Ніка, вітаю!
Співчуваю, що виросли в таких дефіцитах і без бажаної потрібної підтримки.
Мене радує, що ви усвідомлюєте свої
страхи і на даний момент свої можливості (це дуже сильно для вашого віку), проте мене пригнічує, що ви вимагаєте від себе бути кимось одразу і відчуваю певне презирство до батьків, яке теж заважає вам рухатись. Це скоріш за все свідчить про відсутність чутливості, емпатії та самоцінності до себе, до інших. Не можливо себе змушувати, коли нема сил і бажань. Зараз вам треба плекати не примус, а пошук натхнення, підтримки. Я думаю, що ваша ваша мама теж хотіла собі і вам кращої долі, але в неі вийшло так як вийшло… Там є певні травми, сімейні комплекси, що не дозволили їй жити так як би вам хотілось.
Спробуйте, подивитись на свою історію і на свою маму з співчуттям, як стрічку в кіно і спробуйте придумати сюжет як може змінитись доля дочки цієї матері з часом! Я пропоную спочатку оплакати дану реальність, вивільнити свої почуття і вже далі рухатись в бік надії.
Ви шукаєте відповіді, ви хочете, ви розумієте і це свідчить про вашу сильну мотивацію, але
страхи треба проживати, як і презирство, як і відчай, як і біль…
Чи є в школі у вас психолог, з якими ви можете розділити свої переживання? Також рекомендую виписувати свої переживання в щоденник, звільнятись від них на папері!
Бажаю вам віри та любові що себе, з ними ви зможете будувати свою щасливу долю! Шукайте можливості як ви і робите вже! 🙏❤