может существовать просто формально, без общения, встреч, без того, чтобы было что-то общее, кроме детей.

Я прекрасно понимаю, что вы любите мужа, хотите сохранить отношения.
Но какими вы их видите?
Как вы представляете себе дальше ваши отношения?
И больше ли тут чувств к мужу или просто страх, что вы остаетесь одна?
Ведь пусть вы не виделись, но было ощущение, что есть тыл, есть родной человек. А после развода вы останетесь одна. И это пугает. Потому что эмиграция это непросто и остаться без поддержки совсем тяжело.

Важно, в первую очередь, сесть и самой подумать, а что больше всего пугает? Как вы видите отношения дальше? Очертить какие-то сроки для себя, например, еще так год максимум и возврат домой.
Потому что если ждать, когда война закончится, то это нереальная задача. Плюс вопрос открытия границ. Жить в подвешенном состоянии, когда на мужчин и так давит вопрос мобилизации это еще больше усложняет жизнь и моральное состояние.

В целом, было бы хорошо в этом всем разобраться и принять для себя решение, вместе с психологом.
Потому что разговор про развод и переезд мужа, думаю, как обухом по голове и сейчас эмоции берут вверх и много страха, и тревоги. Важно это все прожить, снизить градус напряжения и тщательно все продумать. Потому что просто давай сохраним отношения без четкого плана, как это будет, это заведомо провальное мероприятие. Через достаточно быстрое время проблема вернется. Но будет уже больнее, потому что появилась надежда+будет тревога, а вдруг муж передумает.

Моя мета мабуть утопічна- повернути стосунки максимум - на довоєнний рівень, мінімум - щоб було так як було 4 місяці назад.

Схиляюсь до тіє ж думки, ніби мета утопічна. Як раніше вже не буде за будь-яких умов. Може бути нове, бо між вами відбулись події і зізнання, ігнорувати які вже не вдасться - вони будуть впливати.

Подивіться, яким буде сприйняття вами мети в іншому формулюванні - під час зустрічі з чоловіком я хочу усвідомити і почути його налаштованість, його міркування і його плани на подальше життя. Ані більше, ані менше. І вже потім визначитись самій, як діяти.

Не бажання жити в іншій країні - пояснив не бажанням виходити з зони комфорту, змінювати роботу, вчити мову, підстраюватися під нові правила. Також озвучив, що думав що це не затянеться на так довго.

Цілком зрозуміла позиція, що має право на існування. Ви так не вважаєте?
Загалом, в житті трапляються ситуації, через які плани одного з партнерів змінюються. Чи можна в такому випадку його звинувачувати, силувати дотримуватись попередньої домовленості? Якщо порозумітись не виходить, то залишається єдине - приймати власне рішення і брати на себе свою частку відповідальності.

Звичайно , що на бажання чоловіка розлучитися зреагувала гнівно. Також десь це була маніпуляція з моєї сторони, думала що так зроблю йому так же боляче як мені, бо сказала що не хочу щоб він далі жив в НАШІЙ квартирі.

А він на це житло зовсім не має ніякого юридичного права?

Сім'я, на даному етапі, для мене як тил , як захист, як щит.

Навіть в разі розставання (я навмисно не кажу розлучення), ви все одно залишаєтесь сім'єю - мама і двоє дітей. І поки остаточного розриву не сталося, говорити про розлучення як доведений факт, передчасно. Тому надія є.

Щодо можливої надмірної емоційної прив'язаності. З цим варто розбиратись, адже такий стан послаблює вашу здорову автономію, робить вас вразливою і таке інше. Словом, питання підлягає вирішенню у співпраці з психологом. Поміркуйте, здається, варто цим зайнятись до зустрічі з чоловіком.

Відредаговано автором 18-11-2025 17:31:49

А что про остальное скажете? Как вы видите дальнейшие отношения?
Идет ли муж на контакт, чтобы поговорить хотя бы по видеосвязи?

Тогда есть смысл вначале вам самой определиться, что вы хотите. Тогда и говорить будет о чем. Потому что давай сохраним отношения, но не понимаю как, на что я согласна и какие варианты готова рассмотреть, это просто шанс вытрепать друг другу нервы, потому что точки Б, куда вы хотите прийти, вы не знаете

Доброго вечора!
Перечитала дуже уважно всі Ваші відповіді і знаєте, скажу Вам так. Це тільки здається, що от так легко взяти і розлучитися. Це я стосовно, в тому числі, і Вашого чоловіка. Якщо люди прожили певний час разом ( а у Вашому випадку - це багато років) і, до того ж, є спільні діти -, це тільки здається, що достатньо поставити підпис під розлученням і ви вільні одне від одного. Адже, є рівень тої самої психо-емоційної близькості, яка зв'язує.людей сильніше за найміцніші мотузки.
Думаю, що у Вашій ситуації залишається дуже багато "білих плям", які потребують ретельного вивчення. От як, Ви пишете ,наприклад, "я мала на увазі що майже не спілкувалися від тоді коли чоловік повідомив що хоче розлучитися, близько 3 місяців. До того зі спілкуванням було все нормально!", "Він не проти говорити, в мені напевне величезний супротив, бо в мене немає плану "В" і я не готова прийняти, якщо що , нову реальність"..
Тобто, якщо я правильно зрозуміла - чому чоловік захотів розлучення, Ви так досі і не знаєте? І, навіть, не спробували з'ясувати? Це перше. А друге, перестали спілкуватися саме Ви, а не він. Тобто, Ви самі, можливо, несвідомо, відкинули найменшу можливість порозумітися.
Знаєте, в житті кожної сім'ї бувають дуже важкі моменти. І тільки ті, які здають разом свої життєві "іспити" отримують право на заслужене сімейне щастя.
От Ви пишете, "Сім'я, на даному етапі, для мене як тил , як захист, як щит..", а потім додаєте "Я тримаюся за сім'ю, як за останню соломинку, яка зв'язує мене з довоєнним життям". Тобто, як на мене, присутнє якась ідеалізація сім'ї. Сім'я починає виконувати роль якоря, який тримає Вас на плаву, але... Таке сприйняття сім'ї саму сім'ю зберегти не може. Бо наповнене якимись своїми ілюзіями, де, як Ви пишете, швидше за все, існували взаємозалежні стосунки.
Та війна змушує людей дуже швидко дорослішати. І, як на мене, саме це почало відбуватися з Вашим чоловіком.
Він із позиції "сина", де роль контролюючої та турботливої мами відігравали саме Ви, трансформувався, можливо, несподівано і для самого себе, в самодостатнього дорослого чоловіка.
Отже, щоб зберегти сім'ю, потрібно, щоб відбулися і з Вами глибинні трансформаційні процеси на рівні установок, поведінкових моделей та сприйняття свого чоловіка. І Ви із "матусі" перетворилися на жінку, з якою чоловіку захочеться жити.
Те, що Ви перебуваєте в певній психо-емоційний залежності від рідної людини - однозначно. А залежна людина може, або перебувати в приниженій ролі жертви, або перетворюватися на аб'юзера. Тобто, переставати говорити щось своє, або ж, навпаки, починати нав'язувати своє бачення світу. І підтвердженням тому є Ваша перша реакція на пропозицію розлучитися. Це я стосовно вимоги з'їхати зі спільної квартири. Чому я так вирішила?
Справа в тому, що коли з нами все добре, і ми маємо гарне виховання з дитинства - бути взаємоввічливими та тактовними, дуже легко. Тобто, ми маємо ресурси, щоб відігравати певні ролі в соціумі. А от, коли ми напружені, втомлені, психо-емоційно виснажені - "маски" злітають і ми стаємо тими, якими ми є на глибині.
Думаю, що в цій ситуації з квартирою Вами керував Ваш біль, страх, невпевненість в собі, претензії, все, що завгодно, тільки не любов до коханої людини. Адже, Ви раптово відчули, що втратили всі важелі впливу на нього, які у Вас до нещодавно ще були.
На мою думку, до моменту переїзду в Україну Вам потрібно дуже серйозно, найперше, розібратися в собі, щоб зійти з позиції ображеної жертви і перейти на рівень щасливої самодостатньої ( не плутати з самостійною) жінки. А таких жінок, повірте, чоловіки не кидають.
Бо чоловік, який вдихнув свободи, пожив на самоті і зібрав свою особистість "до купи", намагаючись три місяці поспіль тікати від тої, якою Ви раніше були, так просто не може собі дозволити знову стати керованим.
Отже, як Ви відчуваєте, питання не стільки в ньому, скільки питання в Вас.
Підкажіть, будь ласка, а хто в сім'ї Ваших батьків керував процесами?
Чи було між Вами та батьками порозуміння в Вашому дитинстві?

Стосовно квартири- він завжди говорив і говорить, що житло моє і дітей, він не претендуватиме.

Тобто він благородна людина? Або слабка, оскільки одразу підкорився вашим вимогам? Для вас який він?

Але водночас постають нові питання: якщо анулюється минула домовленість, що мені робити з новою реальністю?

А що в принципі можна робити з новою реальністю?! Нічого кращого, ніж прийняти її людство не вигадало. Прийняти - зовсім не означає підкоритись, склавши лапки. Навпаки, значить, шукати і знайти ПРИЙНЯТНИЙ для себе (для пари, сім'ї) спосіб жити в цій новій реальності, узявши на себе відповідальність. Відкривати нові сенси, вкладатись у їх реалізацію. Також відкинути страждання і сумніви за тим, що вище сил людини.

Тут питань більше до себе)))

Тож якою буде ваша відповідь:

чи хочу я тут залишатися?

Чи маю я право, наражаючи дітей на небезпеку, повертатися в Запоріжжя?

І чи потрібне тепер мені життя там без чоловіка?

І не маючи такого тилу, як підтримка чоловіка, чи справлюся я? А потім виникає питання чи на стільки я слабка та емоційно залежна щоб спиратися лише на чоловіка?

Зміни зовні, неодмінно, викличуть необхідність внутрішніх змін. У зв'язку з цим питання, завдяки чому може зрости ваша впевненість в собі і здатність долати виклики долі?

Стосовно відповідей на всі новоз'явленні питання, якщо все таки план "Б" (розтавання чи розлучення ) буде єдиноможливим, то напевне, я більше орієнтуватимуся на бажання та потреби дітей

Так - і дітей, і свої власні потреби, адже матрина жертовність часто боком вилазить на дітях(!)

Опирайтесь на то, что есть сейчас. Не слушайте обещания в новостях, потому что с ума можно сойти - никто за то, что говорится и публикуется не отвечает, что в голову взбрело, то и ляпнули.
Живите тем, что есть сейчас. Сейчас война и границы закрыты. Все. Это реальность и в ней нужно принимать решение.
Дальше разберитесь в собой - где и какие у вас чувства к мужу, а где и что у вас не с ним связано, а ваши страхи, эмоциональная зависимость и тп. Потому психолог нужен сейчас вам. Потому что вы в переживаниях и непонимании, что делать, и муж аналогично. Но вы ждете от него, что он должен за двоих разобраться. А у него меньше выбора и свободы чем у вас.
И да, как ни крути, но муж прав. Хочется жить сейчас и хочется женщину рядом, а не где-то там, с тем, чтобы иногда поговорить и раз в полгода встретиться. Это важно. Жизнь идет, другой не будет. Муж в этом плане честен с вами.

И еще момент, вы пишите, что с мужем было все хорошо, решение было общее. Но при это ощущение, что нет желания у двоих искать компромисс. Потому что нет мест безопасных, туда не поеду, это не буду, к психологу не пойду. Это тупик. Компромисс это когда оба отказываются от достаточно важной части какой-то ради того, чтобы договориться и прийти к общему решению, которое обоих устроит. А тут вроде как и договариваться и искать варианты никто не готов, но и разойтись не особо готовы. И тут бы сходить на семейную терапию сходить и честно прояснить, а что вас держит вместе - страхи или любовь?

Добрий вечір. Ви описуєте якусь частину ваших відносин. В даній ситуації спрогнозувати шанс для вашої сім'ї неможливо, це не є робота психолога.
Між вами має статися чесна розмова,і все що невидиме і сховане має бути сказано і обговорено.
Якщо вам важко справлятися із ситуацією, будь ласка, візьміть підтримку спеціаліста.