ТЕОРІЯ КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНА

ТЕОРІЯ КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНА — теорія психічного розвитку людини, розроблена у 20 - 30-х роках Л.С.Виготським за участю його учнів О М.Леонтьєва і О.Р.Лурії. Згідно цієї теорії головна закономірність онтогенезу психіки полягає в інтеріоризації дитиною /спільно з дорослими/ структури її зовнішньої, соцільно-символічної й опосередкованої знаками діяльності. У підсумку попередня структура психічних функцій змінюється - опосередковується інтеріоризованими знаками, психічні функції зокультурюються". Зовнішньо це проявляється в тому, що вони стають усвідомленими й довільними. Так інтеріоризація виступає як соціалізація. В ході інтеріоризації структура зовнішньої діяльності трансформується й »Згортається" з тим, щоб знову трансформуватися й ,розгорнутися" в ході екстеріоризації, коли на основі психічної функції будується зовнішня соціальна діяльність. Згідно Т.к.-і. універсальним знаряддям, яке змінює психічні функції, виступає знак - слово.