Розгубленість, не знаю куди рухатися далі

Мені так важко дивитися на своїх одногрупників, однокласників, просто знайомих мого віку. Вони подорожують, ходять на концерти, мають друзів, партнерів. Деякі молодші за мене вже мають дітей. І не те що б я за цим гналася, ні. Мене просто навіть за руку ще ніхто в романтичному сенсі не тримав. Хоча я не можу стверджувати, що життя у них щасливе, бо я всього не знаю, але явно щасливіше за моє, адже в них є свобода, бо якось вони тай здобули це все. А я не можу, що змушує мене думати, що всередині я зовсім негарна людина, інакше чому ніхто до мене не прихиляється, а навпаки? Мене булили в школі однокласниці, одногрупниці обговорювали, що я знадато мовчазна і їм це здавалося дивним. Але навіть якщо я негатив отримувала тільки від дівчат, то з ними я можу комунікувати, а з хлопцями не можу. Хоча хлопці мене ніколи не ображали. Я уникаю їх, а коли мені вже необхідно, щоб вирішити з хлопцем, наприклад в банку, то я намагаюся якомога швидше втекти. І зараз найдивніше, попри це уникання, я уявляю кожного хлопця, який хочаб трішки мені сподобався, як свого хлопця, я уявляю свої стосунки з ним, хоча бачу його вперше і востаннє. І так продовжується вже роки 3. Це трішки по-дурному і я про це перший раз розповідаю взагалі.
Всі ці фактори зупиняють мене від пошуку роботи, тай взагалі від будь-чого, тому я пересилаю себе завжди, коли треба кудись піти. Бо одного разу я спробувала влаштуватися на роботу, мені написали. Я зраділа, а потім подивилася на фото, того, хто мені написав, і то виявився молодий хлопець, і я подумала о ні ти занадто гарний щоб йти з тобою на співбесіду і заблокувала його. Гадаю, якщо й працювати мені, то тільки в колективі жіночок і чоловіків 50+, бо це єдині незнайомі люди з якими я спілкуюся нормально і без страху, не то що з ровесниками.
Але все ж проблема лишається, я не знаю, що мені далі робити, ще й цей тиск від батьків «чому ти не кажеш що далі?», бо я НЕ ЗНАЮ, у мене 0 ідей реалістичних, але купа таких, де я впевнена в собі версія себе. Я хотіла би служити в поліції, це моя мрія дитинства, я б і зараз не проти, але я бачу, що для сімʼї ця моя мрія сиіховинна, типу я занадто слабка і ніжна для такого. Але справа не в тому, а в моїй невпевненості в спілкуванні. Зовні я дівчина, а всередині закомплексований підліток 13 років.
Я хотіла вивчати право після 11 класу мене збили батьки, казали, що ця робота не для мене. А вчитися зараз у мене нема сил. Не те щоб я лінувалася, чи була нерозумна для того, я просто не можу. Це відчуття зʼявилося 2 роки тому десь я і я через силу вже вчилася останніх 2 роки. Хоча в школі мені подобалося вчитися. Батьки завжди всім розказували, яка я скромна, слухняна відмінниця, яка вступила на бюджет в Київ. Типу ну ок і що, мені це щастя не принесло.
І тут виходить глухий кут. Я би і з радістю дома сиділа, але, чесно кажучи, дім відчувається як клітка, адже живу я за містом і щоб туди добратися мені треба або викликати таксі, їхати з самого ранку автобусом або просити батьків. Але батьки не завжди хочуть і брати) а на все інше треба просити у них грошей.
Але все ж я можу вийти одна кудись, але мені дуже зле, тому що я постійно думаю, що я одна і значить гірша, за людей які прийшли з друзями чи знайомими
Головою я розумію, що нічого поганого не станеться, якщо я не піду вчитися, а піду на роботу пізніше, ніж 1 вересня, але такий тиск в сімʼї. Я доросла людина, я відчуваю те, що я відчуваю, але чую від мами кожен раз «ти ніколи не хочеш дослухатися до моїх порад», ну що я зроблю, якщо ці її поради взагалі ніяк не виписуються ні в мій стан ні в настрій?

І ще згадала одну річ, яка мене тривожить.
Чисто теоретично, якщо в перспективі я буду з кимось спілкуватися, чи буду мати хлопця у мене будуть виникати почуття, ніби я зраджую сімʼї. А про хлопця це взагалі дивно, бо така думка у мене у голові одразу типу, чого я маю любити чужу людину, якщо у мене є сімʼя? Тому я не ставлюся до людей серйозно, типу так вони є навколо, але для мене вони просто як масовка у фільмі. Це якась хвора думка, адже я хочу нових знайомств, але боюсь, що ці стосунки дружні чи романтичні не будуть повними

↩ Реакція на відповідь № 384012 для Світлана Володимирівна

Мені просто заздрісно, бо, на мою думку, їх життя яскравіше. І якщо чесно, відчуваю несправедливість, чому у мене зовсім інакше.
Я просто не можу повірити в щирі стосунки, оскільки не можу відкритися людям повністю. Як же ж мене хтось полюбить, якщо я постійно мовчу?
Взагалі я багато чого робила, проти чого родина була проти. Обрала університет і місто сама, ну і ще кільки дрібних рішень типу тату та пірсингу.
Років 5 тому я працювала з одним психологом, а через кілька місяців з іншим. Перша психологиня мені подобалась, але були дивні моменти, коли вона мене не зовсім розуміла, що створювало дискомфорт. Тому я спробувала працювати з іншою, і це просто було жахливо. Мені хотілося втекти кожного разу, дуже зла жінка вона була, або мені так здавалося.
Загалом, після того, як я походила до першої психологині, я усвідомила, що мої кордони порушують дуже навіть регулярно і коли я стала намагатися їх захищати, виникали сварки і образи з боку батьків. Потім мені просто перестали давати гроші, бо, на їх думку, психологиня налаштувала мене проти них, щоб висмоктати з мене якомога більше грошей. Батьки прийшли до висновку, що психолога мені не треба, бо я можу завжди поговорити з ними) не те щоб вони дуже часто слухати мене

Трішки замкнене коло виходить. Бо я б і не прости попрацювати з психологом, але грошей своїх не маю. Але я б щось з цим придумала, інша причина, це якийсь страх спілкування з психологом. Я коли уявляю, що знов комусь відкриваюся, а на мене за це зляться, то не хочеться нічого якщо чесно.