Вундеркінд або амбіції дорослих

Як мама 4-річного сина і практичний психолог завжди виступаю проти поняття «вундеркінд» . Так,  з самих пелюшок намагаюся створити розвивальний простір для дитини, але це розвивальне середовище  йде за інтересами самої дитини. Подобається Тарасику конструювати - на свята він отримує нові конструктори (різні матеріали, різні типи з’єднання), проявляє інтерес до доміно – граємо різними фішками (з цифрами, тваринами, кольорами, геометричними фігурами), купуємо велосипед та самокат, коли став цікавитися двоколісним транспортом.

 У наш час на практиці ми маємо таку ситуацію: як тільки Мама помітила випередження у рості та розвитку дитиною однолітків, Мама починає діяти: шукає школи раннього розвитку, просить прийняти дитину до школи у 5 років, підшукує педагога що буде додатково займатися з дитиною. А результат неочікуваний: у малюка зникає інтерес до навчання – від перенавантаження. Батьками ж здібності дитини  сприймаються як предмет гордості, самого ж «вундеркінда» підносять на п’єдестал, прощають йому капризність, агресивність, зверхність у спілкуванні, бо ж дитя «надрозумне». І з цієї «надрозумності» маля не вміє конструктивно гратися з однолітками тому, що діти не приймають задавак та розумників, може запросто образити бабусю в транспорті, не прибере після гри і т.д. (це я про соціальну дезадаптацію, завищену самооцінку)

Розвиток здібностей багато батьків реалізують через школи раннього розвитку. Різноманітні школи раннього розвитку, для мене особисто - альтернатива дитячому садку, а не додаткові заняття. Крім того, освіту слід бачити системно, так розвиваючи дитя за Монтессорі рано чи пізно прийдете до завершення курсу і зрозумієте, що добрий шмат отриманих знань дитина ніколи не застосує на практиці. Наприклад, розвивальна система Глена Домана  спрямована на розвиток зорового та слухового сприйняття, а якщо ваше дитя домінуючий кінестетик, якому все треба відчути на дотик?

По суті, дитина з надздібностями - це теж відхилення від норми. Тож я й надалі буду ненав’язливо підтримувати інтереси сина, пропонувати щось нове (гуртки, секції) і з цікавістю спостерігати за його власним, унікальним для кожної дитини, процесом розвитку. Виховання «вундеркінда» - це амбіції дорослих і до щасливого дитинства це немає ніякого відношення.

Олена Каліман, квітень 2014