Кожен раз повертаюсь до цього фільму. Кожен раз не можу згадати, як він називається. Але все ж знаходжу й переглядаю знову й знову...
Зараз, коли війна на Донбасі, особливо дивуюся тому, що все повторюється… Я вже писав рецензію на фільм «Межа майбутнього» на цьому сайті. Ці два фільми по суті схожі [із цієї серії ще — «День сурка»]. Але за змістом — зовсім про різне. «Межа минулого»… Чи не краще —
«Дзеркало для героя» (1987) — художній фільм Володимира Хотиненка за сценарієм Надії Кожушаної, фантастична притча за мотивами однойменної повісті Святослава Рибаса. Так каже нам Вікіпедія.
У цьому фільмі є все. А головне — світ після війни — Великої Вітчизняної. 49-й рік післявоєнного Донбасу. Один день. Той, що повторюється вічно. Два герої. Вони потрапили сюди з майбутнього. Нібито випадково. У кожного своє життя, своя історія та завдання. Один — психолог. У нього складні стосунки з батьком. Батько докоряє йому за те, що він не був на похоронах матері. Він не полишає надії переробити світ, змінити минуле, вибачитися за помилки. Син не бажає вибачатися. Хоча він робить для батька багато, але той непохитний. Біблійний сюжет. З цього фільму починається й цим закінчується. Другий герой — старший. Інженер — гірник. Він відсидів у тюрмі за певний інцидент на шахті. Потрапивши в цей день, він, природно, бажає закрити її, тим самим запобігти та змінити своє майбутнє. Але життя й біг часу суворі, і виявляється, що всього лише один день — не так уже й легко змінити. Він повторюється знову й знову. І особливо цікаво спостерігати, які різні сценарії та стосунки до всього, що відбувається, обирають наші герої. Вони починають з одного, не підозрюючи, наскільки їхні шляхи в подальшому розійдуться. Улаштовуються на роботу. Психолог — шахтарем. Інженер — інженером. Один, швидко зрозумівши, наскільки все безнадійно, опускає руки, п’є та впадає в моральний і психічний нігілізм. Інший — Андрій, гірничий інженер, якого грає чудовий актор Іван Бортник, — навпаки, сповідує гуманізм… Коротше, що розповідати, — подивіться. Шедевр! У найкращих традиціях Андрія Тарковського. Особливо, звичайно, вражає епізод, коли головний герой, не знаючи, як вирватися з цього замкненого кола, у відчаї йде до батьківського дому. Там мати, вагітна ним. Батько, за яким їдуть представники НКВС. Головний герой сідає з батьком у машину. І поводиться природно, як його син. Хоча для оточуючих це, мабуть, виглядає божевіллям. І в момент його визнання петля часу нарешті розмикається. Герой народжується зі словами: «Йди геть, синку…». Гірник же, так само дійшовши до відчаю й не маючи змоги вирішитися на останній крок — підірвати шахту, яка ніяк не бажає закриватися, але разом з людьми… Убиває себе. Один помирає, інший — народжується. Але обоє благополучно повертаються.
Один із найкращих фільмів перебудовної епохи. І чому про нього не згадували раніше. Ідеальний фільм — метафора — саме для сайту про психологів. Насичений, глибокий, душевний, художній і такий своєчасний.
