Upsihologa Logo
У психолога Українські психологи
«Дитина — гість у твоєму домі. Нагодуй, вивчи і відпусти.»
Питання від: Anon Вік: 32

Довга історія

1
Доброго дня. Потребую поділитися цією історією. В мене немає щодо цього якихось питань до психологів сайту, просто потрібно виговоритися, мати людську присутність, свідків у цій історії, нехай і віртуально. Хотіла б отримати делікатний зворотній зв'язок, підтримку, розуміння.

Текст буде довгим і складним.

Я виросла у великій (величезній сім’ї). Ми жили досить бідно, але як мінімум базові потреби були забезпечені - їжа, дах над головою, одяг, речі для навчання.

Хоч і не було комфорту, і для благополуччя родини використовувалась праця дітей змалку, в тому числі примусова, але тепер як мама розумію, що це вже багато, це великі зусилля і відповідальність батьків, тим більше при тому що потрібно було подбати про величезну сім’ю.

Було багато всього, та хочу зосередитися на одному хвилюючому аспекті.

Мені зараз важко навіть вирішити, з чого почати, як зайти в тему…

Зараз я не спілкуюсь з батьками, вже кілька років.

Після одруження і народження дітей перші роки я ще регулярно телефонувала та приїздила в гості на свята і щоб провідати коли хворіли. В якийсь момент, коли я вже народила меншу доньку, не пам’ятаю точно скільки їм було, я вирішила не їхати на день народження мами, і це було вже великим для мене на той час порушенням родинних традицій. Раніше всі дуже старалися щонайменше на дні народження батьків приїздити, збиратися всією сім’єю.

Коли я наважилась не приїхати, це було важким рішенням. Мабуть найбільше мене турбувало не те, як віднесуться батьки, а чи зрозуміють мене сестри.

Тоді я наважилась кільком сестрам розповісти про те, що батько в дитинстві мене розбещував. Що мама вела себе так, наче не знає ні про що. І ще про одну яскраву ситуацію, коли батько мене душив і бив, в коридорі, а ніхто навіть не вийшов з кімнат подивитися що там.

Це все цілковита правда, але водночас це - пояснення, яке мене виправдовує, виставляє мене жертвою і мало б залишати мою совість чистою.

Та я знаю іншу правду.
...
Що означають ці оцінки?

Оцінки питань

Користувачі можуть голосувати за запитання, що сподобалися. Найкращі питання ми розміщуємо у спеціальній секції сайту.

Ви можете проголосувати за питання, якщо воно чимось вам сподобалося. Можливо, цікава тема, чи добре описана проблема, чи ви вважаєте, що відповіді психологів на поставлене питання корисно було б почитати багатьом іншим людям.

Якщо ви голосуєте за якесь питання, то посилання на нього пізніше може бути відображене на вашій особистій сторінці, у секції "Сподобалися питання". Ваші негативні оцінки ніде не відображаються.

У психологів на особистих сторінках запитання, що їм сподобалися, відображені не будуть.

Відповіді психологів

Доповнення від автора питання ·
2
Я перестала їздити до батьків, збиратися всією сім’єю перш за все через те, що почувалась невдахою і мені було соромно і незручно за це. Просто ця причина не така, яку я могла б чесно сказати своїй родині, щоб мене зрозуміли. Це абсурдно, але будучи глибоко чесною з собою я добре розумію, що на той момент причина була саме ця. Я на той час була вже мамою двох діток, я не отримала професію, а на роботі, якою мені вдавалося займатися і заробляти мої успіхи суттєво знизились. Отже я була бідною, неуспішною, залежною від свого чоловіка, який не надто мене балував, без видимих перспектив і досягнень, і предстати такою перед своєю родиною означало б віддатись хижакам на з’їдення.



Водночас я вже досліджувала тему сексуального насильства, читала книги про це, я вже добре розуміла, що те, що відбулося в моїй родині, те що було з боку батька до мене та інших - зовсім не ок. Не знаю як сказати, як донести думку повноцінно - знаючи що те все було не ок, я це ще не провідчувала насправді.

Коли я сказала деяким сестрам про те, що було - деякі наче зрозуміли, хоч інколи і бувають питання, чому я не спілкуюсь з батьками. Також деякі розповіли і про домагання до них. Проте ніхто крім мене не перестав спілкуватися з батьками.

Одна з сестер, щодо якої я була майже впевнена, що бачила розбещувальні дії батька з нею, сказала що нічого такого не було. Я не стала наполягати на своїй версії. До того ж в мене поганий зір і майже все дитинство та підлітковий вік я бачила розмито і не мала окулярів чи лінз, тож готова була сприйняти, що побачила щось не так. Але я думаю, це маловірогідно. Я думала про те, що їй просто нестерпно зізнатись в тому, що було насправді, або вона забула.

З однією з старших сестер я бачила, що в неї з татом була сексуальна взаємодія тоді, коли вона вже була повнолітньою. Коли це відбувалося, і я зайшла в кімнату і побачила це, зніяковіла і вибігла так, ніби це не тато робить щось не те, а ніби я зробила щось не те тим, що я невчасно зайшла. Я запитувала сестру вже тоді, коли сама була дорослою і розповіла про свою історію, чому вона на це пішла. Вона сказала, що мабуть боялась. І сексуальні дії з боку батька почалися щодо неї ще з її самого дитинства.

Ще одна сестра, яка зараз все ще живе з батьками, цікавиться всілякою духовністю, езотерикою, енергіями і тд, сказала, що якщо тато таке зробив зі мною, значить в минулому житті я розбещувала своїх дітей…

Ще в той період, коли я вперше заговорила з сестрами про сексуальне насилля, я не так переживала про себе, як переживала, що їм важко перенести ці травми, і що я своїми розмовами могла підняти їхні травми. І я тоді ділилась з ними книгами на цю тему, які мені наче допомагали, намагалась цим якось згладити… Зараз ми з сестрами спілкуємося про інше, цю тему здебільшого оминаємо.

Також в той самий період я розповіла чоловікові. Не впевнена, що я хотіла чи була готова про це з ним говорити. Просто мені було дуже соромно перед ним через те, що я читала книжки на цю тему, і ховала телефон, мені було ніяково, щоб побачив, що саме я читаю. Водночас, я боялась, що він подумає, що я приховую щось інше і недовірятиме мені. І я розповіла, щоб уникнути непорозуміння. І ще щоб він зрозумів, чому я не їжджу до батьків. Хоча не знаю чи він зрозумів насправді, бо згодом з його боку були запитання чи коментарі на кшталт: “треба було би якось з'їздити до твоїх батьків”.

З психотерапевтом я працювала переважно над іншими питаннями. Ми не торкалися цієї теми щільно. Можливо недостатньо часу або не мій психотерапевт, можливо не той, кому я могла б розкритися в цих питаннях дійсно глибоко.

Тут мені написати це простіше, ніж сказати вголос.

Розумом я розумію, що з боку мого батька були щодо мене неприйнятні дії, що це сексуальне розбещення і це неприпустимо. Я дізналась про це з книг, статей, відео і тд. В той же час мені здається, що це знання, це усвідомлення ніби наді мною, ніби зверху чи збоку, і наче я насправді не в контакті з тією собою, для якої те що зробив тато - неприпустиме. Я не пам’ятаю себе тієї, яка могла б в дитинстві насправді знати, бути впевненою, що тато не повинен таке робити. Знову не знаходжу слів, щоб передати суть. Хочу щоб мене зрозуміли, але не знаю як сказати.

Я не пам’ятаю часу до того, як це почалось.

В дитинстві, в підлітковому віці і юності я дуже любила тата. Я була до нього прив’язана і довіряла йому, тягнулась до нього. Хоч і страх його гніву теж був. Моя мама пішла на роботу коли я ще була дуже малою, вечорами і по вихідних в неї було багато справ. Між нами не було довірливих близьких стосунків. Я її боялась більше ніж тата. Також тато часто говорив про неї погані речі, я це поглинала. Пам’ятаю з боку мами деякі випадки, коли вона намагалась проявити до мене ніжність, тепло, але це було лише кілька фрагментів, я сприймала їх з настороженістю, а більшість часу вона була за стіною, була грубою, крикливою, холодною. І, здається, інших декількох дітей любила більше, ніж мене.
Доповнення від автора питання ·
3

Я читала багато історій жертв сексульного насильства. І я відчуваю себе не справжньою жертвою.

Ітак, коли тато робив сексульні дії щодо мене, в більшості випадків з мого боку не було супротиву. Мені могло бути не зовсім комфортно, чи міг заважати запах від нього, але не було думки, навички, розуміння, що потрібно пручатися цьому. Навпаки. Пам’ятаю, якогось разу, коли він торкався моїх інтимних місць, я почала торкатися його. Мені було напевно десь 7 років на той момент. В моєму розумінні тоді це було так, що якщо він торкається до мене, значить мені можна торкатися так само до нього. В мене не було сексуального збудження чи чогось такого, просто дослідницький інтерес. І от коли я це зробила, він наче злякався чи збентежився, не знаю, тоді він зупинив мої дії, відштовхнув.

Ще я пам’ятаю випадок, коли він сказав мені щось таке, не пам’ятаю конкретно як це звучало, але це був сигнал що зараз будуть ті самі дії. “Роздягайся” чи щось таке. І того разу я не те що хотіла пручатися, чи була проти, чи могла протистояти йому, ні - була така ситуація, що я в той момент була вдягнула в самі штанці і на мені не було трусиків. І мені було дуже соромно і ніяково саме через це, що я без трусів, і що він може це побачити і з цього насміхатися або сваритися, не знаю чому. Абсурдно. Мені було 8 чи 9 років. Та мені було соромно, ніяково, незручно, здавалося ненормальним не те що тато збирається робити зі мною дії інтимного характеру, а те, що на мені нема трусів.

Тоді я йому відмовила. Сказала щось на кшталт “не хочу”. Тоді він насварився на мене, що я погана дівчинка і тд. І я піддалась, сказала “ну ладно”, роздягнулась, лягла, і тд. Він зробив свою справу. Після цього пам’ятаю, що він більше до мене не торкався, нічого такого не пропонував і тд.

Хоча всі такі дії відбувалися в супроводі заборон розголошення типу “нікому не кажи, бо вб’ю”, і відбувалися без свідків, тобто щоб ніхто не бачив і не знав, мені на той час сприймалося це нормальним, що тато має право таке робити і так говорити і що його потрібно слухатися. В мене не було іншої реальності, іншої норми.

До тата і тоді і надалі я відносилась з любов’ю, ніжністю, повагою, я продовжувала тягнутися до нього, з дитинства і до самої дорослості, аж поки не створила свою сім’ю. Я остерігалась його лише в періоди коли він проявляв агресію, сварився чи міг вдарити, та намагалась якомога швидше налагодити хороший емоційний зв'язок, виправити його настрій, поводитися слухняно, робити те що для нього важливо забігаючи наперед, тощо.

Пам’ятаю, що в якийсь період дитинства, десь в 10 років, чомусь якийсь час в мене був нав’язливий страх про те, що одна з моїх старших сестер може завагітніти від тата. Я не пам’ятаю, що я тоді знала про вагітність і всю цю фізіологію. І я не пам’ятаю, щоб я бачила що небудь-таке в той час. Але чітко пам’ятаю ці думки.

В підлітковому віці якийсь час моє ліжко було в кімнаті батьків. Вночі коли перевіряли, чи я сплю, я вдавала, що сплю, бо якщо я не спала, на мене сердились. Якісь рази я чула, як тато вмовляв маму на інтим, а вона все відмовлялася, говорячи, що її щось болить. Тоді вже я відчувала якесь збудження, і мені хотілося, щоб він торкався до мене, навіть подумки мріяла про це. Водночас було гидко від цих бажань, і було гидко від того, що він, не зважаючи на мамине небажання і її агрументи, що її болить, наполягав і брав її силою.

Мої брати старші за мене, і вони одружилися, коли я була ще дитиною та підлітком. Якийсь час було, що жили з своїми сім'ями поруч. Пам’ятаю, що з боку невісток були скарги, що наш тато до них чіплявся. Вся родина дружньо виставила невісток фантазерками і брехухами. До них вічно якесь негативне ставлення було. Всі захищали батька і ненавиділи їх. Гидко від цього, і від того, що я, тоді ще дитина, підхопила цю хвилю негативу.

Ітак, в 18 років я одружилась. Зі своїм чоловіком почала зустрічатися в 17.

Інколи я ночувала з чоловіком. Коли в нас стався перший секс, я про це якось сказала татові, для мене це здавалося нормальним, оскільки він як мені здавалося вибудовував зі мною дружні, близькі, відверті стосунки, з свого боку міг поділитися якимись інтимними думками чи розповісти відверту історію (тоді я думала це гарні дружні стосунки, це тільки зараз розумію, що це було гидко, недоречно, і як мінімум це було психологічним інцестом), і коли я йому це сказала, він відреагував агресивно і сказав що не хоче цього чути.

На той час я вважала що в сім’ї до мене всі ставляться погано, крім тата, і навіть ще кілька років цей фльор зберігався, і навіть пам’ятаю, що в якійсь розмові зі знайомим поділилась чимось на кшталт “тато єдина нормальна людина в моїй сім’ї”, і можливо це навіть було після того, як я вже обговорила з сестрами історію про сексуальне розбещення, і вже якийсь час не спілкувалась з батьками. Це не вкладається в голові.
Доповнення від автора питання ·
4

Мій чоловік ще коли зустрічався зі мною, говорив що любить і тд. Для мене коли в нас почався секс це було чимось серйозним. Я чекала від нього на 18-ліття пропозиції, і розраховувала, що ми влітку одружимось. Він подарував мені кільце на 18, та пропозицію я з нього наче витягувала. Коли дійшов час до того щоб подавати заяву на одруження, чоловік почав говорити щось таке, типу давай трохи відкладемо і тд. Для мене це означало, що він не хоче зі мною одружуватися. Це був розпач для мене. Для мене велике значення мало визнання як жінки, і те що зі мною чоловік зустрічається і хоче бути - але тоді виникли сумніви чи хоче. Точніше, сумніви чи хоче виникли ще раніше, коли він переїхав з того міста, де я вчилась, він працював і ми зустрічались, але він після переїзду продовжив зі мною спілкування по телефону і час від часу зустрічався. Я готова була переїхати й вийти заміж та жити з ним. Ітак, коли він запропонував відкласти одруження я запанікувала, в сльозах розповіла татові. Тато сказав що якщо чоловік не одружиться, він його посадить за розбещення через те що в чоловіка був зі мною секс до повноліття. Я тоді налякалась, я не знала, чи тато має право і можливість це зробити, я водночас сердилась, бо пам'ятала і татові розпусні дії щодо мене в дитинстві, та зі злістю думала що це його посадити треба, і боялась сорому який буде, якщо мого нареченого посадять, перед суспільством взагалі, знайомими, сусідами, родичами, і що це буде предатєльство чоловіка з мого боку. Я в паніці переказала це чоловікові. Він погодився не відкладати одруження. Він говорив що наче не збирався відмовлятися одружуватися, просто пропонував відкласти до більш вдалого моменту… Але в мене назавжди залишилася думка, що він не хотів зі мною одружуватися.

Надалі, коли я одружилася і переїхала до чоловіка, я ще намагалася підтримувати стосунки з батьками, дзвонила регулярно до мами, бо так треба, до тата, бо хотіла теплого зв’язку і підтримки, приїздила в гості. Я не бачила від них до мене прийняття, тепла, розуміння. Та все ще намагалася бути достатньо хорошою, щоб вони мене визнали, а от коли я опинилася на мілині - вже побоялась з’являтися на очі, ну і припинила спілкування, як я розповіла раніше.

Я намагаюся бути хорошою мамою, відповідальною і турботливою. Мені справді не вистачало підтримки родини, я з болем дивилась на сім’ї, в яких дорослі діти з батьками на зв’язку і є взаємодопомога. Але я не могла це відтворити в своїй родині. Я не реалізувалась професійно, і по суті я досі просто мама та домогосподарка, я залежу фінансово від чоловіка, в мене мало енергії, я ледве стягую базове виживання і не знаю на що спертися для того, щоб жити. Навіть думаючи про бажання жити повніше, цікавіше, сенсовіше, дати дітям краще життя, я дивлюся на себе критично, буцім то я забагато хочу і не ціную просте нормальне життя, яке вже маю.

Мені складно довіряти людям. Я дуже насторожена щодо чоловіків, в плані того, що вони можуть бути потенційно небезпечними для дітей, до в першу чергу мого тата, і я ніколи не залишала з ним дітей, до дядьків, вчителів, тренерів, навіть до самого чоловіка. Та і взагалі до людей, і в тому числі бабусь, тіток, вчительок. Я дуже тонко відчуваю, коли щось не так. Я хочу щоб мої діти були у безпеці і ніколи не пережили того, що я. Мені здається, що зараз я мямлю, виправдовуюся, намагаюся здаватися хорошою, чи щось таке.

Я не реалізувалась ні в чому, крім материнства. Та й те, яка я мама, те, що я зробила для дітей, це не абищо, не щось неймовірне. Чула критику до себе як мами, що я нічого не зробила для дітей, що я безвідповідальна з боку свекрухи, що я прикриваюся дітьми з боку чоловіка. Це він говорив десь рік-два тому, зараз наче добре відноситься.

Не знаю чим завершити цю історію.

Я сама боюся, що не дам, не даю дітям такого як треба дитинства, бази, підтримки. Що як би я не старалася, це не те, не достатньо. Не знаю. Що це не має значення.

Багато всього. Боюся що мене засудять за те що я звела своє життя тільки до ролі матері, і я не така вже й хороша мама, а погана, і при цьому ще залишаюся людиною, яка шукає себе, яка намагається, сподівається і думає що от-от у всьому розбереться і знайде рішення, але в якої нічого путнього не виходить досі. Хоча яке це має значення.

Я написала так багато, і я не відчуваю, щоб сталося те, що хотілося б - щоб склався якийсь пазл, розуміння, щось таке.
Думала, що мені потрібно було це виговорити. Бути чесною з собою в тому що це було в моїх переживаннях не так, як я це витягнула спочатку. Я не почувалася жертвою сексуального розбещення там, де я знала що я жертва і маю право так почуватися і отримати співчуття - але це суттєво, я не відчувала, я тільки знала і ніби як використовувала це. Можливо я б не заговорила, якби справді відчувала.

Я досі не відчуваю так: що якщо мій батько мене в дитинстві сексуально розбещував, значить я заслуговую на жалість до себе і якісь привілеї. Ні, я так не відчуваю. Я знаю, що так цю історію можуть сприймати або не сприймати інші
Доповнення від автора питання ·
5

Що я переживала, відчувала, з чим маю контакт насправді - назву кілька речей. Тоді - сором за те, що я того разу була без трусів і через це соромилася піддатися татовим розпусним діям. Абсурдність - що мені було ніяково і здавалось ненормальмим те, що я в штанцях без трусів, а не те, що мене чіпає мій тато. Тоді - страх, що через цей сором я його розізлю і через це я буду для нього поганою дівчинкою і він не любитиме мене. Зараз - злість, що він взагалі дозволив собі таке робити, щоб я так почувалась.

Над цією ситуацією щодо того, що я розповідаю цю історію і можливу реакцію - страхи що мене зрозуміють не так, не з делікатним і розуміючим відношенням до моїх почуттів, переживань, до того рівня усвідомлення, на якому я зараз знаходжуся, і що до мене відчують огиду і проігнорують. І потреба щоб таки зрозуміли з повагою, з визнанням мене людиною, нормальною, живою, щонайменше чесною перед собою на теперішній момент.

Дякую за увагу.
Добрий вечір. Дуже зворушлива історія і Ви дійсно потребували поділитись нею. Адже на протязі довгих років Ви все несли в собі. І навіть спроби поговорити про це з сестрами або з чоловіком, не мали належного і адекватного зворотнього зв'язку, що заплутувало і викликало збентеження ще більше.
Правда в тому, що дуже багато людей у дитинстві мали той чи інший досвід сексуального або еротичного характеру. В більшості це демонстрація однолітками одне одному своїх статевих органів. І це дійсно має пізнавальний характер і цікавість до того таємничого, що не прийнято показувати і обговорювати. Так було завжди.
Але з тих пір, як еротика і порнографія стала розповсюдженою і легкодоступною для дітей, до звичайної демонстрації своіх статевих органів почали додаватись певні дії дітей по відношенню один до одного, які є нічим іншим, як наслідуванням побачених дітьми незвичайних дій дорослих. Звісно все це зазвичай приховувалось від дорослих.
На відміну від дитячих "ігор", коли хтось із дорослих починає залучати дітей до такої вкрай незвичайної поведінки - більшісь дітей це приводить до збентеження, адже дорослі, як здається, мають усвідомлювати що вони роблять.
Те що сталось з Вами, для Вас, як для дитини було ще більш незвичним явищем. Оскільки життя і добробут дитини повністю залежить від батьків. І саме батьки, перш за все своіми словами, діями, поведінкою і прикладом вчать дітей, як треба жити, що є вірним а що ні.
І попри те дивне, що Ваш батько собі дозволяв по відношенню до Вас, в той же час батько залишався батьком і саме тому Ви стіснялися більше не його дій, а своїх, коли були без трусиків і боялися осуду його, як батька: "А чому це ти без трусів?!"
До всієї тієї залежності, яку мають діти від батьків, додалося і те значуще, що саме зі сторони батька було більше уваги і тепла, яке давало Вам таке важливе розуміння, що я є, що мене помічають і що саме тато є тією єдиною нормальною людиною в сім'ї, якій я не зовсім байдужа. І тому звичайно було дуже страшно зруйнувати стосунки, якщо я не виправдаю сподівань, якщо я зроблю щось не так і стану для батька поганою, неслухняною дівчинкою.
По суті це є ніщо інше, як стокгольмський синдром ...
Дорога авторка. Ви пережили в дитинстві серйозну травму, і такі речі справді можуть довго впливати на відчуття безпеки, довіру та стосунки. З цим важливо не залишатися наодинці , дбайлива робота з психологом тут може дуже допомогти.
І водночас ви не лише ваш досвід. Усередині вас є доросла частина, яка може поступово вибудовувати життя так, як підходить саме вам. З опорою, крок за кроком, у своєму темпі.Тому рекомендую вам звернутися до спеціаліста і крок за кроком розібратися з тим, що вас турбує.

Відредаговано автором 05-04-2026 11:27:55

Вітаю, Anon.
Складна ситуація.
Та попри все Ви доступно виклали всі обставини. Схоже, що Ви ерудована людина, багато читаєте та багато на чому розумієтесь.

Я співчуваю, що Вам довелося це все пережити і далі справлятись з наслідками. Це не дивно, що Ви не відчуваєте цю травму. Психіка так захищає себе, відмежовує нестерпні почуття, що б зберігти себе. Ви зможете це зробити у присутності іншої людини, яка буде витримувати Всі ваші почуття, та весь Ваш досвід, і тоді Ви зможете самі це витримувати. Це займе час та зусилля, та потрохи буде повертати Вам Вашу силу жити далі та будувати життя так як Ви того хочете. "Дисоціація" - це механізм захисту, коли все інше не працює, але є недолік, вона дуже енергозатратна, вимагає багато зусиль для її збереження. Я це до того веду, що з часом можливо стане гірше, психіка виснажиться. Тому варто не нехтувати, а подбати про себе.

Є і хороші моменти. Ви залишились достатньо чутливою, що б відчувати кому можна довіритись, а кому ні. Ви вже говорите про це близьким людям, може здатись що це не вдало, але рівень напруження вашої психіки при цьому знижується. Це ще не "лікування" рани, але точно деяке полегшення.

Хочу ще позначити одну тему. Мені здається це важливо.
Кожна дитина має право на безумовну любов своїй батьків. Вона не має при цьому робити нічого, просто те що Вона є достатньо для любові.
Нажаль, є батькі які на психологічному рівні задишаються дітьми і зазвичай задовільняють всої потреби дітьми. Наприклад: замість емоційної підтримки дитини - дитина має бути "дорослим" і піклуватись про емоції батьків - не засмучувати, не злити тощо; замість допомагати дитині - дитина має допомагати таким батькам, і физично і психологічно та багато іншого. І не дивно, що Ви відчуваєте ніяковість від того, що Ви "нічого не досягли". Вам дали мінімум - дах, їжу, одяг, а Ви якимось чином маєте "видати" максимум - бути успішною, реалізованою, все сама. З нічого не з"явиться щось. Ви мама, Ви знаєте скільки зусиль потрібно для найменших речей - почати дитині ходити, привчити до горщика, говорити, писати, тощо. Для дитини це дуже складно - для того і є батьки, які поряд, допомагають, підтримують - і тоді дитинка вчиться це робити для самої себе ( допомагати, підтримувати, заспокоювати тощо). Природою так закладено, що батькі дають дітям, а не навпаки. А діти виростають і дають своїм дітям і так рід продовжується. А у Вас тільки вимоги до себе, і в мене тут багато суму, бо виходить що Вам доводилось з багато чим справлятись самій і відповідати усім тим вимогам у дитинстві і як наслідок тепер теж. На даний момент Ви зробили максисум що б справитись з усім що сталось. І це достойне поваги. Ви не тільки мама, дружина, Ви залишились людиною, чуйною, розумною, яка хоче для себе кращого. І на мій ососбистих погляд це дуже багато, враховуючи всі обставини.

Ще один чутливий момент.
Нажаль є такий психотип людей який дуже добре зчитує психологічні потреби людей та вміє цим маніпулювати. Вони знають як сподобатись та створити видимість "дружніх" "близьких" стосунків. Та, на привеликів жаль, люди для них це тільки "об"єкти" для задоволення власних потреб, річь яку вони використовують. Їх можна вирізнити поміж інших по тому що вони кажуть та як себе ведуть і тому що вони реально роблять. З ваших слів, мені чомусь видається, що ваш батько належить до психопатичного типу . Відсутність будь яких меж, використання усіх навколо для власного задоволення, відсутність будь якої відповідальності за свої дії. Підозрюю, що був постійний террор, фізичне насилля, раз всі мовчать і "приймають" його сторону. Та попри це він був вашим батьком, любов якого життєво важлива для дитини, ба дитина повністю від нього залежна, та приділяв Вам увагу, судячи зі слів більшу ніж будь что інший у той час. Тому тут такі складні, заплутані ваші погляди на ситуацію, почуття. Бо насправді все складно та заплутано. І точно, що не з Вашої вини, а саме з вини вашого батька.

У мене до Вас багато поваги, до Вашого саморозуміння - все що Ви пишете, це досить складні речі, навіть самій собі в такому непросто зізнатись, не те що на загал. До Вашої сміливості - і відкритися тут, і розповісти чоловіку, і намагатися підняти цю тему з сестрами - попри досить відчужені, як на мій погляд, сімейні стосунки. Ви пишете про свою недовіру - а я дивуюсь, що попри все це кроки назустріч людям, близьким та навіть чужим.

Хочеться Вас підтримати і сказати фразу, яка мені дуже перегукується -"ми не те, що з нами сталось, ми ті хто вибирає, що з цим робити".
Здравствуйте.
Я читаю Вашу историю и чувствую, сколько в ней боли, разочарования и, возможно, даже утраты опоры. Вы шли за помощью, доверяли, открывались — а в ответ столкнулись с тем, что нарушает границы и подрывает чувство безопасности. Это очень тяжёлый опыт. И вполне естественно, что после него возникает недоверие, страх и ощущение, что опереться больше не на кого.

Сейчас важно не столько разбираться, «почему это произошло», сколько мягко вернуть себе почву под ногами.

Вы описываете депрессивное состояние, потерю сил, трудоспособности. И в этом состоянии особенно важно, чтобы рядом появился кто-то надёжный и профессиональный, кто будет видеть Вас, слышать и не нарушать границы. Ваше опасение по поводу врачей сейчас понятно — после такого опыта доверие не восстанавливается сразу.

Я бы предложила Вам двигаться очень бережно, маленькими шагами:

1. Про безопасность.
То, что Вы описали (и про первого специалиста, и про второго), — это нарушение профессиональной этики. Вы имеете полное право не продолжать с ними контакт. Ваше чувство «что-то не так» здесь — это не слабость, а Ваша защита.

2. Про лечение.
Даже если сейчас трудно доверять, депрессия — это состояние, где поддержка нужна. Можно искать:

врача, к которому Вы идёте не «сразу доверяя», а просто проверяя, как Вам рядом с ним
задавать вопросы, уточнять назначения
при возможности — получать второе мнение

Вы имеете право выбирать и менять специалиста.

3. Про Ваше внутреннее состояние.
В Ваших словах есть не только боль, но и сильное напряжение, попытка объяснить произошедшее через идею о «намеренном вреде». Иногда психике так легче — найти объяснение, чем выдерживать ощущение хаоса и предательства.
Я аккуратно предложу Вам не спешить делать окончательные выводы, а сфокусироваться на себе:
— как Вам сейчас
— что Вы чувствуете
— что помогает хотя бы немного облегчить состояние

4. Про поддержку.
Очень важно, чтобы Вы сейчас не оставались с этим в одиночестве. Это может быть:

другой психотерапевт (осторожно, с проверкой границ)
линия психологической помощи
кто-то из близких, кто может просто быть рядом

5. Про суицидальные мысли (если они возвращаются).
С этим не нужно справляться в одиночку. В такие моменты важно обращаться за срочной помощью — это не слабость, а забота о себе.

И, наверное, самое важное, что хочется Вам сказать:
с Вами не «что-то не так». Вы оказались в опыте, где Ваше доверие было нарушено. И сейчас Ваша задача — не «собраться», а постепенно, шаг за шагом, вернуть себе ощущение опоры и безопасности.

Если хотите, мы можем вместе подумать, как выбрать более надёжного специалиста или как выстроить первые шаги в лечении так, чтобы Вам было спокойнее.
Доброго ранку Anon
Колись прочитала вислів однієї дуже відомої людини про те, що не важливо, з яким брудом зіштовхнулася людина, значення має лише те, якою людина після цього залишилася. І це говорилося про дорослих людей, які вже здатні нести відповідальність за свої дії та вчинки... І психіка яких вже достатньо зміцнилася, щоб мати можливість відновитися...
Маленька дитина довіряє повністю своїм батькам і все, що вони роблять - для дитини закон та норма. Бо вони саме ті люди, завдяки яким дитина не лише пізнає правила та норми життя але і ідентифікує себе як особистість. Адже, немовля безпомічне та безпорадне, і вижити без дорослих просто не може. Тому для мене, загалом, диво, що Ви змогли не лише створити свою сім'ю, але і знайти в собі сили пробувати розібратися в собі та у всьому тому, що відбувалося з Вами в дитинстві. Насправді, потрібна неаби яка внутрішня сила, щоб відверто говорити про те, що для багатьох стає на все життя табу і "зашивається" прихованою душевною травмою глибинно у підсвідомість.
Власне, як приклад - Ваша сестра, яка абсолютно впевнена, що нічого такого з нею ніколи не було. Адже, дитяча психіка дуже ранима і, нерідко, коли відбуваються травмуючі події, відбувається і несвідомий, глибинний процес приховування цих самих подій, щоб дитина не зламалася і просто змогла потім далі жити.
Ви пишете про ".. страхи що мене зрозуміють не так, не з делікатним і розуміючим відношенням до моїх почуттів, переживань, до того рівня усвідомлення, на якому я зараз знаходжуся..." і маєте на це повне право. Бо щоб повністю зрозуміти і відчути все, що відчуває інша людина, потрібно стати цією людиною і пережити все те, що пережила вона.
Наша психіка - це надзвичайно складний механізм і працює дуже вибірково. В одних випадках, через дуже болючі психо-емоційні травми з пам'яті можуть випадати цілі періоди життя. А в інших - психіка, захищаючи нас, може робити певні ситуативні підміни. Як от ситуація, коли на Вас були одні штанці. Якщо б та маленька дівчинка, яка безмежно любила та довіряла батькові, раптово дізналася, що він, насправді, робить з власною дитиною жахливі речі, це б назавжди могло зламати її...
Ви пишете, що "...в мене мало енергії, я ледве стягую базове виживання і не знаю на що спертися для того, щоб жити" Насправді, на мою думку, енергії у Вас дуже багато. Просто, на даний момент вона заблокована вузлами, як дитячих, так і дорослих не трансформованих почуттів, як до батьків, так і до себе. Що не дає можливості прийняти себе та своє життя і стати цілісною, самодостатньою, реалізованою у всіх сенсах особистістю. Адже, єдина справжня опора, яка дає можливість зберегти себе - це внутрішня опора на своє вище "Я". Бо, єдине, що має цінність - це як ми самі сприймаємо себе та своє минуле.
"Навіть думаючи про бажання жити повніше, цікавіше, сенсовіше, дати дітям краще життя, я дивлюся на себе критично, буцім то я забагато хочу і не ціную просте нормальне життя, яке вже маю".
Увійдіть або зареєструйтеся, щоб відповісти.