Дивний стан і стрес

Дякую за відповіді.

Хочу поділитися своїми переживаннями зараз.

Сьогодні ввечері ми з чоловіком повернулися додому з поїздки в гості. Я відчула що мені підступає злість. Я сказала чоловікові. Він спочатку переключив увагу на готування їжі йому на обід на роботу. Потім я сказала йому ще раз. І сказала що потрібна його підтримка. Він почав виправдовуватися що йому в першу чергу треба було подбати про завтрашній обід. Я пояснила що обід вже вариться. Я злюся і потребую підтримки, навіщо він виправдовується. Він обняв мене, сказав заспокойся. Я сказала що я не хочу щоб він казав заспокойся. Я хочу щоб він сказав що він розуміє що я злюся. І щоб запитав як він може мене підтримати. Далі він це сказав. Я сказала що мені потрібно щоб він мене підтримав у відносинах зі свекрухою. Мені потрібно щоб вона при мені не кричала дуже голосно на котів бо мені від цього страшно, щоб вона не критикувала мене, щоб не говорила до мене в формі вимог і наказів і через слова треба зробити, а щоб коли щось потрібно говорила проханнями, і щоб коли я кажу що мені щось неприємно в її поведінці щодо мене або дітей, щоб вона до цього віднеслися з повагою. Зрештою ми їй це сказали. Вона почала виправдовуватися і казати що вона давно нічого не говорила мені. Я сказала що саме це вона робить і що я хочу почуватися в домі психологічно безпечно. Далі вона почала говорити що їй неприємно що я її вичитую як школярку і тд. Далі вона пішла в кімнату а я готувала чоловіку обід на завтра. Коли я зайшла побачила що вона плаче. Чоловік каже що в неї була панічна атака. Коли я побачила що вона плаче я хотіла сказати що я бачу що вона плаче, я розумію що їй може бути сумно чи вона злиться або боїться. Але я не бажаю їй шкоди, я хочу подбати про своє здоров'я і збереження гідності. Я почала говорити але чоловік був наляканий він почав наполягати щоб я вийшла. Свекруха почала говорити що я говорю підібрані фальші слова, невже я хочу довести її щоб чоловік віз її в лікарню серед ночі. Я сказала що якщо треба то чоловік повезе. Я бачила що чоловік був на нервах. Не пам'ятаю що казала і що він але коли я пішла в нашу кімнату він пішов за мною. Я сказала йому що я хотіла сказати і як прикро що мій адекватний намір не прийняли. Я зазначила що панічними атаками мене не налякати. І скільки разів я плакала і всім було байдуже. А також що мені фізично було погано не раз, але вони їздять по лікарнях а я залишаюся зі своїм станом. Зрештою я кажу чоловікові що я мушу дбати про збереження свого здоров'я і людської гідності бо мені ще дітей ростити. Мені страшно що мені 30 років, а в мене таке стається зі здоров'ям зараз. Я висловилася адекватно. Але це не було сприйнято.

Зрештою я почуваюся винною і мені страшно. Винною перед чоловіком і свекрухою, бо може вони не можуть сприйняти те що як на мене є нормальним і адекватним. І страшно бо я не знаю що мене чекає в цьому домі завтра і надалі. В мене клубок в горлі і незрозуміле відчуття в голові. Я не бажаю зла свекрусі чи чоловіку але я потребую жити, бути здоровою, мати сили ростити дітей і людську гідність щоб не давати себе нищити. Зараз мені найбільше страшно від невідомості як ситуація буде розгортатися далі і як мені буде зі здоров'ям, бо після таких розмов зазвичай важко. А в мене діти завтра будуть вдома і мені треба буде про них дбати.

Мені страшно чи не зробила я дійсно щось не так. Чи не повинна я була мовчати і якщо мені тут не добре то мовчки йти звідси.
Але я не хочу , не можу піти, забравши в дітей шанс жити в повній сім'ї, не зробивши все що могла щоб щось налагодити. Я старалась говорити людяно і з повагою але все одно страшно що я могла зробити щось не так і цим їм нашкодити. Хоча і більше не можу не захищати себе. Може це малоймовірно але є якийсь страх що так і померти можна витримуючи надалі це психологічне перенапруження і безвихідь

Дякую Вам за відповідь і увагу до деталей.

Так, я бачу що в мене піднялось почуття провини і страх. І хочу зрозуміти чому вони і нащо.

А чому не могли всього цього сказати раніше свекрусі напряму? Що завадило? Які погляди і звички?

Я раніше говорила їй це напряму. Делікатно, чітко, конкретно, з повагою. В результаті були звинувачення, критика, дорікання, істерика. Тому ці розмови доводилося припиняти. А небажана поведінка продовжувалась. Зазначу, що почала це говорити не з самого початку спільного проживання бо тоді не розуміла і не думала що маю право на певну повагу. І сподівалася що спільне проживання ненадовго то можна і перетерпіти. Але зрештою дійшло до того що є.

Ймовірно, не вважаєте, що це відповідальність кожної дорослої особистості вирішувати проблеми у взаєминах з іншою дорослою людиною.
Я не заперечую необхідність підтримки з боку чоловіка, водночас напруження у стосунках у вас безпосередньо зі свекрухою. У вас же до неї були претензії. Чи не так?

Натомість ви, не називаючи причин, наскільки це помітно з вашого допису, вихлюпнули злість на чоловіка -

Я з Вами цілком погоджуюсь що це відповідальність кожної дорослої особистості вирішувати проблеми у взаєминах з іншою дорослою людиною. Проте з цим виникли труднощі про які написала вище.

Разом з тим для мене в цій ситуації стосунки з чоловіком мають пряме відношення до стосунків зі свекрухою. Поясню те що ще не писала в цьому дописі. Справа в тому що на мої межі свекруха не реагувала з повагою і продовжувала вести себе як вела, це викликало в мене невдоволення. Разом з тим чоловік продовжував теплі, приязні, тісні стосунки з нею, вести з нею спільний побут, багато часу приділяти її потребам а на потреби мої і дітей цього часу залишалося вкрай мало. І мені надзвичайно прикро що таким чином підтримуючи з нею такі тісні взаємини він наче мовчки нормалізував таке її відношення до мене. А також він дотримується думки що співмешкати зі свекрухою це для нашої сім'ї нормальний чи єдиний варіант життя і не підтримував на діях зміну цієї обставини. Фактично в цій ситуації я залишаюся ізольовано в своїй потребі жити в умовах де є емоційна безпека, бо більша сила на стороні потакання зневазі і нехтуванні мене.
Я не певна що змогла чітко донести свій стан і обставини. Та в цілому вважаю що чоловік прямо причетний до відстоювання меж своєї жінки і сім'ї.

До прикладу, коли мій батько проявив до чоловіка загрозливі наміри, я стала на захист інтересів нашої пари, бо це людина з якою я вибрала будувати своє життя і мені важливо щоб він відчував вірність і відданість своєї партнерки. Я не вважаю що моя потреба у взаємності надмірна — вона нормальна і справедлива. Проте зараз я хочу з'ясувати, чи так само важливо для нього.

Далі, на мою думку, були розборки, тиск і примус чоловіка до бажаної реакції.
От скажіть, чи важливо для вас, аби чоловік щиро визнавав наявність проблеми і ваші почуття? Чи, може, під примусом і тиском краще?

Важливо щоб чоловік щиро визнав проблему і мої почуття. Під тиском і примусом мені не краще. Я намагалася донести як могла. Втім, вважаю що вибір в нього є — він не мусить бути зі мною якщо для нього не суттєво щоб мені було комфортно і безпечно. І мені не достатньо щоб це було на словах. Можливо з мого боку багато тиску зараз. Це тому що критично важливо зараз щоб він зрозумів мій стан і зрозумів що я так більше не можу і не буду. Як можна інакше ? Я говорила проханнями і пояснювала що відчуваю і чому і чого я потребую. Як крім слів це донести в спілкуванні?