Доброго вечора Софіє!
Насправді, дуже сумна історія...
І, як на мене, дуже добре, що Ви все ж наважилися розповісти про себе психологам.
На превеликий жаль, Ваш перший дитячий досвід складався з постійного знецінення та відсутності поваги і почуття любові в родині. Що призвело до багаточисельних дитячих душевних травм, якими Ви живете і до цих пір. І як наслідок, призвело до того важкого емоційного стану, в якому Ви перебуваєте зараз:
"дуже важкий стан, мені важко чомусь справитися з емоціями, постійно плачу і ніби от от і буде нервовий зрив, панічні атаки,
страх бути в публічних місцях, бо здається що втрачу свідомість і буду себе неадекватно вести..."
Люба маленька дитина з народження сприймає своїх батьків як основну опору в житті. І це зрозуміло. Адже, вижити малюк без опіки та допомоги просто не зможе. Тому сприймає дорослих як основне джерело любові, радості, підтримки... А коли цього не отримує, завжди звинувачує не батьків, а самою себе. Не така, щось не так зробила, не гарна, дурна, незграбна... А коли ці ж слова ще й чує від тих, хто ту саму Любов повинен був дарувати, загалом, впадає у вічне почуття провини та внутрішньої.безсилості і безпорадності... Бо як можна бути гарною, якщо про тебе таке говорять ті, що повинні були більше за все тебе любити? "У мене постійно відчуття провини, що я не справляюсь, що не все ідеально, і що я зовсім нічого не хочу і нічого не роблю місяцями зараз..."
Звідки почуття провини?
Саме звідти, звідки я вже написала. Коли ми недоотрмуємо від батьків в дитинстві любові та підтримки, завжди вважаємо винними саме себе. Але цього не усвідомлюємо. Бо дитина маленька не може нічого зрозуміти і витерпіти. Тому всі невирішені проблеми та питання в стосунках з близькими ховаються на рівні підсвідомості. Щоб нагадувати про себе якимись зовнішніми проявами. Як от, наприклад, хибним почуттям провини, неймовірної нервової напруги, яка повністю психо-емоційно виснажує і відбирає у людини ініціативу та бажання щось робити. За принципом: нас не люблять не тому, що не вміють цього робити, а тому, що ми щось не так робимо. Звідки і почуття перфекцонзму. Людина несвідомо намагається у всьому досягнути ідеалу, щоб... Несвідомо, рефлексивно отримати ту саму необхідну в дитинстві любов та підтримку.
Це та сама внутрішня установка, яка отруюює життя і не дає можливості діяти за своїми правилами та за своєю ініціативою.
Всі зовнішні прояви, як от, панічні атаки, невроз, почуття провини, знецінення себе та безініціативність і зневіра, на мою думку, це наслідок дуже сильної нервової внутрішньої напруги, яка могла бути викликана постійним бажанням бути "гарною дівчинкою", щоб всім оточуючим догодити.
Що робити?
Насправді, як на мене, потрібний комплекс дій. Перший з яких - це контакт з природою: біг, заняття спортом, танці, гімнастика... Бо щоб пропрацювати всі душевні травми, потрібні не аби які сили. А природа - це бездонне джерело необхідної енергії.
І друге. Потрібно іти в індивідуальну терапію, щоб здійснити глибинну трансформацію застарілих дитячих травм, проблем, установок, звичок... Зовні Ви виросли, але до цих пір сприймаєте все, що було давно і відбувається зараз очима маленької безпомічної та ображеної невинної дитини.