Депресивний стан

↩ Реакція на відповідь № 384223 для Володимир Анатолійович

Я ходила і до психолога, психотерапевта, психіатра. І ось це "безумовне ПРИЙНЯТТЯ і РОЗУМІННЯ(!)" ніколи не відчувала. Я не розумію точної причини. Просто після таких консультацій виходжу не з відчуттям, що мене зрозуміли, а з відчуттям, що зі мною щось не так. І стає тільки гірше.
"Це ж не про дружбу. У кращому випадку йдеться про приятельскі стосунки." - я теж так думаю насправді. Але в наш час люди називають це дружбою. Всі зайняті своїми справами...
"Шкода. Натомість розкажіть, як було раніше? Які у вас взаємини з рідними та близькими?" - мої близькі люди це мої друзі. З родичами майже не розмовляю, їм не цікаво як в мене справи. Якби я не виходила на зв'язок про мене б взагалі забули.
"Тому проблему варто досліджувати, що ж НЕ СТАЛОСЯ, як то кажуть, не ЗРОСЛОСЯ між вами? Через які причини насправді? Як ви будували контакти з тими людьми? Що в ці контакті вкладали - сподівання, думки, емоції, вчиники або їх відсутність?.." - коли я стараюсь у відносинах це приймають, але самі мало дуже роблять. Коли я не стараюсь, то в мою сторону летять звинувачування щодо того чому я нічого не роблю або ж просто перестають зі мною розмовляти.
"На цьому тлі, що відбувається в інших сферах вашого буття - діяльність, робота, творчість, захоплення... Чим воно наповнене?" - робота, хоббі. Але здебільшого робота, я маю схильність до трудоголізму. На роботі вже буквально виганяють у відпустку, але мені страшно її брати.

↩ Реакція на відповідь № 384236 для Яна Дмитрівна

Здебільшого я сама обираю людей для спілкування і перша проявляю ініціативу.
Питання: Як вийти з цього важкого стану? Останнім часом перед зустріччю з людьми (не з друзями, а у формальному контексті) починаю плакати тому що думаю про те, що мені зараз доведеться входити в образ легкості, дружелюбності, ввічливості, доведеться посміхатися, а в мене немає сил на це. Приходжу як мертва, ніяка, стою, майже не розмовляю.

↩ Реакція на відповідь № 384245 для Яна Дмитрівна

Я так і намагаюсь, буду ввічливою, в мене вибору немає. Якщо я взагалі мовчу і нічого не кажу, не посміхаюсь, то люди з мене сміються. Тому що, я здаюсь дуже відстороненою. Бувало питали напряму "Що з тобою?".

↩ Реакція на відповідь № 384255 для Володимир Анатолійович

Декілька психологів і психіатр - по декілька консультацій, психотерапевт - близько року працювали разом. Після чого мене направили до психіатра, який мені нічого толкового не сказав, просто приписав антидепресанти, від яких мені було дуже погано і я відмовилась їх приймати.
"Я дотримуюсь іншої думки. Попри зайнятість своїми справами, СПРАВЖНІЙ дружбі ніщо не може завадити(!)" - я про це колись писала найкращій подрузі і отримала відповідь "ти занадто багато хочеш, я змінюватись не збираюсь". Мова навіть не йшла про те, що я хочу щоб вона змінилась, я просто хотіла щоб ми хоч трохи частіше бачились. Я розумію, що люди можуть бути зайняті, але коли навіть не кажуть чим зайняті складається враження, що мене просто бачити не хочуть. І важко зрозуміти, що відбувається якщо я пояснень не отримую.
"Яке у вас є пояснення, чому саме ТАК відбувається? В чому причина?" - так завжди було, такі стосунки склались з дитинства, я не знаю чому так, я звикла. Прикро авжеж, але я не чекаю що хтось почне до мене проявлятись.
"Чи можу я припускати, що мова йде про полярності - або ви занадто зацікавлені і викладаєтесь заради ... ?
Або вам байдуже і тоді людям байдуже так само?" - як це занадто? Зацікавлена, тому що зацікавлена. Тому що мені людина подобається і хочеться спілкуватися. Мені ніколи не байдуже. Але я можу поводити себе так наче мені байдуже якщо людина тримає дистанцію. Не хочу випадково порушити чиїсь кордони.
"Трудоголізм, як один з різновидів залежності, є по суті, способом втечі від реальності(!)
Що саме страшного у відпустці? З чим ви неодмінно стикнетесь, будучи не зайняті роботою?" - ні з чим. Буду сама сидіти, нічого не буде. Хоча я й так сама, тому яка різниця. Зараз хоч щось корисне роблю. Є в голові якісь думки про те, що мені потрібно зробити і я це роблю і відчуваю зворотній зв'язок. У відпустці зворотнього зв'язку немає. Тут робиш роботу і бачиш результат. А коли я сама то радію сама і сумую сама, немає віддачі ні від чого, тотальна самотність.

↩ Реакція на відповідь № 384299 для Володимир Анатолійович

"З цими спеціалістами наскільки грунтовно опрацьовували форму і зміст ваших спроб побудови стосунків з іншими людьми?

Щодо психіатра - йшла мова про якийсь розлад/діагноз?" - довго опрацьовували і ні до чого не прийшли, дуже грунтовно, все розповідала, намагалась працювати над собою, але це не дало результатів. Психіатр поставив діагноз мені за тридцять хвилин першої зустрічі, який був невірним. Наступні консультації він проводив згідно цього діагнозу і придумував речі, яких немає.
"Так це чи ні насправді - важко сказати. Потрібно досліджувати. І краще у взаємодії з психологом." - на жаль, я не знаю які методи терапії на мені працюють. Тому що те, що було до цього не працювало...
"Розумію вас - так було з дитинтства. Водночас щось ви мали чути і бачити, до чогось дійти самостійно. Я не кажу про всі можливі аспекти і нюанси, але частково істину все-таки маєте хоча б привідкрити." - що до чого істину? Я рідко бачила рідних в дитинстві. Які тут можуть сформуватися близькі стосунки?
"На сьогодні цей настрій реалізується на повну. Думаю, що люди навколо вас чітко його вловлюють і тому не йдуть назустріч." - Ні. Я кажу про свою поведінку. Якщо людина не йде на контакт, я ж не буду її діставати. Навіщо? Практика показує, що тоді взагалі перестають спілкуватися. А так, авжеж мені прикро коли мене ігнорують або не хочуть підтримувати зв'язок. Але це їх право.
"Занадто - це коли бути самотньою набридло. І людина намагається швидко зблизитись, проявляє надмірну відкритість та активність, до яких інша сторона часто не готова." - ні, я так не роблю, я щира але я ж не намагаюсь зблизитись швидко, я не знаю що за людина переді мною, хіба ж можна одразу зблизитись з людиною яку не знаєш?