Я стаю не собою, коли спілкуюся з друзями

Доброго дня, Ірино. Прочитавши ваш запит я "поміряла" його на себе і подумала: "А чи було у мене в житті хоч одне місце, де я б могла бути собою, а не клоуном? Чи маю я досвід прийняття мене такою, як я є?"

Доброго дня, Іра.Ймовірно, ви вмикаєте клоуна серед друзів, бо ваша самооцінка і внутрішній комфорт залежать від реакції інших? Це захисний механізм коли ви підлаштовуєтеся, щоб бути прийнятою, уникнути неприємних емоцій, сорому чи відторгнення. Так це дуже виснажує, бо енергія йде на підтримку маски, а не на природну поведінку.
Е багато вправ, які допомагають менше оцінювати себе та свій вигляд і не залежати від того, що думають інші. Енергії витрачається менше, і більше слухаєте свої почуття та бажання. Внутрішня опора і повага до себе не з’являються митево. Це не вроджена риса, а навичка, яка формується поступово.
Коли виникає критика або відчуття власної ненависті, запитайте себе- чей це голос? Звідки ці фрази?
Корисно відстежувати свої дії й думки, фіксувати, коли змінюється самооцінка, коли падіння чи підйом. Робота зі спеціалістом допоможе швидше побудувати міцний фундамент і знайти тверду любов до себе.

Доброго вечора, Іро!

Іноді мені хочеться живого спілкування, але водночас і не хочеться, тому що я знаю, як я буду почуватися під час цього.

На шляху реалізації вашої потреби у живому спілкування стоїть тепер уже відома перешкода. Ось вона

Я постійно поводилася як клоун і зараз я не знаю як мені вдавалось це робити стільки років. Це виснажує.

І тут мова йде про форму, яка виражає глибоку сутність. Зміст цієї сутності, ймовірно, пов'язаний з почуттям невпевненості в собі, а відтак і зі страхом бути відторгнутою, осоромленою, ображеною...

Оскільки ви зазначаєте, що

Те ж саме відбувалося і в школі, з іншими подругами

, то, можна припустити. що корені проблеми містяться в дитинтстві - у тому, як до вас ставились батьки і однолітки в садочку та школі.
Можете розповісти про ті часи і свої відчуття - якою ви себе почували?

Я не знаю як мені це змінити.

Оптимально розпочати собі допомагати із співпраціз психологом. Згодом, опанувавши певні навички та відповідну інформацію продовжите цей шлях самостійно.

Від мене вам дві статті на цю тему.
Славнозвісна увпененість в собі. Як її підвищити.
https://upsihologa.com.ua/slavnozvisna-uvpenenist-v-sobi--yak-yiyi-p-22-01vtarasenko.html

Як це - полюбити себе.
https://upsihologa.com.ua/yak-ce---polyubiti-sebe--19-05vtarasenko.html

Доброго вечора Іро!
А Ви можете пригадати як давно Ви почали саме так поводити себе з друзями? Можливо, була якась ситуація, чи подія, яка "запустила" саме таку модель поведінки?
І ще. А як Ви проводите себе зі своїми рідними? На скільки стосунки з ними є теплими та довірливими?

Дякую за доповнення. Як на мене, у відповіді мені, Ви самі і дали відповідь на запитання:
"З рідними мені не доводиться прикидатися дурненькою, але й свої почуття чи проблеми я не можу їм розповісти. Я не можу їм розповісти чого я боюсь чи через що хвилююсь, тому що раніше мене висміювали за це".
Маленька дитина батьків сприймає як божества. Тому все, що вони роблять, чи говорять стає певним еталоном поведінки. Якщо батьки сміються над почуттями маленької дитини - це є приклад того, як потрібно дитині ставитися до себе, і як себе поводити. Насправді, Ви лише засвоїли ту модель поведінки, яка у Вас сформувалася за допомогою ставлення до Вас Ваших батьків. Маленька дитина ще не в стані аналізувати та, що з нею відбувається. Тому всі установки та поведінкові моделі просто закладаються на рівні підсвідомості у вигляді програм. Дитина росте, змінюється зовні, але... Програми продовжують діяти, хоча сама людина не розуміє, чому саме так себе поводить. І все б нічого. Здавалося б, уже знайдена причина такої поведінки і є бажання її змінити... Але одного бажання виявляється замало. Чому? Тому що бажання - це наш свідомий вибір, а поведінкові моделі - це рефлекси, рівень підсвідомості. Отже, щоб кардинально поміняти установки, необхідний доступ до підсвідомості, і для цього вже потрібна допомога зовні психолога-психотерапевта.
І ще. Ви пишете, що "Це виснажує.
Останні декілька років я в більшості одна...". Як на мене, нічого дивного. Адже, висміювання почуттів -
певне знецінення особистості. Тобто, дитина, почуття якої висміювали значимі дорослі, не може сприймати себе цілісно. Вона ніби живе якимсь чужим життям, не дозволяючи собі бути собою. І, зрозуміло, що це блокує життєву енергію, блокує сили, які потрібні на стосунки, у тому числі, з подругами. Нерідко, блокується і особисте життя.
А як у Вас з особистим життям?

Відредаговано автором 27-11-2025 06:20:10

Я почувалась дивною, ніби я не підходжу нікуди. Всі інші діти були нормальні, а зі мною щось було не так.

Можливо, у Вас сьогодні є здогадки або припущення, що саме було не так?
Є вірогідність, що це відчуття сформувалось на підставі оцінок батьків. коли Ваша поведінка не відповідала їхнім очікуванням. От вище Ви зазначали, що Вас у дитинстві висміювали. Якщо висміювали, то, значить, сприймали Вас без належної ПОВАГИ, не визнавали Вашої цінності як особистості.
А потім їхнє ставлення до Вас оформилось уже як Ваше ставлення до себе. І після того йдете по життю із гнітючим відчуттям.

Знаєте, самотужки позбавитись отого знецінення майже неможливо. А от у співпраці з психологом проблема цілком піддається вирішенню.

Я трохи хвилююсь, що в моєму віці вже буде складно щось змінити і чи не пізно звернутися до психолога?

От коли вік 24 роки був перешкодою для змін і трансформацій особистості, щоби вона нарешті відчула смак життя?!
На мою думку, і у 80 це можливо. Головне, аби було бажання(!)

Насправді, 24 роки - це лише початок дорослого життя. І саме той момент, коли людина вже починає свідомо замислюватися над тим, що з нею відбувається. В більш ранішньому віці Ви б навряд чи змогли ще зробити певні висновки - все приходить по мірі нашого дорослішання і усвідомленості як себе, так і свого життя.
Окрім того, ми і приходимо у цей світ, щоб розвиватися та вдосконалюватися. А хіба розвиток був би можливий, якщо людина народжувалася б вже ідеальною? Насправді, от та сама неідеальність і робить кожну людину по своєму особливою. Тому, єдине, що робить нас щасливими, чи не дуже - це рівень нашого бажання змінюватися.
Отже, і початок роботи з психологом ні в якій мірі не залежить від віку, а суто від бажання нарешті почати жити повним життям.

Відредаговано автором 27-11-2025 13:09:39