Проблема.

До початку війни я був глупим але веселим хлопцем який любив радіти та гуляти, коли почалась війна мені було 8 років, я пережив місяць окупації у місці розгару бойових дій, на моїх очах було вбито тварин, я біжав під кулях, я бачив як горів мій рідний дім. Після цього я перестав бути як тоді, я став закритим, я почав малювати багато про війну, думати, я жив в думках. Я не довіряв нікому. Я не мав друзів окрім одного, в мою сторону йшов буллінг, коли був день я був радісний та веселим, але по ночам я ридав по різним темам, коли я бачив що хтось загинув я оплакував це дуже багато. Через час в мене почали зʼявлятися друзі але вони обзивали мене за спиною, недавно я знайшов дівчину але вона була холодна до мене, я перестав з нею спілкуватися але вона переслідувала мене. В цілому навіть до війни коли загинув мій дідусь я плакав над його фоткою 4 часа, я любив малювати але не щось просте. Моїй бабусі 82, та її стан вже плохий, я почав хвилюватися та в останній час мені почались снитися як загибають рідні, в останній раз як матер. В Січні загинув мій найкращий друг який підтримував мене, в мене більше нема нічого, не друзів, не любові, скоро не бабусі.
Що зі мною? Я хотів би бути всього лиш 12 річним хлопцем. Звичайним.