Чи боятися помсти, якщо було щось подібне

↩ Реакція на відповідь № 385988 для Валентина Михайловна

Благодарю за ответ.


"Почему бы не попробовать в следующий раз попробовать по другому обсудить какой-то вопрос, чтобы и вам было ок и муж не чувствовал себя обиженным?"
Думаю, было бы отлично обсудить вопрос, чтобы всем было ок. Пытаюсь понять, почему я не обсудила спокойно в этот раз — наверное из-за напряжения, по причине, что всегда инициатива что-то обсудить исходит от меня и муж воспринимает это негативно, и вследствие обсуждения я чувствую себя хуже, чем если оставить все как есть. И мне оба варианта неприятны...

"договориться, что вы спрашиваете заранее, готовить ли ужин ему и если да, то готовите, нет - отдыхаете"
Я, кстати, припоминаю, что уже вопрос поднимался об этом, было с моей стороны предложение, чтобы он заранее попросил, когда нужно готовить, чтобы мне зря не прикладывать усилия, но это почему то не сложилось, и по итогу я готовлю постоянно, но обидно, когда стараешься, а это не ценят.

"Кстати, а что с этим не съеденным ужином потом происходит?"
Еда отправляется в холодильник, и если мне или кому-то ещё захочется — потом разогревается и съедается. Но тут дело для меня больше не в еде, а в поддержании связи, диалога, в уважении к усилиям.

"И имеет ли право муж не хотеть есть, даже если уже готова еда?"
Имеет право, но для меня неприемлемо, если это происходит вот так — когда у нас есть такой ритуал, что я для него постоянно готовлю, он приходит с работы, я его кормлю, и вдруг без объяснений и предупреждений он отказывается от еды, без уважения к моему труду. Разве это нормально с его стороны? И как это обсудить без претензий, если мне обидно такое поведение? Не обязательно всегда хотеть ужинать то что я готовлю, но когда это какая-то стабильная часть нашего быта, и я к этому прикладываю усилия, стараюсь, жду — я рассчитываю на благодарность, уважение к моему труду, чтобы мои усилия ценились. Ну и чтобы человеку не было безразлично то, что таким образом нарушается контакт, когда он отказывается без объяснений и предупреждений, оставляя меня наедине с недоумением почему так происходит.

↩ Реакція на відповідь № 385988 для Валентина Михайловна

Меня зацепили Ваши слова о том, что мое поведение уже как месть: "Потому что с вашей стороны такое решение тоже выглядело как месть за несъеденные ужины.".
Вот мне бы не хотелось быть мстительной. Мне бы хотелось открытого диалога. Но это не получается, потому что мне кажется, когда я пытаюсь что-то обсуждать и донести словами — меня не слышат. И, получается, таким образом я попыталась достучаться на языке мужа, не готовя ему еду после того, как он два раза без предупреждения и объяснений отказывался от ужина. Но мне самой такое неприятно. Мне бы хотелось чтобы был диалог, но чтобы не только я пыталась найти взаимопонимание, а и с его стороны была инициатива и чтобы не было безразлично ему. Но я не знаю как так разговаривать и что сделать, чтобы были договоренности и обсуждения и всем было ок.

↩ Реакція на відповідь № 386003 для Володимир Анатолійович

Дякую за відповідь.

"Припускаю, що ви знаходитесь в якомусь залежному стані від чоловіка. Боїтесь помсти, схвильовані, тобто не маєте спокою і впевненості в собі. Як же так сталося?"
Ваше припущення вірне, я справді почуваюся неспокійно і мій стан залежить від стосунків з чоловіком. На питання як так сталося не знаю як відповісти. Спадає на думку, що якийсь час в мене було навпаки — я цієї залежності всіма силами уникала, навіть будучи в шлюбі. Та в якийсь момент почала відчувати залежність на повну.

"То були його несподівані для вас вчинки чи дійсно помста? Які погані наслідки для вас мала та помста?"
Коли я обдумую ситуацію, яку я згадувала і про яку зазначала в дописі, я розумію, що "помста" — це моя інтерпретація певного ланцюжка подій, тобто мені ніхто не говорив "я мщуся тобі роблячи ці речі, за те що ти зробила те і те". Це просто відчувалося, сприймалося мною як помста в той раз. Погані наслідки, які мала для мене та помста: це відчуття сильного страху, безвиході, загнаності, втрати опори і безпеки.

"Ще обов'язково спитаю, ви хоча один раз розмовляли щиро без страху про те, що між вами відбувається? Висловлювали і виражали свої думки та почуття? Просили чоловіка зважати на ваші потреби і цінності?"
Такі розмови, спроби таких розмов були багато разів. Сказати що це було з мого боку без страху — складно. Поясню: коли я піднімаю якесь важливе для мене питання і намагаюсь донести свою позицію чоловіку, я завжди відчуваю деякий страх чи тривогу, щодо можливої реакції на мої слова (це може бути агресія, відсторонення, образа і звинувачення, або ж повне нерозуміння...). Також зазначу, що останнім часом я уникаю будь-яких щирих обговорень, щоб не робити собі боляче: коли я ділюся чимось щирим і на це чоловік реагує не з добротою і не спокійно, а коли навіть з найменшою ноткою агресії, в мене це може викликати сильний відчай, розпач, відчуття що знову даремно сподівалась... І коли я бачу по собі що не можу таку реакцію витримати, я краще постараюсь не говорити, бо вже немає на це сил.

"Сказати, що жити в страху за намагання бути собою у взаєминах, захищати і обстоювати власну гідність - це не нормально, означає нічого не сказати."
Я погоджуюся, що ненормально жити в страху, і мені зараз ненормально, повірте. Я розумію, що цей ад я створила своїми руками, я сюди зайшла через свої певні вибори і дії. І я хочу зрозуміти, чи можна ще щось змінити, що я зі свого боку можу зробити інакше, щоб ситуація змінилася.

"А як, вибачте, потрібно жити?"
Хочу відповісти як мені бачиться. Мені потрібно жити так, щоб це було гармонійно для мене, щоб мої рішення були внутрішньо узгоджені і прийнятні для мене... Хочу навести приклад для конкретики: мені справді погано в такому шлюбі, проте я не можу ухвалити рішення піти від чоловіка, поки в мене ще є якась надія налагодити стосунки і виправити становище — попри біль, неможливість достукатися і відчай, я не можу переступити через цю надію. Хочу зрозуміти, на чому тримається ця надія, що мене тримає, коли мої спроби налагодження діалогу не працюють, коли мої дії не поліпшують моє самопочуття в сім'ї...

"Невже постійно себе пригнічувати і давати іншим це робити?"
Коли я стримуюсь і замовчую те, що турбує, а не обговорюю це — я, по суті, себе пригнічую. Знаєте, мені спадає на думку, що це не якесь сліпе самопригнічування зараз: я це роблю тепер свідомо для того, щоб не нашкодити собі (щоб не вести розмови, де мене не чули, не чують і від яких мені ще більше боляче) і не надокучати марно чоловікові (щоб не говорити марно речі, які він не здатен почути і зрозуміти, бо якби міг, то би розумів сам або розумів би попередні рази, коли я говорила, і діяв би відповідно).
Тобто я прагну певною мірою пригнічувати, стримувати свої пориви з'ясування стосунків за допомогою розмов, коли знаю, що це не працює і тільки завдає мені болю, і не приймається чоловіком, і шукати інші шляхи, підходи, розуміння, з надією що це все ж вдасться ...

"Постійно підлаштовуватись? Заради чого - у вас є відповідь?"
Ні, я не бажаю постійно підлаштовуватися. Я хочу знайти те, що дійсно допоможе прийти до приємних відносин, до взаєморозуміння. Або ж якщо це справді неможливо, переконатися що це дійсно так і вирішувати чи можу, чи хочу ще так жити, чи відпустити...