Фізичне і психологічне насилля від батьків

Все своє життя я живу в страху. В школі проблеми дома ніколи не розповідала, бо замість вирішувати проблему мати завжди робила скандал. Тому і росла отак в страху. Одного разу мати дізналася що я в школі одиначка і дуже сильно сварилася після того. Потім я старалася шоб нічого не було відомо.
Вся моя сімʼя а живемо ми з дідом і бабцею, вважає мене ініціатором сварок. Мама моя часто мені щось недоговорює, приховує нові покупки або просто завжди присутня незначна брехня. Ось і цього разу я піймала її на такій брехні, зазвичай я не звертаю на це уваги, але сьогодні це було дуже нагло і я спитала «чому ти брешеш?». Вона почала кричати і казати що я вигадую і вона такого не казала. Потім все було за стандартною схемою: чого ти вічно мене злиш, чого провокуєш, чого тобі не вистачає, почала плакати і згадувати минулі сварки і казати що це я у всьому винна. Мені набридло це, я не кажу що я свята, я роблю багато помилок і прошу за них вибачення. Але ніколи нікого не принижую і не газлайчу, тим паче не бʼю. Але у всьому все одно винна я, бо за словами моєї бабусі «треба знати своє місце і змовчувати коли щось не подобається». Я мовчала дуже довго, бо боялася крику мами. Роки 4 тому я вирішила якось обстоювати свої кордони. За що мене почали бити, тягати за волосся. У мене були синяки і рани навіть. Зараз пробиття трохи припинилися і ось сьогоднішня сварка, коли мати казала, що я тільки роблю скандали і що вона мало мене в дитинстві била. Я сказала що нікого взагалі бити не можна, і в її очах було таке дивне відчуття, навіть трохи моторошне, ніби я сказала щось дуже тупе і веселе. Каже, якби била мене, то я би зараз не відкривала рота. Ну і сьогодні мене знов побили. Але окрім цього я десь зрік тому почала бити саму себе, навіть один раз у мене був такий порив безвиході що я напилася таблеток, тільки не смійтеся будь ласка мені було дуже погано. Але на жаль я прокинулася після них. Я дуже багато думаю про смерть. У мене нема роботи і я просто сиджу дома. Я супер невпевнена в собі, я дуже боюсь людей. Уявити не можу щоб десь бути і працювати. Мабуть я боюся такого ставлення як вдома, тільки там я відсіч дати не зможу, я і вдома не сильно можу якщо чесно. Вічні приниження, звинувачення, а коли я наважусь сказати про це «такого не було ти просто хочеш уваги».
Я чесно кожного разу намагаюся поговорити з мамою. Я підхожу до неї і прошу давай поговоримо, а вона впадає в ще більшу істерику. І мене це доводить до межі, хочеться просто зникнути і щоб всі про мене забули.