"Все хороше в мене вже БУЛО..."

Доброго вечора, Тетяно!

У Вашій оповіді читається багато болю, багато втрат, як пов'язаних з війною, так і життєвими кризами. Я не буду писати, що період 40-50 років райдужний (мені самій ще нема сорока і логічно, що я поки не знаю який він), але у кожному віці є свої труднощі, які важливо враховувати, не тільки для повноцінного життя, але і для переживання криз.

При цьому, як переживання численних втрат (близьких, улюбленців, майна, почуття особистої безпеки), так і переживання кризи середнього віку, - це питання екзистенційного характеру. Тобто, пов'язані з життям та смертю, з нашим існуванням, або такі проблеми, з якими, в тому чи іншому вигляді, може стикнутися практично кожна людина.
Тому дуже важливо в таких кризових важких обставинах знаходити для себе опори тут і зараз, щось, що наповнюватиме Ваше життя сенсом і підтримуватиме. Також важливо проживати всі свої емоції, в тому числі і такі, що зазвичай подавляються свідомістю, для того щоб втрати, пов'язані з війною, були вчасно відгорьовані. Це все запит на тривалу роботу з психотерапевтом.

Доброго ранку, Tetyana!

Колись давно, у юному віці, мене дуже дивували люди 40-50років,які поводилися так, ніби їхне життя скінчилося, які казали, наприклад, коли їм на святі бажали найкращого, щось типу "Все найкраще в мене вже було", або "хорошого вже не буде..."

На вашу думку, чому вони так казали, адже вік 40-50 - це період, коли людина вже має досвід і ще має багато сили, щоби реалізувати свої плани і мрії?

Мені важко прийняти своє старіння, ще й на тлі війни. Я втратила дім, дуже дорогу нерухомість, нову таку я не зможу придбати. Багато цінних особисто для мене памятних речей. Домашніх улюбленців. Розпалися звичні звязки, бо хтось загинув, хтось пропав без вісти, хтось втік далеко, а ще багато травмованих,які не можуть або не хочуть спілкуватися. Заощадження розтрачені. Життєві сили підірвані. А тут ще й вікова криза.

Прийміть мої щирі співчуття з приводу ваших втрат. Це так боляче, так прикро, що іноді навіть не знаєш, як це все витримуєш. Однак ви не лише витримуєте, ви ще й турбуєтесь про своїх близьких(!)

В мене є близькі, які від мене залежать та потребують моєї заботи

Мабуть, в цьому ваша сила - в людяності. В душевних якостях, в якомусь дуже глибокому і тому стійкому відчутті - я зможу, я пройду крізь. Попри усі виклики і випробування(!)

треба якось вилазити

На даному етапі ТРЕБА звучить більш актуально, ніж ХОЧУ. Я особисто вірю, що цей період мине. І згодом ХОЧУ, тобто бажання, повернуться до вас.

а як не зрозуміло ввзагалі...

Варто подивитись на себе і озирнутись навкруги, на тих людей, що поруч, і на можливості, які доступні на тепер. Прийняти усі складнощі обставин... і почати робити реально можливе на цей день(!)
Вкладатись у практичні буденні речі, майже розчинятись в них...
Спілкуватись з оточуючими, слухати і відкриватись, проте не впускати в своє серце смуток і розчарування...
Обов'язково знаходити час для себе. Для своїх улюблених справ - з тих, що доступні сьогодні...
Увечорі хоча б на хвилинку дивитись на зоряне небо, а вдень підставляти обличчя під сонячні проміні, аби вони зігрівали вас.

А тут ще й вікова криза. Ладно там зовнішність, красунею ніколи не була, навіть просто гарною, а от здоров"я втрачати дуже страшно та боляче.

Так, старіння, особливо на тлі втрати здоров'я, - річ вельми неприємна. Водночас фокусування на негативі тим більше підриває сили і породжує зневіру. Тому варто попрацювати над відновленням врівноваженого і конструктивного ставлення до життя як такого, яке передбачає прийняття вікових змін. Із цим завданням допоможе впоратись психолог.

Розкажіть про свою сім'ю. Про кого дбаєте ви і хто реально може надати вам суттєву підтримку?
Чим ви займаєтесь? Що любите? Що приносить вам задоволення? Словом, звідки можете черпати ресурси і сили, так необхідні у скрутний час?

Відредаговано автором 12-06-2025 09:30:31

Вітаю,]Tetyana.
Коли людина бачить перед собою велику гору, вона розуміє, що не зможе її подолати. А коли, вона бачить декілька пагорбів, розуміє, що буде важко, але вона впорається. Тому я пропоную вам розділити оцю велику проблему на частини:
Перша- це про горювання.
« Я втратила дім, дуже дорогу нерухомість, нову таку я не зможу придбати. Багато цінних особисто для мене памятних речей. Домашніх улюбленців. Розпалися звичні звязки, бо хтось загинув, хтось пропав без вісти, хтось втік далеко, а ще багато травмованих,які не можуть або не хочуть спілкуватися. Заощадження розтрачені.»
Так, це про втрату. Й ви маєте це прожити: відплакати, відсумувати, відтужити за тим життям. А потім прийде прийняття, не погодження, а прийняття, що цей життєвий етап в минулому й треба рухатися далі. Ви, звісно « будете згадувати про « те» життя, але вже без болю та відчаю.

Друга: « А тут ще й вікова криза»
Неприйняття вікових змін- це тільки одна із складових вікової кризи. Вікова криза- це набагато більша та потужніша річ. Й при умовно кажучи, правильному» її проходженні, життя людини може кардинально змінитися в кращу сторону. Тому, я б радила дослідити це питання. Там може бути багато ресурсів, які вам зараз так необхідні.

Третя: «В мене є близькі, які від мене залежать та потребують моєї заботи»
Для мене це звучить одночасно як ресурс і як проблема. Як ресурс, зрозуміло. А як проблема- там багато ваших фізичних та психологічних сил, що приводить до перевтоми. Я б на це також звернула увагу.

Тобто, їжте слона по частинах й бажано не сама, долучить психолога. Впораєтесь набагато швидше.

Якщо відверто, я взагалі не уявляю, де кінець того горювання, і які саме опори я маю віднайти для себе. Пройшло вже 3 роки з того прильоту, а здається, все сталося тільки вчора, я пам'ятаю все дуже яскраво.

Дякую, що поділилися. На цей момент треба звернути увагу, бо це схоже на симптом ПТСР (посттравматичного стресового розладу), який буває у людей після пережитих психотравм, зокрема, під час війни. Основний симптом - це як раз те, що події минулого "не відпускають" людину та переживаються знову і знову у формі флешбеків (спогадів про минуле, що відчуваються "живими"). Для діагностики цього розладу Вам треба буде відвідати лікаря-психіатра. А от для лікування треба досвідчений психотерапевт у галузях травма фокусована терапія або EMDR (ці два напрями спеціалізуються саме на подоланні психотравм, а який з них Вам ближче, Ви можете вирішити самі).

. Я не хочу нікого образити чи знецінити, але чесно не можу сказати, чи допомогло мені якось. До того ж мої переживання виявились такі важкі, що не кожен витримає це слухати, навіть не кожен психолог(це мені сама психолог на останній групі сказала)

Ці переживання дуже природні для людини, яка пережила тяжкі травматичні події. Звідти витікає відчуття ізоляції та неможливості розділити свій досвід з іншими, бо інших людей він може шокувати чи вони просто можуть не зрозуміти Вас. Тут я би радила міняти фахівця на такого, який або яка має багаторічний досвід роботи саме з ПТСР та воєнним стресом, тому що це дуже специфічні теми, в яких не всі психологи кваліфіковані. Тобто, іншими словами, Вам потрібні психіатр та травма фокусований психотерапевт.

Кожен зі своїх причин. Добре, коли як ви кажете, хтось ще має багато сил, а хтось не має і вже не зробить того, що не встиг. Хтось шкодував, що забагато часу пішло на роботу, а мало на близьких. Головне, що було у всіх цих людей спільного - це сум, що вже не можна нічого змінити. Не можна пережити радісні миті заново, і не можна відмінити поганого і зробити якось краще. Менше можливостей- наприклад, змінити сферу діяльності. І якщо чогось не сталося, то навряд чи вже станеться.

В тому-то і справа, що кожен зі своїх причин. А причини, як бачимо, у всіх різні - хтось втратив віру в себе, а хтось її ніколи не мав. Через те ті люди вважали, що нічого змінити не можна. Водночас вони були живі, дихали, билось їхнє серце, руки і ноги були на місці, однак вони самі собі відмовляли у можливості змін на краще. Не поверненні того, що було, а можливості діяти заради НОВОГО, що цілком реальне, якщо діяти. Тобто вони ставили на СТОП своє власне життя(!)

Погоджуюсь з вами - поганого неможна відмінити чи заперечити. Якщо вже так, то чи не краще заради себе його просто визнати, прийняти...і піти далі?

Це просто про обов'язок. Я наче запрограмований автомат. До того ж за мене це ніхто не зробить.

Відчувається, що ви відповідальна і порядна людина)
Менше з тим, чи не вважаєте ви, що заради користі інших вам варто переглянути обсяги своєї відповідальності? Можливо, краще дати іншим шанс навчитись більше турбуватись про себе?

Я не відчуваю в собі ніякої особливої сили. Колись вважала, що я сильна духом та стійка. Мабуть, мій ресурс скінчився. Я тримаюся на голому "треба", "повинна", і т.д.

Так ваше ж "треба" і "повинна" - теж на чомусь грунтуються та з якогось джерела беруть ресурс. То на якому фундаменті стоїть ваша особистість?

Так і є. Всі ХОЧУ повільно помирали в мені ці три роки по мірі того як втрачплася надія на завершення війни, а погані події та труднощі нарастали.

Війна все одно завершиться. Правда, ми достеменно не знаємо, коли саме, однак мир настане.
Щодо бажань, то, напевно, не всі вони зникли. Якісь залишись, бодай на рівні буденних і простих. Тому їх вогник треба не дати загасити поганим подіям. З цього вогника відбудеться подальше оживання.

Саме це я і роблю щодня, намагаючись не думати про завтра. Тільки тут і зараз.

Намагання включатись у нагальні справи - фокус на цьому(!)
Спроби не думати є, по суті, примусом себе. Нехай думки приходять. не варто з ними боротись. Краще їх помічати без супротиву та йти далі, поринаючи у актуальні справи та завдання.

Чоловік, двоє дітей-підлітків та молодша школярка, відчим чоловіка(маломобільний).

Так у вас аж троє діточок(!) І кожному потрібно приділити увагу, почути, послухати, відповісти, подбати. З дітьми є хоч якась розрада?

Нажаль нікого немає. Чоловік робить свою частину побутових обов'язків, морально з ним зараз важко.

В чому складність взаємин з чоловіком? Що з ним відбувається, в якому він стані?

Нещодавно розмістив статтю тут на сайті У Психолога. Раджу ознайомитись
Подолання Низької Терпимості Неприємного
https://upsihologa.com.ua/podolannya-nizkoyi-terpimosti-nepriyemnogo-05-06vtarasenko.html

Відредаговано автором 13-06-2025 10:35:38

Я вам сочувствую, что война принесла вам столько потерь - и финансовых, и человеческих.
И в такой ситуации горевание и правда может затянуться. Но важно не закрываться в себе и проживать свои чувства, брать поддержку.
Вы написали, что ходили на группы к психологам, но не помогло. Тут разные варианты могут быть - недостаточно для вас времени оказалось, потому что проживание утраты это длительный процесс и не один-два месяца занимает. Плюс нужно время, чтобы почувствовать себя безопасно в группе либо с психологом и иметь возможность в полной мере делиться переживаниями, чтобы замечать еще и поддержку. Многие обесценивают и не замечают отклики других, свой небольшой прогресс. А он будет маленьким и неспешным, это правда. Ну и тот момент, что не все психологи одинаково полезны тоже нельзя исключать. И так бывает.
Поэтому я бы все таки предложила вам пойти в индивидуальную работу с психологом и искать поддержку там, постепенно находя новые опоры в своей жизни.
Какие у вас отношения с мужем сейчас?
Какие были раньше?
Что раньше вас поддерживало и давало ресурс?
Вы пишите, что на вас еще отчим мужа. А муж насколько участвует в решении проблем, как финансовых и бытовых, так и по уходу за своим отчимом?
В целом, часто в работе с клиентами можно наблюдать, что люди набирают на себя лишнюю ответственность и заботы, которые можно было бы не брать, потому что это не их ответственность, где-то включается внутренний перфекционист и критик. И в итоге то, что можно спокойно не брать на себя - забирает силы и ресурс. И это тоже то, что стОило бы рассмотреть в терапии, как у вас это устроено

Вітаю, Тетяно! Прийміть мої щирі співчуття з приводу Ваших численних втрат. Це дійсно важко, коли навалюється одразу багато проблем і бід. Горювання - складний процес, який у кожного протікає по своєму. Але якщо так дуже узагальнити, є два важливих процеси: 1-власне проживання втрати, складних емоцій, горювання і 2- паралельний процес, орієнтований на відновлення. Це робота, спрямована на відновлення звичайного функціонування: щоденні звичайні справи, різні види діяльності, що відволікають від гірких думок. І головне - щоб ці два процеси були присутні, щоб Ви переключались між ними. Тобто, щоб мали місце і "робота горя", прийняття і опрацювання втрати, і в той же час, щоб було і повернення до нормального функціонування. Важливо займатись буденними справами, якщо важко, то розбивати завдання на частини і починати з маленьких кроків. Ще одне важливе поняття - ресурси, те, що Вас підтримує, дає сили, наснагу, енергію, радує. Ви за своє життя вже , напевно, переживали і раніше складні періоди, і якось це долали, якось справлялись. Згадайте, що вам раніше допомагало. Це можуть бути близькі люди. Так, війна розкидала нас кого куди, сама втратила звичне оточення, але з'являються нові зв'язки, знайомства, спільноти, готові надати підтримку і допомогу. Також це можуть бути звичні буденні речі, які насправді можуть дарувати нам маленькі радості. Тілесні: улюблена їжа, напої, прогулянка, плавання, танці, спорт, масаж, обійми рідних. Емоційні: музика, фільми, книги, хоббі. Віра, до того ж у кожного це щось своє. Хтось вірить в Бога, хтось в пермогу, хтось в любов, хтось в силу духа. І також, це наші особистісні якості, які допомагають нам здолати, вистояти і відродитись. І судячи з того, що Ви пишете, у вас є той внутрішній стержень, який дозволяє не просто витримувати удари долі, а ще й бути опорою для рідних. Навіть якщо зараз Ви в це не вірите. Ну і здоров'я напряму залежить від емоційного стану. Вік 40-50 - це ще не про старість. У цьому віці ще можна круто міняти життя, почати займатись новою справою, це вік, коли вже є життєвий досвід, є власні стратегії як справлятись з різними життєвими ситуаціями, ще є сили і наснага і бажання бути корисною. Сама, доречі,відншусьдо цієї вікової категорії. Зараз важко, але це не на завжди. Поступово потроху Ви будете виходити з цього стану. Щоб допомогти собі, дбайте про власні ресурси, кожного дня робіть щось для власного добробуту, хоч маленьку приємність. Будьте з людьми, які підтримують. Насамоті горювати важко. Зараз є різноманітні проекти, фонди, де можна отримати і психологічну допомогу, і приєднатись до групових заходів, і опанувати нову професію і виграти грант на розвиток власного бізнесу. Є волонтерські об'єднання, де можна знайти свою "зграю", бути корисною. Але смак до життя відновлюється поступово, головне дати собі шанс перевірити, а що ж там буде далі, з цікавістю, а не страхом. Щиро бажаю вам відновитись і рухатись далі своїм життям.

Я була у психіатра двічі з інтервалом десь в кілька місяців, вона не знайшла в мене ПТСР чи клінічної депресії. Порадила групу підтримки та "просто почати жити заново, радіти простим маленьктм речам, ніби ви вперше пізнали їх- як дитина."

Думаю, Ви можете звернутися до іншого психіатра, або навіть до декількох, для того, щоб порівняти їхню думку та рекомендації і подумати, до кого з них Ви відчуваєте більше довіри та з ким реально хочете співпрацювати. Бо бувають випадки, коли свій фахівець знаходиться не одразу, це стосується як лікарів, так і психологів.
В той же час, може бути й таке, що без ПТСР або депресії Ваша психіка знаходиться а тяжкому стані через горювання, і тоді треба давати емоціям бути в такому вигляді, в якому вони є, для того щоб вони були прожиті. Бо одразу ж радіти життю після такої кількості кризових подій буде доволі таки складно. І психолога все одно варто підбирати саме з досвідом роботи з військовим стресом, з втратами, с серйозними життєвими кризами, бо це нелегкий кейс за рахунок складного життєвого досвіду, через який Ви зараз проходите. І якщо шукати терапевтичну группу, но навіть якщо в більшості її учасників проблем буде менше, ніж у Вас, психолог що курує групу, повинен бути про це обізнаний, і вміти враховувати цей момент в спільній роботі.

Писала романтичне фентезі, рукописи зберіглися. Перечитала, мало не знудило- кому воно тепер потрібне, без мене подібних писак вистачить.

Ось тут ви помиляєтесь. На гарне оповідання завжди знайдеться поціновувач. Варто, аби вам творити подобалось(!)

Знецінилося все...

Це ж ви про себе. Через втрати і горе. Однак можу погодитись з вами лише частково - щось знецінилось, а щось, навпаки, тільки набуло цінності. Як от, наприклад, людьска стійкість, чесноти тощо.

Може бути не просто і не легко прийняти. Речі з розряду "ніколи вже" дуже болісні. Я думаю, що деякий біль взагалі може ніколи не пройти, просто слабшає, і людина звикає і з цим живе.

Це явище можна порівняти із рубцем, що залишається назавжди після операції і перенесеного болю. Його кілоїдна тканина не така чутлива, як решта шкіри, проте вона міцно захищає колись відкриту рану. І, звісно, може нагадувати час від часу про те, що було в минулому.

Я вже переглянула і зробила, що можу.

Може розповісте, що ви вже "делегували" дітям та чоловіку і як це вплинуло на ваше відчуття себе?

Навмисно ніхто не вчив, якось само прийшло та зміцніло.

Іноді навмисно і не треба. Просто дорослі так себе поводять, що в дитини немає вибору. У вас як було?

Це звучить так професійно та науково)... Я не знаю, що відповісти.

Звучить, скоріш, метафорично. Передусім, мається на увазі сформоване почуття самоцінності.

На рівні фізіології. Їсти (якусь певну їжу чи просто), пити,в туалет, полежати,сексу, спати і т.д.

Це ви здебільшого навели перелік з розряду потреб. Бажання - про інше.

що мається на увазі?

радість, втіха, задоволення - ?

Мені в цьому плані легше-я хоча б можу забитися в куток і ридати, коли мене накриває.

Згоден, що якесь полегшення настає, водночас, проблему цей спосіб не вирішує. І що більш прикро - до вирішення не веде. Натомість її лише консервує(!)

Чоловіки плакати не вміють.

Ваш чоловік не вміє, інші вміють і не вбачають в цьому якоїсь слабкості.

І в нього все це вариться всередині.

Коли усі переживання варяться всередині, то вони і призводять до проблем із здоров'ям. А він ще й не придумав нічого кращого, ніж стравлювати пару власного роздратування і безсилля на вас. Ви хіба винні? Чому мусите мовчки терпіти, а потім ридати, забившись у куточок?

Ні до чого доброго така поведінка вас обох не приведе(!)

Ще зауважу, що зімни на краще можуть початись з вас. Коли переглянете ставлення до самої себе, позбавившись звичних "ролей" занадто відповідальної і зобов'язаної терпіти зневагу від чоловіка.

Не подумайте, що я закликаю вас до сімейного бунту чи революції. Існують конструктивні і дієві способи корекції взаємин. От ними і варто скористатись.