Одного разу моїй доньці потрібно було написати твір, а часу в студентів, як завжди, обмаль. Ось вона й звернулася з проханням допомогти до мами-психоаналітика. Завдання: написати твір від імені одного з героїв фільму "Товариство мертвих поетів". Почавши дивитися його "для порядку", я додивилася на одному подиху.
Рекомендую до перегляду і підліткам, і їхнім батькам, і вчителям. Складні теми стосунків між однокласниками, між дітьми та батьками, а також суспільство і традиції проти індивідуальності та творчості. Непроста тема цінності життя та самогубство. Фільм залишає не лише багато запитань, але й пропонує шляхи виходу з різних життєвих перепетій, залишаючи за кожним право на власне судження та особистий вибір.
Рецензія-твір:
"Я новачок у школі. Мене звати Тод Андерсон.
Новий учитель Джон Кіттінг своїм методом викладання намагався відкрити в кожному з учнів його індивідуальність, прагнув пробудити любов до поезії, уміння її не просто читати й розуміти, а відчувати, переживати, пропускати через свою душу.
Ми всі, хто був ним захоплений, змогли відкрити в собі не лише здібності, а й знайти свій особистий підхід до життя, ми навчилися дружбі та товариству, вірності та відданості.
Мій сусід по кімнаті Ніл Пері був дуже чуйним і вразливим, хоча він намагався це приховати. Його спроби підробляти листи замість батька говорять про те, що він дуже любив його і боявся порушити його заборони через почуття провини перед ним. Адже його батько намагався дати йому все те, чого сам був позбавлений. Але творча натура Ніла Пері була сильнішою за нього. Його пристрасть до театру була не просто миттєвим бажанням, а сенсом його життя. І саме завдяки урокам Кіттінга Ніл зміг це зрозуміти.
Вся система, в якій ми росли й навчалися, протистояла будь-якій індивідуальності. Чотири стовпи Велтону: традиція, честь, дисципліна та досконалість стояли на шляху кожного до його унікальності та душевності, до відкриття всередині себе власного потенціалу. Адже неможливо бути індивідуальністю, коли важливіша традиція, як відкрити джерело творчості, якщо насамперед мають бути дисципліна та покора? Звичайно, ми надихалися ідеями вчителя, із радістю порушуючи заборони, вибираючись ночами на свої зібрання.
Школа звинуватила вчителя в тому, що трапилося, але я вважаю, що винним був, насамперед, батько, який не давав Нілу жодної можливості проявити свої бажання. І школа, де ми навчалися, сама сприяла виникненню протесту, хоча й не такого відвертого, як уроки Кіттінга. Перше, що я почув по приїзді до школи, — це перекручені стовпи Велтону: фарс, огида, занепад, екскременти. Недарма в хлопцях уже назрівав бунт проти правил закладу. І вчитель просто показав нам, як можна по-іншому протистояти системі, яка не дає навіть зітхнути вільно нікому з учнів.
Я до знайомства з Кіттінгом і Нілом був сором’язливим і замкнутим, боявся читати вголос, заїкався. Ніл першим підтримав мене і не кинув лише тому, що я боюся читати вголос на зібранні мертвих поетів. Саме його чуйність і такт допомогли мені повірити в себе та відкрити власні здібності.
А завдяки Кіттінгу та його дивній методиці викладання я вперше в житті, не заїкаючись, зміг говорити й навіть читати свої вірші. Також і Ніл, завдяки підтримці вчителя, наважився спробувати себе в театрі. Звичайно, я був проти його таємних виступів, я наполягав, щоб він поговорив із батьком, а не йшов наперекір його батьківським заборонам. І мені дуже боляче, що батьки так і не змогли почути свого сина, поки він був живий. Можливо, для Ніла це був єдиний вихід, який він зміг побачити в той момент, адже його вразливій і творчій душі було дуже складно відстоювати свої бажання та інтереси.
Незважаючи на те, що батьки змусили всіх нас підписати документ проти Кіттінга та визнати його винним у всьому, що трапилося, у глибині душі ми знали, що він хотів для нас лише найкращого. Все, що ми змогли зробити, — це встати на парти на знак підтримки та вираження нашої вдячності вчителеві.
Серед нашої групи були й такі, які зрадили і вчителя, і наше товариство. Камерон цілком пристосувався до системи, і йому подобалося самостверджуватися, залишаючись вірним і традиціям, і школі. Саме такі, як він, і стають «наступними стовпами» на шляху до індивідуальності оточуючих людей.
Можливо, в чомусь Камерон правий. Ми не можемо вирватися з жорстких рамок системи: школи, де ми навчаємося, суспільства, в якому живемо ми та наші батьки, необхідності здобути освіту, щоб чогось досягти в житті. Саме тому нам довелося підписати такий ненависний для «товариства мертвих поетів» документ. Але наш останній жест підтримки Кіттінгу показав, що він не марно витратив на нас свої душевні сили, він зміг відкрити в нас індивідуальність і силу духу, які вже ніколи не зможуть зникнути. Жодні «стовпи» не заглушать у нас власний голос. Важливо те, що ті з нас, хто був захоплений учителем, змогли його почути і тепер будуть його слухати та йти за ним. Хоча «стовпи Велса» стоятимуть на нашому шляху до себе, але досвід відкриття себе допоможе нам у цій вічній боротьбі між обов’язком і почуттям, між вимогами суспільства та прагненнями душі."
