Чого нас вчать люди, які вмирають?
Вони вчать нас жити. Смерть — це ключ до життя
Елізабет Кюблер-Росс
«Моя життя» (англ. My Life) — драма Брюса Джоела Рубіна з Майклом Кітоном та Ніколь Кідман у головних ролях.
Є багато фільмів, серіалів про життя: про те, як люди будують стосунки, як зустрічаються-розлучаються, як сваряться-миряться, як чогось досягають або не досягають у житті та через це сильно засмучуються.
Але мало фільмів про смерть, і не просто про смерть, а про вмирання, про прийняття вмирання.
У нашій нації, у нашій культурі здавна не прийнято відкрито називати те, що відбувається, своїми словами. Якщо звернутися до історії, до фольклору, згадаємо, що часто речі називали не своїми іменами: ведмедя називали клишоногим, лисицю — рудою, а саму смерть не називали цим словом — називали «бабою з косою».
Тобто, кажучи метафорично — «не буди лихо, поки воно тихе».
Фільм «Моя життя» саме про те, як головний герой Боб приймає свою невиліковну хворобу. На мене цей фільм справив незабутнє враження.
Фільм дивишся легко, на одному диханні, але викликає гаму почуттів: від приємних емоцій до сльозливого стану, стану плачу. Відразу хочу сказати — чудового зцілення не буде — головний герой у виконанні Майкла Кітона вмирає в кінці фільму.
У нас, у нашій нації, нашій культурі найчастіше спостерігаються два типи реакції щодо важко хворого:
1. від хворого приховують тяжкість його захворювання, на онкозахворювання кажуть, що то «виразка», нічого серйозного, але при цьому свої емоції приховати важко, і член сім’ї частіше за все бачить, що щось не так.
І звідси виникають нерозуміння, сварки, взаємні образи.
2. хворому говорять про його захворювання (мовляв — будемо як на Заході, там же не приховують, кажуть відразу).
Але забувають про те, що сказати — не головне, головне — підтримка хворого, розмови з ним, знання про те, як він може сам реагувати — плакати, кричати, бути агресивним, може замикатися в собі.
Саме цей фільм торкнув мене тим, що тут показано, якщо можна так сказати, «правильне» проживання горя, тобто проходження усіх стадій проживання горя: заперечення, гнів, торг (угода), справжнє горе, прийняття [1.].
Бобу дуже важко йти з життя: молодому успішному чоловікові, але вдвічі важче — його дружина очікує їхнього первістка. І він знає, що, швидше за все, не доживе до його народження, перших кроків, слів. До народження сина він дожив, але герой починає слабшати, коли син ще зовсім маленький.
І він знаходить вихід — записує на відео свої послання до дитини — розповідає, коментує події. Тобто після свого відходу він залишає частинку самого себе в житті своєї родини.
Також дуже важливий момент у цьому фільмі — Боб переглядає своє ставлення до того, що відбувається, акценти в житті тепер різко зміщуються — зі успіху та ділового покликання в галузь особистих стосунків: дружини, дитини, батька, брата. Боб починає спілкуватися зі своїми близькими на новому, якісному рівні, без взаємних докорів і звинувачень, вчиться просто бути поряд. Відбувається переосмислення всього життя.
І дуже важливо, що він не залишився один на один зі своїм горем: тут важливий ресурс у його житті, зовнішній ресурс — підтримка та прийняття дружини, яка була поряд із головним героєм.
Дивлячись на дружину у виконанні молодої Ніколь Кідман, доходиш до розуміння, що, мабуть, саме так і варто себе поводити з важко хворим чоловіком: з її боку не було ні сюсюкання, ні надмірних ридань, було прийняття, підтримка чоловіка в такій ситуації. І не було приховування від чоловіка тяжкості його стану.
Фільм не закінчується смертю головного героя, показано, як росте його син, і при цьому мама вмикає синові відео з зверненням батька, де він показує дитячі книжечки та читає синові вголос.
Тобто, ми бачимо, що немає приховування смерті батька, того, що його немає поряд із родиною. Малюк росте і з самого малого віку знає, що фізично тата поряд із ним немає, але він ніби завжди присутній поряд, про нього всі пам’ятають.
Рекомендую цей фільм для тихого вдумливого перегляду, не для розваги, відволікання від чогось, а саме для внутрішньої роботи над собою. Після перегляду цього фільму в мене залишилася тиха, але світла печаль і журба.
Література:
1 Елізабет КЮБЛЕР-РОСС. ПРО СМЕРТЬ І ВМИРАННЯ. Редактор І. Старих. Літературно-художнє видання. Видавництво "Софія", М., 1996 — 111 с.
