Не живу на повну

На свята мені завжди погано, зʼїжджаються родичі говорять про своїх успішних дітей, хто одружився, хто престижно вчиться. А я на магістерку не пішла, роботу знайти не можу я тупо total waste. Нема сил це слухати, хоч вони не винні ні в чому, але мене бісить це що я не така ж хороша як їх діти. Батьки мене підтримують кажуть усьому свій час, у кожного свій шлях і таке інше, але я не бачу свого майбутнього. Моє життя зіпсувалося після булінгу, з 8 класу я стала закрита і мовчазна, логічно що у мене нема друзів і хлопця. А я дуже хочу друзів, хоча б одного. Це все смішно читати, особливо коли це написала 22-річна людина. Діти родичів молодші за мене і вже одружені з партнерами, а я навіть за руку не трималася ніколи. Не знаю чи мене взагалі хтось може полюбити окрім родини. Я зараз приймаю антидепресанти, які мені виписав психіатр, і жити стало яскравіше, але мене пригнічує що на роботу не беруть, що свої люди не зустрічаються мені. Деколи я думаю чи варто закінчити це все, але зробити щось означає засмутити родину, яка ніби і підтримує, а ніби і не розуміє, як мені важко. Відчуття, ніби те, що для інших людей легко і рутинно, для мене важко і подвиг. Коли мої однокласники і одногрупники подорожують, я сиджу вдома і читаю. Що мені робити? Як змінити це все? Відірватися від сімʼї і знайти своїх людей?