↩ Реакція на відповідь № 376561 для Павел Леонидович
Дякую за відповідь, я вже починаю це розуміти.
Проблема в тому, що мені не зрозуміло відношення до мене та кота.
Ми знайомі з 5 го класу, спілкуємося з 14 років. Для мене ця людина була найкращим другом, людиною від якої не чекаєш чогось поганого, людина яка була частиною життя.
Ми сварилися, сперечалися - але потім мирилися і все. Але бувало згадували минулі «сварки». Я це я за «сварки» не сприймала.
Я ніколи його не кинула в біді, завжди була з ним, коли він хворів, не зраджувала.
Поки ми не жили разом і він захворів ковідом, я через пів міста везла йому ліки та їжу - на що отримала «так роблять всі, це людське, я просто не просив інших, вони би всі це зробили»
Почалася
війна, він сказав, що якщо я до нього не приїду, то він припинить зі мною спілкуватися. Я приїхала. Потім він наполягав на те, щоб я їхала закордон, бо «в мене немає карьери, бо він програміст, а мені треба хоч якось заробляти закордоном». Хоча я працювала в школі.
Він зламав ногу, я з ним була, допомагала йому митися, замотувала ногу, мазала кремами та робила масаж. Мені подобалось за ним доглядати. Я так показувала своє кохання до нього.
Він людина не сильно здорова - має псоріаз. Я і шкіру йому мазала, до лікаря їздила, щоб підтримати.
Мені хотілось залучати його до чогось цікавого, нового. Він ніби і виходив зі мною в кафе, ресторан, театр, магазин, каток - але часто був не задоволений: не той ресторан, довго обслуговують, не так я катаюсь (бо чого боятися ковзанів), багато людей, йому всі заважають, чого гуляти Хрещатиком (бо нібито кияни туди не ходять)
Потім сказав мені, що йому зі мною не цікаво, що я «ненормальна», що не люблю розмовляти з великою кількістю людей. Що в нього друзі та робота, яка приносить гроші , а що в мене є?
Так, ми сварилися, але я навіть не памʼятаю про що. Тому і вибачалась перед ним, за все, що його могло образити.
Я можу бути імпульсивною, чи дуже перейматися якоюсь темою, в мене не виходить змінити роботу, я на це жалілася йому - і за це я відчуваю провину. Мені здається, що якщо б я була спокійною, не жалілася надто сильно то проблем би не було.
Він почав казати, що приходить до дому як на «другу роботу»
Йому дуже не сподобалось те, що я пішла знову працювати в школу. Хоча я пояснила, що іншої роботи зараз знайти не можу і краще щось, ніж нічого.
«Мені треба, щоб ти заробляла гроші, бо якщо мене звільнять, хто мене підтримає грошима?»
В нього часто було таке, що ми посварилися, я вибачаюсь - він ігнорує, або каже, що більше не буде зі мною.
Будинком повністю займалась я, прибирала я, котом займалась я, прала всі речі я, після магазину пакети розкладала я - бо мені здавалося, що якщо він більше працює та заробляє то я маю робити в квартирі більше.
Останній час, коли ми не жили разом я постійно приходила до нього та кота. Ми не сварилися взагалі, я вибачилась, пояснила що на мій стан впливають переживання про
війну, про невизначеність, пояснила йому - що він для мене найрідніший, що я жалкую про все, що його ображало, що ціную його і хочу бути з ним. На що отримала «я не знаю, подивимося»
Потім він почав обніматися, проявляти тілесний контакт, за все казати «дякую».
Коли я залишалась пожити - я прибирала йому (бо думала кожний раз, що залишусь), ходила в магазин, купувала йому смачненьке, приносила каву, намагалась залучити до спільного з котиком (до грумера записала, до ветеринара), котом і далі займалась тільки я: він міг не міняти воду коту, не мив лоток.
Але тільки я заводила розмову про моє повернення «не знаю, подивимося, не зараз, в мене ніби є почуття, але я не знаю, я тебе не кохаю….я не знаю що хочу, я піду потім з тобою до психолога….я не піду до психолога, я піду сам до психолога…» тобто постійно казав різні речі.
Людина ніби проявляє симпатію, ніби обіймає як завжди, ніби ласкава, подарунок ніби купив, але каже протилежне.
Потім почалось «давай позустрічаємося і подивимося, що буде далі»…» «забирай речі, бо ми ніби посварилися, але ми розійшлися».
Я просила його, пояснювала який він для мене рідний, пояснювала що мені зараз погано …. «Я навіть дружити з тобою не буду, якщо ти не припиниш»
Останній раз він мені висказав, що нарешті добре спить, що не думає тепер за гроші; що відчував, що були б скандали, що я не там працюю. Що був останній час зі мною, бо йому іноді самотньо.
І все одно я запропонувала піти до психолога: «бо думаю що це «криза» і давай спробуємо її подолати».
Відповідь : «я не хочу пробувати, ми посваримося не зараз так потім»
Одне і теж слово «сварки, сварки»
Коли я спитала, чого він не памʼятає щось хороше, як до нього відносяться? - «Бо така я людина»
Я не розумію чому відчуваю провину.
Я звинувачую себе, що ми сварилися, що я не пішла на курси і не змінила роботу, мені чомусь здається, що я його дуже ображала і він пішов із-за мене.
Ніби я і розумію, що вибачалась і просила сходити до психолога, ніби розумію, що якби справа була в сварках - то ми би вирішили це питання, але чому «провина» ?